Станіслав Лем — Соляріс (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Станіслав Лем

Соляріс

 

Розповідь ведеться від першої особи – Кріса Кельвіна

ПРИБУТТЯ

Події відбуваються у майбутньому. Психолог Кріс Кельвін з борту “Прометея” відправився у тісній капсулі на станцію, яка висіла над планетою Соляріс. Кельвін двічі викликав станцію, яка мала прийняти його, але не отримав відповіді. Через деякий час хтось відізвався зі станції, закликаючи приготуватися до посадки. Кельвін здивувався, бо звичайно, коли на станцію прибував хтось новий, всі, хто міг, бігли на посадочний майданчик. Здійснюючи посадку, Кельвін побачив на поверхні планети маленьку шахівницю з білих і зелених цяток – орієнтир станції. Уся планета в цей час була вкрита фіолетовими хвилями Океану.

Ніхто не з’явився зустріти Кельвіна, тому він сам став на безшумний ескалатор. Рухаючись, він спостерігав безлад, який панував всюди. Нарешті він увійшов у напівкруглу кабіну з одним великим панорамним ілюмінатором. У кабіні був дрібненький, худорлявий чоловік з обпаленим сонцем обличчям. Шкіра клаптями лущилася в нього з носа й вилиць. Кельвін зрозумів, що це Снаут, заступник Гібаряна, кібернетик.

Поява Кельвіна настільки вразила Снаута, що кібернетик виглядав наляканим і не міг нормально висловлюватися. Кельвін почув запах алкоголю і був здивований, що Снаут п’є. Така зустріч дратувала Кельвіна, він крикнув, що тільки-но прилетів з Землі, щоб привести Снаута до пам’яті. Почувши це, Снаут став поводитися більш нормально, запропонував Кельвіну піти у душ чи перекусити. На запитання, де ж Гібарян, кібернетик мовчав. Кельвін згадав суворий порядок на борту “Прометея” і зрозумів, що тут цього не буде. Снаут просив називати його Щуром, як це роблять усі.

Зі слів Снаута Кельвін зрозумів, що з Гібаряном щось сталося сьогодні на світанку. Можливо, це і спровокувало дивну поведінку Снаута. Крім них, на станції ще був Сарторіус, який знаходився нагорі, в лабораторії. Кельвін і Снаут домовилися зустрітися через годину. Перед тим як розійтись, Снаут попередив Кельвіна, що коли він побачить тут ще когось, то… не робити нічого. Ще він говорив, що тут треба бути готовим до всього. Кельвін подумав, що на станції виникають галюцинації, але Снаут сказав, що все реальне і краще не нападати. Виходячи з кабіни, Кельвін помітив, що на пальцях Снаутових рук запеклася кров.

СОЛЯРИСТИ

Коли Кельвін вийшов у коридор, його не полишало відчуття, що хтось за ним спостерігає. Він вернувся до круглого приміщення з п’ятьма дверима. На трьох із них висіли таблички: “Д-р Гібарян”, “Д-р Снаут”, “Д-р Сарторіус”. На четвертих дверях таблички не було. Кельвін ввійшов туди. Тут теж був ілюмінатор, через який було видно Океан. Його хвилі мінилися масним полиском, немовби на них розлилася червоняста олива. У кімнаті було ліжко, безліч шафок, ящики з інструментами, витяжна шафа, морозильні установки, мікроскоп. Як і скрізь, тут панувало безладдя. Кельвін скинув скафандр і відправився в душ. Там він побачив коробку, у якій лежали здеформовані, викривлені, оплавлені інструменти. Найбільше вражало те, що такі самі сліди пошкодження були й на керамітових, тобто практично неплавких ручках. У жодній лабораторній печі не можна було досягти температури, при якій вони плавляться, – хіба що в атомному реакторі.

До зустрічі зі Снаутом лишалося пів години. Кельвін думав про смерть Гібаряна, про те, що тут його неможливо поховати. Кімнату оповивали сутінки, напруження Кельвіна дедалі зростало. Щоб перебороти це почуття, він узяв з книжкової полиці добре знаний другий том старої монографії Х’юза й Ейгеля “Історія планети Соляріс”. Отож, Соляріс було відкрито майже за сто років до народження Кельвіна. Планета оберталася довкола двох сонць – червоного й голубого. Понад сорок років вважали, що на планеті з двома зірками неможливе життя, тому до неї не наближалися. Через десять з лишком років учені пересвідчилися, що орбіта планети постійна. Тому через чотири роки після цього відкриття Соляріс облетіла експедиція Оттеншельда. Вчені вивели на екваторіальні й полярні орбіти супутники-спостерігачі. Досліджувалася й поверхня планети, майже цілком покрита Океаном, над рівнем якого підносяться тільки нечисленні плоскогір’я. Діаметр Соляріса був на двадцять процентів більший за земний. Атмосфера позбавлена кисню. Жодних ознак життя не було виявлено ні на острівцях суші, ні в Океані. Згодом на планету прибув Шенаган. Дані, які він зібрав, остаточно підтвердили висновки експедиції Оттеншельда про активний характер руху Океану. Експедиція, яка працювала тут вісімнадцять місяців, загалом пройшла успішно, якщо не зважати на один нещасний випадок. Проте вчені, які входили до складу експедиції, розкололися на два протилежні табори: біологи вбачали в Океані досить примітивне утворення, щось на зразок однієї рідкої клітини, але астрономи й фізики стверджували, буцім це надзвичайно високоорганізована структура, яка за складністю своєї будови, можливо, переважає навіть земні організми. Досі ніхто не розумів, як драглиста маса може стабілізувати орбіту небесного тіла. Коли Кельвін ще ходив до школи, Соляріс було вже повсюдно визнано планетою, на якій є життя, але яку населяє тільки один мешканець, вагою в сімнадцять більйонів тонн.

Кельвін поставив грубий том на полицю й узяв наступний. Він поділявся на дві частини. У першій викладалися протоколи незліченних експериментів, метою яких було встановити контакт з Океаном. Друга частина тому містила самі тільки бібліографічні відомості про досліджувану тему. Перші спроби встановити контакт з Океаном було зроблено з допомогою спеціальних електронних апаратів, які трансформують імпульси, посилаючи їх в обох напрямках. Реакція Океану на той самий подразник жодного разу не була однакова. Вчені дійшли висновку, що Океан – джерело електричних, магнітних, гравітаційних імпульсів – розмовляв мовою, схожою на мову математики.

Крім спроб налагодити контакт, були й інші проблеми соляристики, де спеціалізація зайшла так далеко, що солярист-кібернетик насилу міг зрозуміти соляриста-симетріадолога. “Як же ви можете порозумітися з Океаном, коли не здатні зрозуміти один одного?” – якось жартома запитав Вейбеке, котрий у студентські роки Кельвіна керував Інститутом; у цьому жарті була велика доля правди.

Океан не випадково віднесли до класу метаморфних. Його рухлива поверхня могла утворювати найрізноманітніші форми. Поступово зацікавлення щодо планети зникало, бо це була “справа безнадійна”. Та про повну ліквідацію станції поки що ніхто не наважувався заговорити – це було б відвертим визнанням поразки. Проте для молодих дослідників це було цікаво, це було ніби випробування власної вартости. “По суті, – казали вони, – йдеться про ставку, набагато більшу, ніж вивчення соляріанської цивілізації, – про нас самих, про межі людського пізнання”. Певний час популярним був погляд, начебто мислячий Океан, що омиває планету Соляріс, – це велетенський мозок, який випередив у своєму розвитку нашу цивілізацію на мільйони років. Кожен учений намагався зробити в скарбницю соляристики свій внесок; з’явилося чимало теорій, які стверджували, буцімто Океан – насправді новоутворення, гліома, котра, зародившись у тілах колишніх жителів планети, роз’їла і поглинула їх, сплавивши рештки в надклітинну стихію, що вічно існує й самоомоложується.

Кельвін розклав на столі карту Соляріса і почав розглядати її. У живому Океані були свої мілини й глибини, а острови, вкриті нальотом вивітрілих мінералів, свідчили про те, що колись вони були його дном. Поринувши в споглядання цієї вражаючої карти, Кельвін забув про все на світі. Раптом він відчув на собі чийсь погляд, хоч він забарикадував двері. Чоловік рвучко обернувся, але кімната була порожня. Він згадав, що не бачив тут жодного робота, вони кудись зникли. Час було вже йти до Снаута.

Вийшовши у коридор, Кельвін зайшов до кімнати Гібаряна. Там був розгардіяш, підлогу встеляв шар карточок, списаних аркушів та інших папірців. Перебираючи їх, Кельвін знайшов короткий план експерименту, який мав відбутися три тижні тому. Гібарян збирався піддати плазму Океану дії наджорстких рентгенівських променів. План цей мав здійснити Сарторіус. Частини тексту бракувало. З протоколів вже проведених досліджень Кельвін довідався, що Океан протягом чотирьох днів піддавали опроміненню в пункті, розташованому за тисячу чотириста миль від станції. Для Кельвіна це виявилося цілковитою несподіванкою – адже застосування наджорстких рентгенівських променів було заборонено.

Раптом за дверима залунали кроки. Двома нечутними стрибками Кельвін опинився біля дверей. Хода сповільнилася й стихла. Той, хто йшов, зупинився під дверима. Ручка повільно повернулася. Кельвін інстинктивно схопив її й притримав. Той, хто намагався їх відчинити, пішов геть.

ГОСТІ

Кельвін сховав у кишеню Гібарянові нотатки. Він зазирнув у шафу і побачив ріжок конверта, на якому стояло його ім’я. Розірвавши конверт, Кельвін побачив, що Гібарян занотував: “Ann. Solar. Vol. I. Anex, а також Vot Separat 2. Мессенджера в справі F; “Малий Апокриф” Равінцера”. І все. Почерк свідчив, що писали записку поспіхом. Може, це було якесь важливе повідомлення? Про те, що є додаток до першого тому “Соляристичного щорічника”, Кельвін знав, але жодного разу не розгортав його. Однак ні про Равінцера, ні про його “Малий Апокриф” він ніколи навіть не чув. За картою щось висіло. Це був кишеньковий магнітофон у футлярі. Кельвін взяв магнітофон з собою, щоб потім послухати, і вийшов з кімнати Гібаряна.

 Раптом Кельвін побачив велику, невиразно окреслену постать. Чоловік був вражений, бо з глибини коридора неквапливо йшла величезна на зріст негритянка. Вона була боса, на собі мала лише спідницю з соломи. Жінка пройшла повз нього на відстані метра, навіть не глянувши в його бік. Потім вона зупинилася й прохилила двері до Гібарянової кабіни.

Кельвін не знав, що відбувається. Він глибоко втягував повітря, раптом помітив, що від негритянки немає ніякого запаху (він сподівався відчути різкий запах поту).