Стислий переказ, виклад змісту

Іван Палійчук був дев’ятнадцятою і передостанньою дитиною у своїй родині. Ще змалку він вирізнявся серед інших братів і сестер, адже постійно плакав, повільно ріс та дивився на цей світ занадто дорослими очима. Мати почала побоюватись, що її сина могли зурочити. Навіть коли Іван підріс, то здавався дивним, бо міг без причини закричати і вбачав усюди потойбічних істот.

Хлопець понад усе любив залишатися на самоті серед природи: насолоджувався краєвидами або збирав польові квіти. Уже в сім років Іван опанував деякі знання: як варити зілля, що означають прикмети, яка існує нечиста сила (арідник — головний дух, що наділений силою злих чарів; лісовик; чугайстир, що запрошує у танець перехожих та вбиває нявок; русалки). Увесь світ здавався йому казкою, цікавою і водночас страшною. Уже змалечку він мав господарські обов’язки — йому доручили пасти корів. Хлопець заводив худобу в ліс і часто грав на сопілці, та музика не здавалася йому такою прекрасною, як звуки природи.

Одного разу Іван піднявся високо у гори, де сів відпочити та насолодитися тишею, зовсім забувши про своїх корів. Раптом його потурбувала дивна мелодія, яку людина не могла б створити. Іван оторопів, коли побачив поряд із собою щезника (лісовик), що із заплющеними очима грав на флоярі (різновид флейти) та співав: “Нема моїх кіз..”, а згодом “Є мої кози…”. Хлопець злякався і хотів втекти, проте не зміг. Лише коли лісовик пішов, а тіло юнака знову набуло здатність рухатись, Іван стрімголов побіг і впав. Невідомо, скільки часу хлопець був непритомний, та прокинувшись і побачивши рідні місця, заспокоївся. Іван почав грати дивну мелодію, що вперше почув цього дня, щосили намагаючись згадати усі дрібниці. Ліс наповнився піснею, а серце хлопця — радістю. Іван почав танцювати і повторювати слова з пісні щезника. Того дня юнак знайшов “те, чого шукав”.

Родину Палійчуків часто навідувало горе. Іван уже два рази був свідком смерті члена сім’ї: брата Олексу завалило в лісі дерево, а Василь став жертвою сутички з ворожим родом. З покон віків Палійчуки та Гутенюки не можуть знайти спільну мову, проте причина такої ненависті була давно забута. Іван не розумів суті сварки, проте із задоволенням кидався в бій.

Хоч і молодша сестра Івана, Анничка, була двадцятою та останньою дитиною в Палійчуків, проте родина була невеликою: двоє батьків та п’ятеро чад (інші померли). Усі були богобоязливі і часто ходили в церкву, де мали змогу побачитись із членами ворожої сім’ї і при нагоді помститися за смерть Василя.

Одного разу Палійчуки, повертаючись додому, зіткнулися з Гутенюками. Іван не знав, що робити під час сутички, та коли побачив, як батько впав до землі, з усією люттю кинувся в бій. Оскільки він був занадто малим для того, щоб мати справу з дорослими, хлопець вдарив по обличчю дівчинку з Гутенюків, яка сиділа поряд з возом, оторопівши від жаху. Вона хотіла втекти, та Іван піймав її біля річки. Іван видер з її коси стрічку, та дівчина тільки подивилася на нього і спокійно промовила, що нічого страшного не трапилось і вона має ще багато. Хлопець здивувався лагідній манері і не міг промовити слова. У них зав’язалася бесіда, під час якої дівчина пригостила нового знайомого цукеркою. Діти вже забули про бійку і спокійно сиділи поряд. Дівчина розповіла, що її звуть Марічкою і вона пасе вівць. Іван насолоджувався бесідою і почав закохуватись у чорні матові очі дівчини.

Трембіта втретє залунала в родині Палійчуків, сповіщаючи про смерть батька Івана. Та хлопця не стільки вразила втрата члена сім’ї, як знайомство з чарівною Марійкою. Він ще більше часу почав проводити серед гір, аби зустрітися з дівчиною і, нарешті, його бажання здійснилося. Вони почали разом пасти худобу, не розповідаючи нікому із дорослих про свої нові розваги.

Коли діти підросли, то їхні забави змінилися. Іван був “легінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню”. Марічка також виросла і вже була готовою до одруження. Вони таємно зустрічалися у лісі та в неділю в церкві. Марічка дуже любила, коли юнак грав на флоярі, підспівуючи під чудову мелодію. Дівчина вже з тринадцяти років належала Іванкові. Аби не завагітніти, Марічка носила за поясом часник, над яким пошептала ворожка.

Закохані часто розмовляли про майбутнє. Іван запевняв дівчину, що батьки не зможуть зруйнувати їхнє почуття, тож вони завжди будуть разом. Та невдовзі господарство Палійчуків занепало, і юнак був змушений йти в найми. Жура охопила обох закоханих, проте вони вірили у щасливе майбутнє.

***

Рано-вранці Іван пішов до полонини. Хлопцю було важко на серці від майбутньої розлуки з коханою, проте чарівна природа вселяла бадьорість. Іван підіймався у гори, спостерігаючи за зміною пейзажів. У долині він побачив намет з вівчарями, тож вирішив підійти та привітатися. Хлопцю показали місцевість і дали роботу. Іван познайомився там з юнаком Миколою, який слідкував за тим, щоб у полонині не загасало полум’я.

***

Веселий настрій охоплює села, коли звідти йдуть вівці за ватагом. На обличчі пастуха вбачається поважність, він серцем відчуває все, що відбувається навкруги. Коли він побачив інших людей, то став навколішки та підняв руки вгору. Інші вівчарі також припали до землі в молитві, аби їхня справа була успішною.

***

Серед гірських пейзажів Іван грав свою мелодію на флоярі, проте щезник йому заважав. Він літав навколо, лякаючи вівць. Хлопець тим часом все згадував свою кохану. Йому було цікаво, чи все з нею добре, чи досі вона співає ті пісні, що раніше Іван так полюбляв. На полонині час тягнувся довго, втомлені вівчарі готувалися до сну. Івана поступово охоплювала втома, все навколо пливло. До хлопця прийшла Марічка, та він розумів, що це лісна, адже кохана далеко звідси. Прокинутись його змусив раптовий крик корови. Уже скоро Іван почув звук трембіти, що сповіщала про початок нового дня.

***

Три дні безперестанку на полонині йде дощ. Вівчарі були виснажені, а худоба ледве рухалась. Відпочити працівники могли лише в наметі для доїння. Саме там Іван, як справжній майстер, добуває молоко з худоби.

***

У вівчарнях спостерігається повна тиша, адже розпочинається етап сироваріння. Ніхто не сміє турбувати ватага, поки він чаклує над своїм виробом. Усі вівчарі замирають від нетерпіння, аж поки не відкриваюься двері — продукт готовий. Ватаг трубить у трембіту: день був успішний.

***

Для Івана літо виявилося багатим на пригоди. Одного разу він навіть став свідком дивної картини. Серед туману він побачив чоловіка, що пас худобу за допомогою ведмідя. Звірі його слухалися, проте несподівано дикий вітер змусив стадо враз розбігтися. Ця історія видалася хлопцеві дивною, проте ніхто йому не вірив.

Туман був частим гостем у полонині. Через це багато вівць зникали, і Іван також зіткнувся з цією проблемою.

Часто до наметів вівчарів приходили селяни, які розповідали про останні новини. Вони разом святкували і розважалися. Та звичайний вечір вівчарів проходив у колі товаришів, які за вогнем вели розмови про життя. Іван полюбляв кликати до себе Миколу, аби той розповів цікаву історію. Хлопець із задоволенням оповідав товаришеві про містичний потойбічний світ.

***

Захворів Микола, тож його обов’язки перейняв Іван. Він тепер мав берегти вогонь, доки його товариші сплять. Однієї ночі в очах Івана все раптом почало пливти і несподіванно він побачив Марічку. Дівчина простягла до коханого руку. Він вже от-от зміг відчути теплоту її мякого тіла, та з лісу вийшов ведмідь. Іван зрозумів, що дівчина була усього лише марою. Юнак вийшов з намету, аби зварити кашу товаришам і водночас відволіктися від сумних думок. Та хлопцеву душу охопила самотність, така нестерпна, що Іванові захотілось переполохати весь табір. Звук природи міг би заспокоїти юнака, та замість цього він почув тихе “Іва-а…”. Хлопець впізнав голос Марічки. Він біжить до цього звуку, та зустрівши прірву, зрозумів, що це була лісна. Іванові стало лячно, тож він поспішив повернутися до намету. Юнак знову взявся за приготування каші, а тим часом думав, чи не помилився він: може він все-таки бачив Марічку. Коли настав ясний день, хлопець побіг на полонину, аби розвіяти сумніви.

***

Так проходило літо Івана, допоки полонина не спустошилась. У таборі залишились тільки ватаг із спузарем, які мають дочекатися згасання вогню.

***

Коли щасливий хлопець повернувся додому, то дізнався жахливу новину: Марійка загинула минулого дня. Життя дівчини забрала ріка, яка понесла її тіло під час повені поміж скелі. Юнак не міг повірити у смерть коханої. Він думав, що над ним кепкують Гутенюки, які дізналися про їхні з Марічкою стосунки і вирішили розлучити. Коли усі знайомі почали його переконувати у смерті дівчини, хлопець вирішив знайти її тіло. Йому вдалося це зробити, проте він не вірив, що це Марічка. Тіло колись прекрасної дівчини було схожим на криваву масу блакитного кольору.

Іван настільки важко переживав втрату коханої, що вирішив покінчити життя самогубством. Одного разу він піднявся на скелю і вже хотів зробити крок вперед, та щось змусило його отямитись та піти вгори, подалі від ненависної річки. Він блукав по лісу, не звертаючи увагу на оточення, а потім зник. Люди пліткували, що він загинув, а дівчата складали пісні про його нещасне кохання. Шість років не було від нього звісток, а потім він сам з’явився: “Худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ, але спокійний”. Іван розповідав, що весь цей час, який його не було, він займався вівчарством.

Через рік чоловік одружився. “Його Палагна була з багацького роду, фудульна, здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю”. Нове господарство та дружина змогли відволікти Івана від горя, допомогли пережити втрату. Усі думки чоловіка були пов’язані з побутом, він усю душа вкладав у цю справу. У турботах з господарством Іванові допомагала Палагна. Це було корисно з декількох причин: по-перше, дружина була гарною газдинею; по-друге, останнім часом усюди підстерігала небезпека. Так, їхня сусідка Хима постійно надокучала тим, що викрадала худобу Палійчуків. Іванові не раз доводилось застосовувати силу, аби прогнати жінку. З іншого боку, поряд жив Юрій, мольфар, якого всі боялися і водночас поважали.

Від admin

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *