Віктор Гюго — Собор Паризької Богоматері (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

КНИГА ПЕРША

І. ВЕЛИКИЙ ЗАЛ

6 січня 1482 року парижани прокинулися від гучного калатання всіх дзвонів за мурами Сіте (острівець на р. Сені, де містяться Собор Паризької Богоматері та Палац правосуддя), Університету й Міста. Цього дня мало бути об’єднане торжество з нагоди дня Богоявлення і свята блазнів. На Гревському майдані мали запалювати святкове вогнище, біля Бракської каплиці мали саджати традиційне деревце, а в Палаці правосуддя мали показувати містерію. Більшість людей йшли на святкове вогнище або на містерію, на яку мали завітати фламандські посли, які прибули два дні тому.

В Палаці правосуддя було стільки людей, що потрапити туди було нелегко. Посередині високого фасаду Палацу правосуддя були великі сходи, якими безперервно піднімався й спускався подвійний потік людей. Люди були всюди: у дверях, у вікнах, у слухових віконцях, на дахах. В одному кінці Великого залу була славнозвісна мармурова плита, дуже довга, широка й товста. На другому кінці залу стояла каплиця зі статуєю Людовіка XI перед Пречистою Дівою. Посеред залу для фламандських послів та інших поважних осіб збудували поміст. За звичаєм, містерія мала відбуватися на мармуровій плиті. На ній спорудили дерев’яну клітку, яка правила за кін і лаштунки для лицедіїв. Драбина сполучала сцену й лаштунки. Її крутими щаблями мали підніматися й спускатися виконавці. Вистава мала розпочатися опівдні, а натовп чекав від ранку. Звідусіль було чути нарікання й прокльони на адресу усіх можновладців, послів, холоду, задухи, негоди. Та серед натовпу були і веселі зайдиголови-школярі, які кидали смішними дотепами.

Коли пробило дванадцяту і нічого не відбулося, нетерплячка перейшла в обурення. Тоді якийсь чоловік, тремтячи всім тілом, раз у раз вклоняючись, рушив до краю мармурової плити. Він сказав, що мораліте називається “Праведний суд пречистої діви Марії”, а сам він гратиме Юпітера, але потрібно зачекати на кардинала, який супроводить вельмишановне посольство герцога Австрійського.

II. П’ЄР ГРЕНГУАР

Натовп загукав, щоб починали вже. Юпітер налякався, і тоді якийсь чоловік надумав виручити його з біди й узяти відповідальність на себе. Цей незнайомець був високий, худий, блідий блондин з блискучими очима й усміхненими устами, ще молодий. Цей чоловік наказав починати. Юпітер оголосив, що зараз почнуть. Тим часом чоловік скромно повернувся у сутінь своєї колони. Дві молоді жінки довідалися від нього, що звати його П’єр Гренгуар. І саме він написав сьогоднішнє мораліте спеціально на честь принцеси Фландрської.

Нарешті вийшли чотири строкато вбрані й нарум’янені персонажі, вони видряпались по стрімкій драбині і вишикувалися перед глядачами. Актори почали декламувати пролог, та глядачів значно більше захоплювали костюми, які говорили, що актори представляють шляхту, духовний стан, торгівлю і селянський стан. Селянський стан був одружений з Торгівлею, а Духовний стан – із Шляхтою. Обидва щасливі подружжя мали чудового золотого дельфіна, який символізував престолонаслідника, якого хотіли присудити найвродливішій дівчині. Отож вони ходили по світу, шукаючи й питаючи таку красуню. І от вони прийшли відпочити на мармуровій плиті Палацу правосуддя.

П’єр Гренгуар завмирав від насолоди. Та його захоплення було швидко порушене, бо якийсь жебрак видряпався по колонах помосту, підготованого для послів, на карниз, що облямовував нижню частину балюстради, й примостився там, намагаючись викликати зацікавленість і милосердя юрби. Глядачі дивилися на жебрака, а той почав жалісно виводити: “Подайте, що ласка ваша!” Гренгуара це вразило і розгнівало, він наказав акторам грати далі. Глядачі знову стали прислухатися. Актори виголосили похвальне слово чудо-рибі, з тисячами тонких натяків на молодого нареченого Маргарити Фландрської. Несподівано двері, що вели на приготований для послів поміст, зненацька відчинилися, і прислужник сповістив, що прибув кардинал Бурбонський.

III. ПАН КАРДИНАЛ

Прибуття його превелебності урвало пролог вдруге. Кожен хотів якнайкраще бачити кардинала Шарля, який мав гнучкий розум та обожнював усяку владу. Він був добродушною людиною, весело жив, з насолодою попивав королівське вино, охочіше роздавав милостиню гарненьким дівчатам, ніж старим жінкам, і всім цим здобув велику прихильність простолюду Парижа. Він появлявся неодмінно в супроводі невеликого почту єпископів і знатних абатів. Кардинал Бурбонський був красунем мужчиною, у чудовій пурпуровій мантії. З ним прийшли також сорок вісім послів Максиміліана Австрійського. Прислужник оголошував імена і звання новоприбулих. Серед них був Гійом Рім – радник і пенсіонарій міста Гента, і кардинал привітав його низьким поклоном. Гійом Рім обмежувався лукавими підступами, спільно з Людовіком XI плів інтриги і часто докладав рук до секретних справ короля.

IV. МЕТР ЖАК КОППЕНОЛЬ

Поруч Гійома Ріма перебував чоловік у простому одязі, якого звали Жак Коппеноль. Він був панчішник, якого побоювався кардинал й сам Людовік XI. Коли прибулі почали займати свої місця, панчішник з Гента, до якого народ відчув симпатію, сів у першому ряді на помості, саме під жебраком. Яке ж було загальне здивування, коли фламандський посол поплескав жебрака по лахміттю і почав з ним говорити, бо обидва упізнали один одного. Кардинал крикнув кинути жебрака в річку, але Коппеноль сказав, що це його приятель.

Ніхто не зводив очей з кардинала, з послів і з помосту. Гренгуар докладав зусиль, щоб гладачі звернули увагу на сцену, але це було марно. Зрештою, на помості відбувався той самий спектакль, що й на мармуровій плиті: конфлікт між Селянським і Духовним станами, Шляхтою і Торгівлею. Гренгуар змішався із натовпом і став кричати на різні голоси, щоб починали містерію. Школярі ж кричали: “Геть містерію!”. Почувши галас, кардинал спитав головного суддю, чому кричать школярі. Суддя пояснив, що вистава вже почалася і буде продовжуватися. Кардинал сказав, що йому байдуже до вистави, бо він читатиме требник. Суддя наказав продовжувати. Тільки персонажі на сцені знову заходилися читати свої повчальні вірші, прибули нові учасники урочистої церемонії, прізвища й звання яких, оголошувані прислужником, вклинювалися в містерію. Це ставало нестерпним. На сцені з’явилася Венера, яка прибула особисто вимагати дофіна, обіцяного найвродливішій жінці світу. Юпітер, громи якого гриміли за лаштунками, підтримував її домагання, але з’явилася юна дівчина з маргариткою в руці (недвозначне уособлення Маргарити Фландрської). Вона прийшла змагатися з Венерою. Після тривалої суперечки Венера, Маргарита й інші персонажі вирішують передати справу на розгляд праведного суду пречистої діви Марії. Але все зійшло нанівець. Ніхто не дивився містерію. Гренгуар був у розпачі. Раптом панчішник, метр Коппеноль, оголосив, що пора обирати папу блазнів, бо вистава нудна, у ній навіть немає бійки, танців, чи кумедних штук.

V. КВАЗІМОДО

За мить невелику капличку проти мармурової плити було обрано за сцену для показу гримас. Гарненька розета над дверима, коли з неї вибили шибку, утворила кам’яне кільце, крізь яке учасники змагань мали просовувати голови. Дуже швидко каплиця заповнилася учасниками змагань. Почали показувати гримаси, з кожною пикою дужчав регіт і радісне тупотіння ніг. Усе вило й ревіло. Гренуар залишився єдиним глядачем своєї містерії.

Раптом пролунав грім оплесків, бо обрали папу блазнів. Потвора мала чотиригранного носа, підковоподібний рот, маленьке, майже прикрите рудою щетинистою бровою, ліве око. Праве око зовсім зникало під величезною бородавкою, зуби були криві, повиломлювані, на потріскану губу звисав, немов бивень слона, зуб, підборіддя було роздвоєне. Коли він вийшов, люди ще більше здивувалися, бо гримаса була його справжнім обличчям. Його величезна голова була вкрита рудою щетиною; між плечима – здоровенний горб, а другий, такий же, на грудях; ноги були дуже вигнуті. Юрба впізнала, що це Квазімодо – дзвонар із Собору Паризької Богоматері! Жінки налякалися його, а чоловіки були в захваті й плескали в долоні. Один школяр підбіг ближче і зареготав йому просто в обличчя. Квазімодо взяв його за пояс і відкинув кроків на десять у натовп. І все це мовчки.

Коппеноль підійшов до нього і почав щось говорити, та Квазімодо страшно заскреготав зубами. Згодом якась стара жінка пояснила метру Коппенолю, що Квазімодо глухий, але говорить, коли захоче, бо не німий. Один зі школярів на ім’я Жеан вигукнув, що Квазімодо – дзвонар його брата архідиякона. Квазімодо отримав картонну тіару та блазенську мантію папи. Його посадили на ноші, і дванадцять членів братства блазнів рушили вулицями й перехрестями Парижа.

VI. ЕСМЕРАЛЬДА

Під час усіх цих подій Гренгуар і його мораліте трималися непохитно. Актори невтомно виголошували слова твору, а Гренгуар невтомно їх слухав. Він зрадів, коли кортеж папи блазнів покинув зал, та за ним вийшли усі люди. Лишились лише старі, діти, яким набридли галас і метушня, кілька школярів. Та навіть їх не цікавила вистава. Зненацька один школяр повідомив, що на майдані з’явилася Есмеральда. Усі, хто ще залишався у залі, кинулись до вікон. Вистава не могла продовжуватися, бо якийсь школяр забрав драбину, по якій мав лізти Юпітер. Це був останній удар. Гренгуар сприйняв його покірливо і пішов з Палацу.

КНИГА ДРУГА

І. ВІД ХАРІБДИ ДО СЦІЛЛИ

Гренгуар хотів дістатися до якоїсь безлюдної вулички, щоб там поміркувати.