Генрі Водсворт Лонгфелло — Пісня про Гайавату (стислий переказ)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

У пролозі оповідач розповідає, що казки й легенди, які лежать в основі цієї поеми, взяті:

“Із лісів, степів пустельних,

Із озер Країни Снігу,

З сторони Оджибуеїв,

З сторони Дакотів диких…”.

Навадага – незрівнянний музика, який жив у долині Тавазента, колись давно співав оповідачеві пісню про Гайавату:

“Про той день, коли він вперше

Сей предивний світ угледів,

Як він жив і як молився,

Як він з сили вибивався,

Як за свій народ боровся,

За його щасливу долю”.

Тож оповідач просить читача послухати цю Оджибвейську легенду — пісню про Гайавату.

І

ЛЮЛЬКА ЗГОДИ

На верхів’ї Червоних Скель Великої Плащини стояв Владика Життя – могучий Гітчі-Маніто. Він зробив собі люльку, набив червоною корою і запалив. Дим від Люльки Згоди торкнувся неба і розлився над землею. Звідусіль до Гітчі-Маніто полинули народи:

“Йшли Чоктоси і Команчі,

Йшли Гурони і Мендени,

Делавери і Могоки,

Йшли Шошони і Омоги,

Пони йшли і Чорноногі,

Оджибвеї і Дакоти…”.

Усі народи були озброєні і розмальовані яскравими фарбами. Гітчі-Маніто простяг над ними руку і промовив, що їм слід заспокоїти серця, втихомирити душі, помиритися і жити в згоді. Його послухалися: змили фарби, зброю закопали в землю, а на знак миру запалили люльки. Гітчі-Маніто усміхнувся дітям і сховався у небі, оповитий білим димом Люльки Згоди.

II

ЧОТИРИ ВІТРИ

Меджеківіс зміг роздобути Вампум (намисто, пояс і взагалі прикраси з мушлів та скляних намистин) з країв Вабассо. Він викрав Вампум з шиї Великого Ведмедя, поки той міцно спав. Ведмідь Міше-Моква наводив на людей жах, але Меджеківіс тихо підкрався до нього, обережно зняв Вампум, а тоді голосно крикнув і вдарив Міше-Мокву між очей у лоб. У Міше-Мокви затряслись коліна, він застогнав, як баба. А могучий Меджеківіс погордливо з нього посміявся і знову вдарив. Череп Міше-Мокви тріснув, і Ведмідь помер.

Так Меджеківіс став батьком над вітрами. Він залишив для себе Західний Вітер, а всі інші роздав дітям:

“Вебону дав Східний,

Шавондазі дав Південний,

А Північний вітер дикий

Злому дав Кабібоноцці”.

Молодий Вебон приносив усім ранок, але завжди був сумним і самотнім. Якось удосвіта він побачив у селі дівчину, яка ламала очерет. Прекрасний Вебон полюбив цю дівчину, почав гріти її сонцем, взяв на груди, пригорнув до серця. Тоді дівчина перетворилася на зорю. І досі вони нерозлучно ходять в небі: Вебон, а поруч Вебон-Аннонг — Зоря Світання.

Злий Кабібонокка жив на крижаних горах-кручах, восени фарбував листя у жовті і червоні кольори, вив і свистів по лісах. Якось Кабібонокка вийшов зі своїх крижаних палат і полетів на Південь. На замерзлих білих тундрах мешкав відважний Шингебіс, який переживав у тундрі люту зиму. Кабібонокка був розлючений, що Шингебіс не подався на Південь, а лишився тут. Він почав руйнувати вітрами його вігвам, насипати намети снігу. Та Шингебіс його не боявся. Від його вогнища Кабібонокка почав танути, а потім забрався геть і повернув в свою країну.

Ситий, безтурботний і сонний Шавондазі жив на Півдні, там, де цілий рік панує літо. Якось він дивився на Північ і побачив на пустельних, диких степах дівчину. Днем за днем він усе більше закохувався, але був надто лінивий і нерішучий. З часом її кучері посіклись, побіліли. Шавондазі зрозумів, що дівчину заманив до себе брат із Півночі. Так нещасний Шавондазі нудився світом, і раптом повітря наповнилося білим пухом – це летіли дівочі кучері. Шавондазі так і не дізнався, що був закоханий не в жінку, а в просту кульбабу.

III

ДИТИНСТВО ГАЯВАТИ

Дуже давно, у предковічний час, прямо з місяця скотилася до нас Нокоміс. Вона забавлялась і гойдалась на зеленім винограді, але її суперниця перерубала гілочки, тож Нокоміс упала на зелену долину. Народ по селах говорив, що це скотилася з неба зіронька. Влітку місячної ночі Нокоміс народила Венону. Дитина безтурботно виростала, а коли стала стрункою, високою, красивою дівчиною, Нокоміс почала хвилюватися за її долю і радила стерегтися Меджеківіса. Та Венона не послухала матері. Одного вечора до дівчини підкрався Меджеківіс, зачарував її. Скоро після цього Венона народила Гайавату, а лукавий Меджеківіс кинув її. Після цього Венона померла з туги, а Нокоміс почала сама виховувати онука.

Нокоміс оселилася там, де плеще Гітчі-Гюмі, де шумить Велике Море. Тут вона доглядала і виховувала хлопця. Гойдаючи його у колисці, вона багато розповідала: про зірки, про золоту мітлу у небі, про путь всіх привидів і духів. Хлопчик теплими літніми вечорами сидів у вігвамі і за всім спостерігав, часто питав бабусю про все на світі. З часом хлопчик почав розуміти мову звірів, дізнався про їхні таємниці.

Невтомний оповідач, щебетун, хвастун Ягу, вірний друг Нокоміс, зробив для Гайавати лук із ясеня і стріли з дубових гілок. Ягу попросив хлопця піти в ліс і вбити сарну з кучерявими рогами. У лісі звірі просили Гайавату не вбивати їх, але хлопець не слухав їх. Нарешті він побачив біля броду оленя і швидко в нього вистрелив. Ягу і Нокоміс зустріли Гайавату привітанням. Бабуся пошила йому з оленячої шкури плащ і скликала гостей. Усі сусіди назвали Гайавату сильним і відважним — Сон-джі-теге, Ман-го-тейзі.

IV

ГАЙАВАТА І МЕДЖЕКІВІС

Гайавата виріс і став сильним: він міг своїми дужими руками десять раз без відпочинку зігнути тугий лук. Його рукавиці з оленячої шкіри мали неймовірну силу. Гайавата міг руйнувати скелі, розтирати каміння в порох. Його мокасини з оленячої шкіри теж мали дивні чари: Гайавата з кожним кроком міг пройти милю.

Якось Гайавата розпитав бабусю про свого батька і дізнався усю правду. Серце Гайавати загорілося гнівом, він вирішив йти до батька. Він рушив на Захід, переплив Есконабо, Міссісіпі, минув степові гори, країни Лисиць і Чорноногих. І прийшов до Гір Скелястих, в царство Західного Вітру. Там сидів стародавній Меджеківіс.

Гайавата зупинився перед сивим батьком, а Меджеківіс був радий зустрічі, бо згадав красу Венони. Багато днів Меджеківіс усе говорив, а Гайавата мовчки слухав, але серце його наповнювалося гнівом. Нарешті він спитав батька, чи є що-небудь у світі, що могло б його перемогти. Меджеківіс показав на скелю і сказав, що лише вона може вбити його. Тоді батько запитав про те ж саме сина. Гайавата відповів, що його може вбити комиш, Епоква. Знову пішли розмови, і коли вони згадали Венону, Гайавата звинуватив батька у її смерті. Меджеківіс опустив голову і признав свою вину. Тоді Гайавата розломив ту саму скелю і почав кидати у батька каміння. Меджеківіс схопив Епокву в руку. Син дивився і сміявся. І почався смертельний бій. Меджеківіс крикнув, що його неможливо вбити, він просто хотів перевірити силу свого сина. Він визнав силу Гайавати і порадив повернутися в свою країну, до свого народу, вбити всіх страховиськ. А коли настане час, батько поділиться з сином своїм царством.

Веселий Гайавата забув про пекельний гнів на батька і про помсту і вирушив додому. У краю Дакотів він купив собі наконечників, а також побачив красуню Міннегагу, дочку старого Дакота, який робив наконечники для стріл.

Прибувши додому, Гайавата розповів Нокоміс про всі свої пригоди, але про дівчину і стріли не промовив ні слова.

V

ПІСТ ГАЯВАТИ

Якось Гайавата пішов у густі ліси, щоб постити і молитися за долю всіх країн і всіх народів. Перед постом він збудував для себе курінь з гілля. Була саме весна. У півснах і предивних мріях Гайавата провів сім ночей і днів. Він клика Гітчі-Маніто, питаючи, від чого залежить життя і доля. Четвертого дня до Гайавати прийшов молодий легінь із золотими кучерями в зелено-жовтому вбранні. Хлопець з болем і милосердям дивився на Гайавату і сказав, що його голос почуло небо, адже він молився не за успіх в полюванні, не за славу і перемогу, а за згоду і за щастя всіх країн і всіх народів. Цього хлопця звали Мондамін-маїс, і його прислав Владика Життя, щоб переказати, що Гайавата отримає все, про що просив, але повинен боротися з Мондаміном.

Гайавата три дні боровся з Мондаміном. Владика дав перемогу Гайаваті. Мондамін перед смертю попросив Гайавату зробити йому могилу в землі. Перемігши, Гайавата зняв з Мондаміна убрання, пера, поховав так, як той просив. Після цього Гайавата повернувся до Нокоміс, але не кинув могилу без догляду. Кожного дня він ходив туди, і ще не скінчилося літо, як на тому місці з’явився високий маїс (кукурудза), який став даром всім народам. А восени Гайавата зібрав урожай і влаштував бенкет.

VI

ДРУЗІ ГАЙАВАТИ

У Гайавати було два вірних друга: дужий Квазінд і музика Чайбаябос.

Чайбаябос був чарівним співцем, музикою. Він був відважний, гнучкий, високий, ставний і красний. Своїми піснями він хвилював серцях усіх, хто чув. Гайавата любив друга за ніжність, за красу його пісень.

Квазінд був найдужчий, але водночас тихий і щирий. У дитинстві він палко молився Духові, своєму оборонцеві. Якось в дитинстві він розламав замерзлі сіті, як жмут соломи. Так він показав свою безмірну силу. А якось Квазінд поборов у воді царя бобрів – Аміка.

VII

ЧОВЕН ГАЯВАТИ

Якось Гайавата вирішив зробити човен. Він взяв у берези жовтої кори, у кедра взяв міцних сучків, у Темрака взяв коріння, у Ялини взяв смоли. У їжачка він позичив голочок, які пофарбував і прикрасив ними пірогу. Він не робив весел, а керував човном своїми думами і бажаннями.

Якось Гайавата покликав Квазінда і попросив, щоб друг розчистив річку. Квазінд плигнув в річку і почав викидати на берег бруски дерев, пісок, мул і трави. Так друзі розчистили річку аж до самих вод Поветін, до затоки Такваміно.

VIII

ГАЙАВАТА І МІШЕ-НАМА

Відважний Гайавата плив по затоці Гітчі-Гюмі. Він скрутив кедрову кору і зробив із неї вудку, щоб піймати Міше-Наму (великого осетра). Разом з Гайаватою у човні була Аджидомо (білка). Осетр ніяк не хотів підніматися з дна, відправляв замість себе то щуку, то рибу-місяць. А коли піднявся з дна сам, то проковтнув човен разом з Гайаватою.