Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Повість

РОЗДІЛ 1

Двоє в одній кімнаті

Місячне цуценя Бім учиняло сумні концерти, а потім в обіймах із пляшечкою молока засинало на руках у хазяїна. Цуценя швидко звикало до нового господаря і завдячувало йому життям. Бім народився від породистих батьків, сетерів з довгим родоводом, та його масть виявилася зовсім не типовою. За стандартами мисливських собак сетер−гордон має бути неодмінно чорний з виразно одмежованими яскравими рудо−червоними підпалинами. А Бім уродився білим, але з рудуватими підпалинами, а одне вухо та одна нога були чорні. Біма уже хотіли втопити, та Іван Іванович забрав його собі. Чоловік був старшим, жив сам, був мисливцем. На стіні у його кабінеті висів портрет покійної дружини.

У ранньому віці Бім швидко засвоював інтонації голосу хазяїна, тому обіцяв бути якнайрозумнішим собакою. Хазяїн непокоївся, чи дадуть на Біма родовідне свідоцтво, чи він залишиться довічним ізгоєм. Іван Іванович перегорнув усі книжки з полювання та собаківництва, щоб хоч трохи наблизитися до істини й довести згодом, що Бім не винен. Саме для цього він і почав виписувати з різних книжок усе, що могло виправдати Біма, як справжнього представника породи сетерів.

НОТАТКИ ХАЗЯЇНА

Бім непомітно увійшов у життя старого й міцно закріпився у ньому. Собака покорив його добротою, безмежним довір’ям і ласкою. Чоловік хотів отримати свідоцтво, тому читав різні книги, розглядав картини, де були собаки.

Потім чоловік знайшов у книзі Л. П. Сабанєєва, що порода Біма − одна з найінтелігентніших. У тій же книжці чоловік прочитав, що цуценя червоної суки і чорного сетера мав граф Лев Миколайович Толстой. Також в Імператора був сетер з однією білою ногою. Та Іван Іванович сумнівався, що Бім − нащадок собаки Толстого чи Імператора, тож він розумів, що бути Бімові ізгоєм. Лишається одне: Бім − собака інтелігентної породи.

Чоловік часто говорив з портретом дружини, а тепер, коли у нього був Бім, уже не почувався таким самотнім. Так вони й жили удвох в одній кімнаті. Бім ріс міцненьким, розумним, тямущим. Вдома Бім виконував усі накази і не заважав господарю, коли той мав роботу. Але не так було в лузі, де обидва забували про все. Тут можна бігати, гратися, ганятись за метеликами, перекидатися в траві. Одначе після восьми місяців Бімового життя, усе пішло за хазяїновими командами: “Іди−іди”, “Назад”, “Лежати”, “Поруч”, “Шукай”.

Одного разу Бім вловив своїм носом запах невідомого птаха і кинувся шукати його. То був перепел, та він втік, бо собака гнався за ним. Тоді Іван Іванович взяв Біма на довгий ремінь і наказав шукати знову. Відтоді собака навчився, що не потрібно нападати на птаха, а тільки шукати, щоб потім господар вистрелив у жертву з рушниці.

У два роки Бім став чудовим мисливським собакою, довірливим і чесним. Він знав уже близько ста слів, що стосувалися полювання і дому. Ніколи й нікого Бім не вкусив − хоч на хвіст наступи. Гавкотом попередити уночі, що до вогнища підходить чужий, − будь ласка, але щоб укусити − нізащо. Така вже інтелігентна порода. Коли хазяїн, літня людина, занедужував (хворів він дедалі частіше), то Бім сам ходив гуляти, а коли повертався, то дряпав у двері, щоб його впустили.

РОЗДІЛ 2

Весняний ліс

На другому сезоні, тобто на третьому році від Бімового народження, Іван Іванович познайомив його і з лісом. Була саме провесінь, вечірня зоря тільки-но займалася, а поміж дерев стояли уже сутінки. Бім був насторожений, за кожним деревом чув щось незнайоме, таємниче. Собака не відходив від Івана Івановича і ніби запитував: “Чого ми сюди попали?”.

Вони спинилися на широкій галяві, на перетині двох просік: дороги на всі чотири сторони. Іван Іванович став за кущ ліщини, обличчям до зорі, й дивився вгору. Хтось прошарудів лісом, але то був просто заєць. Раптом угорі хтось, невидимий і невідомий, захоркав: “Хор-хор!” Бім почув це перший і здригнувся. Хазяїн теж. Обидва дивилися вгору. Несподівано з’явився птах, який летів просто на них. Іван Іванович вистрелив з рушниці. Птах упав у кущі, але друзі швиденько його знайшли. Чоловік поклав птаха перед Бімом і сказав, що це вальдшнеп. Бім обнюхував, торкав лапою довгий ніс птаха. Пролетіли ще три вальдшнепи, але Іван Іванович більше не стріляв.

…Вдруге вони приходили сюди ж пізнього ранку, але вже без рушниці. Цього разу Бім став сміливіший. Він напав на ниточку запаху вальдшнепа і побіг за птахом, який швидко зник у гіллі. Потім гнався за другим, третім, та хазяїн не схвалив такої поведінки, і Бім трохи образився. А коли Іван Іванович замилувався першим проліском і навіть дав понюхати Бімові, собака не розумів, що такого в цій квітці, і навіть приревнував.

НОТАТКИ ХАЗЯЇНА

Іван Іванович любив проліски, бо їх обожнювала його дружина. Маленькі і непомітні проліски чоловік порівнював зі скромними людьми, які мають величезну душу.

Через кілька днів вони з Бімом були на тому самому місці. Пролісків було вже багато, і Іван Іванович не знав, де отой перший. Бім нічого такого не розумів.

Якби Іван Іванович був письменником, то звернувся б до людини так: “…Якщо тобі захочеться спочити душею, йди напровесні у ліс до пролісків, і ти побачиш чарівний сон дійсності. Йди мерщій: за кілька днів пролісків може й не бути, а ти не зумієш запам’ятати чари видіння, дарованого природою. Йди, спочинь. Проліски − на щастя, кажуть у народі”.

РОЗДІЛ 3

Перший Бімів недруг

Минуло літо, веселе для Біма: походи на луги й болота, сонячні дні, купання, тихі вечори на березі річки. Під час тренувань і муштри Бім знайомився з мисливцями і собаками. Інші люди, окрім мисливців, для Біма були малоцікаві.

Одного разу в лузі Бім зустрівся з кудлатенькою собачкою, вдвічі меншою од нього, чорненькою. Він відчув, що вона з’їла мишу і була голодною. Бім запросив її з собою, і вони пішли до Івана Івановича. Кудлатка (так назвав її старий) сіла віддалік. Іван Іванович дав їй ковбаси, і вона навіть дозволила погладити себе, хоч і з побоюванням. Вона супроводжувала хазяїна і Біма до міста, але на околиці несподівано сіла на узбіччі дороги і більше не зрушила. Бім не знав, що в Кудлатки також були хазяї, які покинули її напризволяще, а потім ще й побили і прогнали, коли вона спробувала повернутися. Ось вона й жила сама.

…Третє літо минуло. Одного дня був перший морозець, а наступного ранку Іван Іванович став збиратися з Бімом на полювання. Та не встигли вони зранку зібратися, коли прийшов якийсь чоловік. Бім його знав − зустрічав у дворі, − але якогось зацікавлення й особливої поваги той не викликав у нього. Куций, товстий, з широким обличчям, він сказав, що має від пожильців дому скаргу на Івана Івановича, точніше, на Біма. Хазяїн став запевняти, що Бім добрий і нікого не кусає, а потім запропонував покликати скаржницю. Гість вийшов і невдовзі повернувся з Тіткою. Бім її також знав: невеличка на зріст, писклява й гладка, вона цілими днями сиділа на лавці в дворі з іншими вільними від роботи жінками. Якось Бім навіть лизнув їй руку (не від повноти почуттів тільки до неї особисто, а до людства взагалі), від чого та заверещала і почала кричати щось на весь двір. Більше провини за ним перед Тіткою не було. Він нічого не розумів із Тітчиних слів, а вона скрекотіла сорокою і весь час показувала свою руку, брешучи, що Бім вкусив її.

Іван Іванович показав сусідам різні команди, які виконує Бім, а потім собака навіть дав лапу гостеві. Та зробити цього для Тітки він не хотів, вперше не послухавшись хазяїна. Тут Тітка почала кричати на Івана Івановича, що він її образив. Та гість уже зрозумів, що собака ні в чому не винний, тож подер скаргу. Тепер Бім добре зрозумів: гість і хазяїн − не вороги, а навіть, з усього видно, поважають один одного.

НОТАТКИ ХАЗЯЇНА

Іван Іванович записав, що зранку приходив до нього голова будкому зі скаргою на собаку. Звали чоловіка Павло Титович Ридаєв. Він уже був на пенсії, але ще працював. Іван Іванович теж був пенсіонером, раніше працював у газетах журналістом, тепер теж дещо писав. Павло Титович не розумів, що писати − теж робота. Головною метою його життя тепер було виховувати усіх без винятку, а сьогодні він “виховав” ще й Тітку, з якою радив Бімові більше не зв’язуватися. Так у Біма з’явився новий друг Павло і новий недруг Тітка.

РОЗДІЛ 4

Жовтий ліс

Одного з наступних днів, рано-вранці, вони удвох вийшли з дому. Спочатку їхали трамваєм, а за містом − автобусом. Івану Івановичу довелося дати водієві хабаря, щоб пустив у салон автобуса собаку.

Від шосе до лісу йшли пішки. Іван Іванович зупинився на узліссі відпочити, а Бім поблизу обстежував місцевість і вперше познайомився з їжаком. У лісі вони побачили сороку, сойку, маленького зайця. А потім чоловік наказав Бімові шукати. Такі хвилини для Івана Івановича були хвилинами забуття. Він забував війну, забував злигодні минулого життя і свою самотність. Навіть син Коля, його кревне дитя, забране жорстокою війною, ніби був тут з ним.

Бім знайшов вальдшнепа, а Іван Іванович вистрелив. Старому не дуже хотілося вбивати, але він робив це заради Біма, який був мисливською собакою. До кінця полювання хазяїн “мазав”, мов сліпий. Дуже незадоволений був пес, коли хазяїн і зовсім не вистрілив в одного з вальдшнепів.

Додому вони повернулись, коли вже смеркло, втомлені і обидва добрі, лагідні один до одного. Бім не захотів ночувати на своєму лежаку, а стягнув звідти підстилку, приволік її до ліжка Івана Івановича і вмостився поруч з ним, на підлозі. А вночі Іван Іванович чомусь стогнав, потихеньку вставав, ковтав таблетки й знову лягав. Старий говорив, що осколок повзе йому до серця…

Та все обійшлося: вранці, після прогулянки, Іван Іванович сів за стіл, як і завжди, поклав перед собою білий аркуш і почав писати.

НОТАТКИ ХАЗЯЇНА

Чоловік писав, що вчора був щасливий день, та все−таки відчувається якийсь гніт на душі.

Від admin

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *