Джон Фаулз — Хмара (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Південь Франції, кінець травня. На терасі коло млина відпочивають Аннабела і Пол Роджерси, Кетрін – сестра Аннабели, телепродюсер Пітер та його дівчина Саллі. З дорослими відпочивають троє дітей: Кандіда і Емма – доньки Роджерсів, і Том – чотирирічний син Пітера (від попереднього шлюбу). Дітлахи гралися на березі під терасою. З протилежного берега було видно зарослу галявину, яскраві фігури, червоно-аквамариновий парасоль, білі чавунні лавки, залиті сонцем камені, жовто-зелену річку, верби і тополі. Пейзаж був дивно обмежений, зелений, прозорий. Невидима іволга проспівала на дереві за млином. Дорослі вирішили сходити на прогулянку, бо Аннабела згадала, що обіцяла це дітям.

Пітер був малий, з вусиками й сірими очима; всі знали, який він самовпевнений, і підозрювали, який він темпераментний. Пол теж знав, що його мають за темпераментного. За малого спритного резуса, замкненого в клітці часу.

Дорослі лежали, діти гралися, але раптом закричали, бо побачили вужа. Вони думали, що це змія. Старша дівчинка, Кандіда, відтягла Тома. Діти підійшли до дорослих, і Кандіда нагадала мамі про обіцянку. Аннабела пішла збирати усе необхідне, відмовившись від допомоги Саллі.

Кетрін лежала мовчки, сховавшись за темними окулярами, як ящірка, знеможена сонцем, акумулюючи думки, заглибившись у себе: вона далеко більше за інших відповідала настроєві цього дня.

***

Усі врозбрід перетнули луку на протилежному березі річки. Попереду бородатий Пол ніс кошик із напоями, поруч із ним плентали хлопчик та обидві дочки. Аннабела та її сестра Кетрін ішли трохи позаду, вони несли решту два кошики. Ще далі човгали Пітер і Саллі. Попереду вже видніли круті кам’янисті пагорби з валунами серед чагарів – інший світ, до якого вони прямували. Рука Пітера лежала на плечах дівчини. Саллі говорила, що не може розкусити Кетрін, а потім спитала, чи вона подобається Пітеру, бо вчора він цілий день дивився на неї.

На Саллі була темно-коричнева безрукавна кофточка навипуск і штани-кльош у рожеву, білу й чорну смужку, які звабливо облягали задерикуваті сідниці. Вона аж надто часто стріпувала своїм довгим світлим волоссям. Обличчя в неї було якесь по-дитячому беззахисне й м’яке. Вона збуджувала в юрбі бажання зґвалтувати. Навіть Пол поглядав на неї, уособлення супермодної коханки, маріонетки в наскрізь фальшивих п’єсках.

Саллі почала говорити з Пітером про Тома. Їй здавалося, що Аннабела краще дає собі з ним раду, ніж вона. Пітер сказав, що Том такий, як всі у його віці – егоїстичний байстрюк. Пітер провів рукою по спині й по сідницях Саллі. “Може, не обов’язково чекати до вечора?” — “Жеребець”. І все ж вона завихляла задком і посміхнулася.

Попереду Аннабела завела розмову з Кетрін, яка надягла білі джинси та рожеву сорочку і несла на плечі торбу. Аннабела просила сестру поменше мовчати і виправдовувалася, що Пітер і Саллі мусили побути тут з ними. Кетрін назвала Пітера і Саллі дешевими людцями. “Але ти ж навіть не знаєш їх, а, як на мене, вона дуже мила” — сказала сестра. “Як киця?” — спитала Кет і додала: “Терпіти не можу артисток. А надто поганих”. “Вона так старалася догодити вчора ввечері. Пол вважає, що Пітер страшенно розумний”, — вела далі Аннабела.

Сестра назвала Кетрін нестерпним інтелектуальним снобом. Кетрін виявляла щодо теми про Пітера і Саллі сарказм. Раптом Аннабела побачила дикі орхідеї і кинулася до них.

Белі минало 31, на чотири роки більше, ніж сестрі; вона була гарніша, повніша й кругліша видом, мала бліде лице й руде волосся, виразніший ірландський тип і матові сіро-зелені очі, хоча сестри успадкували ірландську кров лише від бабусі, ніколи не жили в Ірландії й розмовляли англійською без акценту. В старому брилі та кремовій сукні з широкими рукавами вона трохи скидалася на матір родини, на ексцентричну, ультрасучасну письменницю; Бела завжди ховалася в холодок, бо її веснянкувата шкіра боялася сонця. Всі жінки, які сходилися з нею ближче, зрештою починали заздрити… і недолюблювати; адже це непорядно – залишати в інших глибше враження, ніж якась патентована модниця.

Пітер і трохи вища за нього косата Саллі проминули Кетрін, яка поступилася їм дорогою. В новоприбулих був розчарований і трохи розгублений вигляд, коли вони побачили, які маленькі і непомітні квіти подобаються Белі. Пітер забрав у Кетрін кошик і поніс його далі.

***

Вони зібралися всі – п’ятеро дорослих і троє дітей, і разом поплентали далі то в затінку, то на сонці; три жінки й діти йшли трохи попереду, а чоловіки, забалакавшись, відстали. Можна було побачити, як Кетрін здобувається на силі, посміхається Саллі через плече сестри, і навіть про щось її запитує, наче знехотя граючи в пінґ-понґ… Безглузда гра, ну та що вдієш, коли Бела за це, коли сам день наполягає. Жінки намагалися непомітно підслухати крізь гомін власних голосів, про що балакають чоловіки в них за спиною. Скидалось на те, що “зустріч” неофіційно почалася. Завівся, звичайно, Пітер, якого постійно кортіло щось налагодити, узгодити, організувати. Ключем до всього, казав Пітер, був кут зору, зачіпка, на якій можна побудувати програму. Якесь пояснення, справді, — чому така сила людей купує собі будинки в цьому районі? Чи викликане це, наприклад, чисто фінансовими причинами? А може, то форма втечі від дійсности? Просто мода: куди всі, туди і я? Пітер випалював ідеї, майже не слухаючи відповідей Пола. Потрібно щось на кшталт поглибленого дослідження, казав він, а не просто барвисті картинки. “Мені анітрохи не потрібні п’ятдесят хвилин гарних картинок”, — наполягав Пітер, ніби ті картинки могли бозна-як зашкодити його кар’єрі.

Для Кетрін життя тепер здавалося крихітними острівцями, розкиданими у власному безкрайому морі, їх проходиш з кінця в кінець, а потім виринає інший, але точнісінько такий же острівець з такими само голосами, масками і порожнечею, що криється за словами. Трохи змінюються тільки настрій та оточення, а поза тим – нічого, й однаково боїшся як відстати, так і вийти наперед. Захоплюєшся мовними, літературними теоріями, ілюзіями, а ще безглуздими фантазіями. Раптом ніби сниться, що ти – це книжка без останніх розділів: застряла назавжди на недописаній сторінці, де кохане обличчя схиляється над дикими орхідеями, голос у тиші, ідіотський жарт – і ти застигаєш повік-віки, як на поганій фотографії. І єдиний, хто розуміє, — це Бела, — витончена корова, а Пол, непроникний, схожий на бика Пол… справді не знаєш, що ти тут робиш. Але не знаєш і причини, задля якої треба бути деінде, якщо не для того, щоб зрештою виявити в собі бажання повернутися сюди. Найстрашніше – відмовитись назавжди від кохання. Навіть якщо б він повернувся… скрізь самі умови. Нічого не вибачати, нічого не давати і нічого не хотіти – ось справжній сенс усього; примиришся з тим, що тебе передають як посилку, з одного острівця на інший, а ти спостерігаєш, судиш та ненавидиш… А може, кидаєш виклик? Можете здивувати мене, довести, що я помиляюсь, знову нанизати на нитку острівці? Треба сховати це враження. Адже не годиться, щоб хтось скористався з твого страждання…

***

Вони зупинилися там, де круті схили пагорбів підходили до берега; річка тут швидше струмилася між каменів, а землю навіть французькі селяни вважали непридатною для обробітку. Бела вибрала над берегом місце, маленьку рівну галявинку під буком, де були й притінок, і сонце; вклякла й заходилась розпаковувати кошики. Саллі й Кетрін їй допомагали. Пол поставив у воду вино і кока-колу, щоб охолодити. Дівчатка поскидали сандалі й обережно ступили, повискуючи, в мілку протоку, що бігла серед каміння. Тимчасом Пітер із сином пройшли трохи далі. Пітер, здається, мав зо дві вільні хвилини, щоб погратися в батька, оскільки все, що хотілось, було висказано, про бізнес подбано і ранкове самоутвердження завершено.

Пол рано посивів, а шпакувата, майже обскубана борідка скорше нагадувала моряцьку, ніж письменницьку. Він шкутильгав за Кандідою та Еммою, промацуючи дно ногами й перевертаючи каміння в пошуках раків. Усі жінки стояли під буком. Саллі скинула штани і майку. На ній було бікіні в темно-синю та білу квітку. Вона плавною ходою попрямувала до Пітера та хлопчика, які стояли на валуні. Бела з Кетрін пішли до Пола та дівчаток.

***

Пол упіймав крихітного рака. Всі оточили Пола. Кандіда й Емма щоразу верещали від передчуття, коли він шукав під каменем наступного рака. Кандіда збігала за пластмасовою коробкою на раків. Пітер теж почав шукати. Це було своєрідне змагання. Саллі взяла Тома за руку, підвела до коробки і показала, що ловить тато. Хлоп’я налякалося, Саллі нахилилася, обняла дитину за плечі. Як перебивна картинка на чайній чашці епохи Реґентства; вособлення Віри, Надії та Милосердя; для тих, кому не досить просто чаю.

На стежці, якою вони прийшли, виникла постать селянина, що йшов на риболовлю. Це був рум’яний чолов’яга, який не звертав на них найменшої уваги. Він спокійнісінько підходив до них. Селянин привітався і пішов. Щез, але залишив осадок, нагад про те, що це чужа країна з власним життям і звичаями. Усі повернулися до своїх забав. Тільки Кетрін стежила за голубою плямою джинсів, аж поки вони остаточно зникли. Потім вона вийшла з води, неначе рибалка тяг її за собою, стромила мокрі ноги в полотняні черевики й неквапом пішла, вдаючи, що розглядає квіти. Згори Кетрін озирнулася на своїх. Чоловіки тепер працювали в парі: Пітер піднімав камені, а Пол хапав раків. Бела вийшла з води й подалася до стоянки під деревом.

Кетрін спустилася з валуна й зникла з очей. Вона зійшла до довгастої заводі по той бік валуна: прохолода, глибінь, мох, папороть. Над заводдю короткими яскраво-жовтими зиґзаґами перелетіла плиска. Під кручею вона сіла на камінь, утупилась очима в спокійну темно-зелену воду. Потім підняла прутик і, пошпуривши його в воду, дивилася, як він пливе.