Джанні Родарі — Джельсоміно в Країні брехунів (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

ВАРТ ДЖЕЛЬСОМІНО ГОЛОС ПОДАТИ — І ЙДЕ ВОРОТАР М’ЯЧ ДІСТАВАТИ

Джельсоміно сам розповів мені свою історію. І поки я дослухав її, то ледве не оглух, бо у Джельсоміно такий сильнющий голос, що навіть коли він розмовляє впівголоса, його чують пасажири в реактивних літаках на висоті десяти тисяч метрів над рівнем моря.

Сьогодні Джельсоміно – славетний тенор. Його знають усюди, у нього зараз дуже відоме ім’я. Змалку ж хлопчика звали Джельсоміно, тобто Жасмин. Під цим іменем він і лишиться в нашій оповіді.

Жив собі нічим не примітний хлопчина, але з оглушливим голосом. Це підтвердив уже його перший крик при народженні, що збудив усіх селян. На щастя, невдовзі він навчився спати з вечора до ранку. Він починав плакати рівно о сьомій ранку, коли людям треба прокидатися, щоб іти на роботу.

Коли Джельсоміно виповнилося шість років, його відвели до школи. Вчитель почав перекличку. Коли хлопчик сказав, що присутній, розлетілася на друзки грифельна дошка. Вчитель подумав, що це хтось кинув камінь, і почав допитувати учнів. Коли Джельсоміно сказав, що не він кинув, посипалися шибки. Вчитель подумав, що це зробив хтось знадвору.

Другого дня вчитель знову заходився робити перекличку і знову дійшов до імені Джельсоміно. Коли хлопчик сказав, що він присутній, шибки, щойно вставлені, дрібними скалками посипалися на тротуар. Учитель все зрозумів і просив хлопця говорити впівголоса. Та навіть так він розтрощив нову дошку. Вчитель сказав мовчати, бо хто мовчить – десятьох учить.

Відтоді для Джельсоміно почалися пекельні муки. У школі він затикав собі рота носовичком. Але й через нього голос лунав так гучно, що товариші в класі змушені були затикати ватою вуха. Тому і вчитель намагався викликати Джельсоміно якомога рідше. Але Джельсоміно був зразковим учнем. Вдома йому було суворо заборонено навіть розтуляти рота. Щоб хоч трохи розважитися, Джельсоміно йшов чимдалі від села, лягав долілиць на землю й починав співати. Кроти, черв’яки, мурашки та інші підземні мешканці вилазили на поверхню і чимдуж тікали на багато кілометрів.

Тільки один-єдиний раз Джельсоміно забув про свою звичну обережність. Сталося це на стадіоні під час дуже важливого футбольного матчу. Джельсоміно не був запеклим уболівальником, але помалу-малу гра захопила і його. Десь у середині першого тайму команда його села під запальні вигуки глядачів повела атаку на ворога суперників. “Уперед!” — закричав і собі на повен голос Джельсоміно. М’яч змінив напрямок, і був забитий гол. А Джельсоміно, оговтавшись, відразу збагнув, що він накоїв. Хлопець вирішив зрівняти рахунок, тобто забити гол і в протилежні ворота. У другому таймі випала така нагода.

Джельсоміно був чесний і чистий, як джерельна вода. Отаким він і ріс, аж поки став юнаком, невисоким, худорлявим; тож ім’я Жасмин йому дуже пасувало. Джельсоміно так би й зостався довіку хліборобом, якби не трапилася з ним страх неприємна пригода, про яку ви зараз дізнаєтеся.

Він не міг спочатку й припустити, що голосом здатен грушу обтрусити

Якось уранці Джельсоміно вийшов у садок і побачив, що груші вже достигли. У хлопця не було драбини, і він придумав обтрусити дерево своїм голосом. Він підійшов під дерево, задер голову і напівжартома-напівсерйозно крикнув: “Нуте, груші, додолу!”. Груші відривалися од гілок і падали на землю. Джельсоміно це дуже втішило.

Поки Джельсоміно ходив отак від дерева до дерева й голосом обтрушував груші, на нього звернув увагу сусід, покликав дружину і сказав, що хлопець – лихий чаклун. Ще до вечора все село знало про новину. Але згоди між жителями не було: одні казали, що Джельсоміно – святий чародій, а другі – що він лихий чаклун.

Джельсоміно пояснив людям, що все зробив за допомогою голосу, а не чарів. Але люди не вірили. Хлопець вирішив піти світ за очі, бо батьки уже померли, а найкращі друзі загинули на війні. Уже відходячи, хлопець подумав, що треба утнути щось таке, щоб люди надовго запам’ятали. І він на повен голос крикнув: “Прощавайте!”. У чоловіків вихором позривало з голови капелюхи. Підстаркуваті дами кинулися навздогін за своїми перуками. Капелюхи й перуки віднесло на багато кілометрів, а деякі з них навіть залетіли за кордон.

Через кілька днів і Джельсоміно перейшов кордон, потрапивши у найдивовижнішу країну світу.

ДЖЕЛЬСОМІНО ГОЛОСНО ПРОГОВОРИВ І КОТА-ШКАНДИБЧИКА ОЖИВИВ

Найперше, що побачив Джельсоміно у тій іноземній країні, була срібна монета біля тротуару у всіх на очах. Ніхто її не брав, а хлопцеві були потрібні гроші. Він вирішив спочатку запитати, чи ніхто її не загубив. Джельсоміно підійшов до купки людей, що пильно стежили за ним, перешіптуючись поміж собою, і показав їм монету, тихо запитавши, чи не вони загубили. Люди сказали іти геть і не показувати монету, якщо хоче уникнути лиха.

Хлопець зайшов до крамниці “Харчові та інші товари”. Але там продавали зошити, коробки з фарбами, чорнило. Крамар привітався: “Добрий вечір”, хоч не було й полудня. А коли хлопець запитав, чи є хліб, крамар запитав, скільки треба: каламарчик чи два, червоного чи чорного. Хлопець думав, що продавець божевільний, але підіграв йому і спитав, де можна купити найкраще канцелярське приладдя. Продавець вказав на магазин навпроти. І саме там Джельсоміно побачив хлібини різних форм, торти, тістечка, спагетті, гори сиру, ковбаси та сосиски. У цій крамниці хліб називали канцелярським приладдям.

Джельсоміно збагнув, що у цій країні треба говорити навпаки. Хлопець попросив пів кілограма чорнила, і йому зважили пів кілограма хліба. А сир у крамниці називали гумкою. Джельсоміно поклав на прилавок щойно знайдену срібну монету. Продавець не прийняв її, бо вона була справжня. Хлопцеві порадили приходити з фальшивою монетою.

Джельсоміно кинувся бігти, бо його голос уже готовий був закричати. У глухій вуличці хлопець від злості випустив коротке: “А-а-а!”. Тієї ж миті розлетівся на скалки вуличний ліхтар, а на тротуар упав з балкона винесений кимось із кімнати вазон.

Джельсоміно сказав, що коли матиме гроші, усе відшкодує. Він почув тоненький голосок. Він належав котові густо-червоного чи навіть бордового кольору. Кіт мав лише три лапи. Та найдивовижніше те, що це був контурний, окреслений лініями кіт, яких ото малюють на стінах діти. Кіт сказав, що він – син шкільної крейди, що одна дівчинка намалювала його на цій стіні крейдою, яку вкрала у школі, але не домалювала однієї лапи. Через це кіт назвав себе Шкандибчиком. А з стіни він вирвався завдяки голосу Джельсоміно.

На вулицю раптом вийшов справжній кіт, на чотирьох лапах. Але він вважав себе собакою Дружком і гавкав. Шкандибчик пояснив хлопцеві, що тут Країна брехунів. Тут за законом усі мусять брехати. І горе тим, хто каже правду: на них накладають такі штрафи, що шкуру здирають разом із хвостом. І тут Шкандибчик, який за той час, поки був на стіні, багато чого побачив і запам’ятав, детально описав Джельсоміно Країну брехунів.

КОРОТКО Й ПРАВДИВО ПРО ПОДІЇ ТИХ ДНІВ ТА СТВОРЕННЯ КРАЇНИ БРЕХУНІВ

Задовго до того, як Джельсоміно потрапив до тієї країни, сюди приплив морем підступний і жорстокий пірат Джакомоне. Це був високий і товстий, уже літній чолов’яга, якому на схилі віку забажалося спокійного й осілого життя. Він хотів захопити якийсь острівець і покинути піратське ремесло. Своїй братії він хотів роздати гарні посади.

Зрештою скінчилося все тим, що вони загарбали цілу країну з великим столичним містом. Джакомоне, загарбавши країну, взяв собі ймення короля Джакомоне Першого, а своїх підручних призначив адміралами, камергерами, придворними та начальниками пожежних дружин. Джакомоне видав закон, який зобов’язував усіх називати його “ваша величність”; тим же, хто відмовлявся це робити, було наказано відрізати язик. А щоб нікому й ніколи не спало на думку повідати про нього правду, Джакомоне наказав своїм міністрам зробити реформу словника. Наприклад, слово “пірат” має означати “чесна, порядна людина”. Замість “доброго ранку” треба було казати “добрий вечір”. Після реформи словника було видано закон, який зобов’язував усіх перейти на брехню. Він уніс страшенну плутанину. Тих, хто плутався, садили у в’язницю.

У школах Джакомоне наказав поміняти всі арифметичні дії. Щоб виконати додавання, треба було віднімати, щоб поділити – множити. Навіть учителі не в змозі були перевіряти завдання. У Країні брехунів навіть тварини були змушені говорити неправду: собаки – нявкали, коти – гавкали, коні – мукали, а лев, що сидів у клітці в звіринці, мусив пищати, бо рикати наказали мишам.

Тільки риба в воді та птахи в повітрі могли не зважати на всі закони короля Джакомоне. Адже риба завжди мовчить, а птахів не могла заарештувати королівська сторожа.

Джельсоміно слухав розповідь Шкандибчика, і йому ставало дедалі сумніше. Кіт і хлопець були голодні, тому вирушили на пошуки їжі. Але перед тим кіт своєю лапою, намальованою червоною крейдою, надряпав на тому місці, де від нього зостався ледь помітний слід: “Няв! Хай живе воля!”.

Роздобути щось попоїсти було не так просто. Поки вони блукали містом, Джельсоміно весь час дивився під ноги, сподіваючись знайти фальшиву монету. А кіт Шкандибчик пильно придивлявся до перехожих, ніби шукав серед них когось знайомого. Кіт побачив тітку Кукурудзу – підстаркувату синьйору, заступницю котів, яка щовечора приносить пакунок із недоїдками для бродячих котів, які збираються під парком короля Джакомоне. Тітка Кукурудза була пряма, як палиця, сухорлява, сувора на вигляд бабуся заввишки майже два метри. Глянувши на неї, можна було подумати, що вона з тих бабусь, які ганяють котів мітлою. Насправді ж, усе було якраз навпаки.

Простуючи за нею, Джельсоміно зі своїм товаришем вийшли на невеличкий майдан. Тут тітку Кукурудзу зустрів безладним гавкотом десяток худющих, облуплених котів. Діждавшись, коли тітка Кукурудза розгорнула свій пакунок і почала викладати з нього недоїдки на тротуар, Шкандибчик стрибнув усередину котячої зграї й щосили вереснув: “Ня-ав!”.