Адам Міцкевич — Лілеї (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Балада (Скорочено)

Провина несказанна,

Що пані вбила пана,

Похоронила в гаї,

Де струмінь протікає,

Лілеї засівала

I, сіючи, співала:

“Ростіть, квітки, високо,

Як пан лежить глибоко;

Як пан лежить глибоко,

Так ви ростіть високо”.

Уся в невинній крові,

Біжить вона в діброві,

По горах, по долинах

I по стежках звіриних,

Темніє, вітер виє,

Навколо все хмурніє,

Ворона часом кряче,

Та пугач ніби плаче.

Біжить у яр, на кладку,

Де клен шумить та бук,

В пустельникову хатку

Стук-стук, стук-стук!

“Хто там?” — старий питає,

Присвічує.— Біда!

То пані заглядає,

Скривавлена й бліда.

“Ха-ха!” — лунає бором,

Уста — страшний синець.

Сміється диким зором:

“Ха-ха! Мій муж — мертвець!”

“Отямся, бог з тобою!

Чи то шляхів нема,

Що темною порою

У лісі ти сама?”

“Мій замок там, за ставом,

Де стелиться туман.

Мій муж із Болеславом

Пішов на київлян.

За роком рік минає,

Вже б час йому вернуть!

Між молоддю сама я,

Слизька чесноти путь.

Я зрадила… О горе!

До грішної жони

Король такий суворий!..

Вернувся муж з війни.

Ха-ха! Не знайде сліду!

Ось ніж, ось тепла кров…

Вже він не встане знов!

Я все сказала, діду.

Чи змию чорну пляму

В молитві я святій,

Чи йти в пекельну браму,

Відрікшися надій?

Стерплю я кару люту,

Аби лише забуто

Жахливий злочин мій!”

“Ти не боїшся знати,

Що учинила гріх?

Боїшся лиш одплати,

Боїшся мук тяжких?

Іди ж собі додому,

Я не скажу нікому;

На те вже воля божа:

Твій злочин знав один,

Лілея й дика рожа

Квітча його загин…”

Зраділа, в пізню пору

Вертає пані з бору,

Біжить вночі додому,

Ані слівця нікому.

А діти біля брами:

“Мамусю, мамцю, мамо!

Де тато? В нас же свято!”

“Небіжчик? Що? Ваш тато?”

Не знає, що й казати…

“Його чекати? Звідки?

Ага — він прийде, дітки!”

Чекають діти ранок,

I вечір, і світанок;

Так тижні проминули,

I все малі забули.

А їй забути важко,

З думок не сходить гріх,

На серці нудно, тяжко,

В очах журба, не сміх,

I сон не криє зору,

Щоночі лине вість:

Хтось грюкає знадвору.

В світлицю входить гість,

“Мене чекали в свято?

Це я, ваш, дітки, тато”,

Заснути пані важко —

З думок не сходить гріх,

На серці нудно, тяжко,

В очах журба, не сміх.

“Ганнусю, глянь з порога!

Дубовий міст гуде,

Курить в пилу дорога —

Хтось їде а чи йде?

Біжи на шлях мерщій,

Поглянь там, хто такий!”

“Ржуть коні темногриві,

Шаблі сіяють гострі,

Пани до нас мостиві

Зібралися у гості”.

Стрічати час наспів

Небіжчика братів!

“Здорова будь, здорова,

Привіт тобі, братова!

Де брат?” — “Його немає…”

“Умер?” — “Вже рік минає,

Господь не вчув молитви,

Він не вернувся з битви”.

“Не вір! Не може бути,

Війну пора забути,

Твій муж примчить за днину

Обнять тебе, єдину”.

А пані стала біла,

Поникла, затремтіла,

Очей звести не може,

Лежить безсила долі:

“Де муж? Де труп? О боже!”

Отямилась поволі,

Ховає в серці болі:

“Чекаю вніч і зрання,

Де муж, моє кохання?

Коли чекать додому?”

“Вертався з нами він,

Помчав на вороному,

Свою забувши втому,

Лишив увесь загін,

Щоб стріть гостей в пошані,

Утерти сльози пані.

Забрів у нетрі вовчі

Чи затягла дрягва?

Сурміть, псарі та ловчі,

Шукайте день і два!”

Послали слуг повсюди.

Дарма шукали люди.

Небіжчика два брати

Зібрались від’їжджати.

Їх зупиняє пані:

“Брати мої кохані,

Дощами бір заткало,

Сльоти й туману час.

Чекали ви немало,

Ще поживіть у нас”.

Чекають. Січнем люто

Річки у лід закуто.

Чекають. Брат донині

Не повернувся в дім…

А він — у домовині,

Квітки цвітуть над ним.

Зросли вони високо,

Як пан лежить глибоко.

Два лицарі в ту пору

Уже не їдуть з двору.

Їм до смаку господа

I господині врода.

Два в неї гостювали,

Обидва й покохали.

Серця щодня тривожать

Надія та печаль:

I свататись не можуть,

I кинуть любу — жаль.

У затінку алеї

Ідуть разом до неї:

“Послухай нас, братова,

Ми скажемо два слова:

Тут жити любо й гарно,

А брата ждати — марно.

Твоя марніє врода,

Хіба її не шкода?

Візьми за брата брата —

I смуткові одплата”.

Сказали так, чекають,

Що вирече вона,

В них погляди палають,

В них мова запальна.

На відповідь ждучи,

Стиснули враз мечі.

Їх пані бачить в гніві,

Гадає: “Нещасливі!”

I просить ще заждати,

Щоб певне слово мати.

Біжить у яр на кладку,

Де клен шумить та бук.

В пустельникову хатку:

Стук-стук, стук-стук!

Все повіла без ладу:

“Дідусю, дайте раду!

Повинна я признатись —

Закохані брати!

Та з ким же попрощатись,

А з ким до шлюбу йти?

Маленьких діток маю,

Маєтків, нив без краю,

Все валиться, все гине!..

Скажи слівце єдине!

Коли б то муж! О нене,

Те щастя не для мене!

Зависла божа кара,

Жаха вночі примара!

Стулю заледве очі —

У вікна він гуркоче,

I чую серед тиші —

В кутку стоїть і дише,

Втирає кров гарячу…

Ох, бачу привид, бачу!

Скрип, скрип,— і вже над ліжком

Ножем кривавим нишком

Махає наді мною

З погрозою страшною.

Ах, більше так не жити,

Ночей цих не терпіти!

Приреченій на згубу

Не бачити вже шлюбу!”

“Послухай, доню гожа,

На все є кара божа,

Та каяття єдине

Змиває гріх людини.

Хоч кара й завелика,

Та годі-бо жалю,

Твого я чоловіка

Із мертвих оживлю”.

“Воскресне? Божа сило!

Мій отче, ой, не часі

Навіки розділило

Страшне залізо нас,

Я, знаю, гідна кари;

Усі стерплю я кари,

Лиш збутися б примари!

Все бідним розділю я,

У монастир піду я,

Щоб там мій вік погас.

Воскресне? Божа сило!

Мій отче, ой, не час!

Навіки розділило

Страшне залізо нас”.

Старий зітхнув глибоко,

Залив сльозами око,

Закрив обличчя, з муки

Заламує він руки:

“Йди заміж, то не горе,

Упир тебе не зборе,

Не встане мертвий з гробу,

Для нього день, як тьма.

Дивись, його подобу

Не клич вночі сама”.

“А як же ті два брати?

З котрим до шлюбу стати?”

“Найліпша тут дорога —

На волю здатись бога:

Хай підуть в луг, на роси,

Де квіти-жовтокоси,

Хай квітів назривають,

Вінки тобі сплітають,

Відзначать потайними

Прикметами своїми,

Вінки складуть в костьолі

На божому престолі.

Чий візьмеш ти зарані —

Той буде муж твій, пані”.

З поради пані рада,

Готова до вінця.

Де смуток чи досада?

Надумала мерця

Повік не споминати,

Повік не викликати.

I рада з тої мислі,

Крізь віти, низько звислі,

Біжить мерщій додому,

Не кажучи нікому.

Біжить лужком широким,

Аж чує, ненароком

Дзвенять копита. Слуха.

Тут їздити кому ж?

А ніч шепоче глухо:

“Це я, твій муж, твій муж…”

Холоне серце. Хто то?

Мовчить старе болото,

Волосся лізе вгору…

Мерщій тікати з бору!

Зірвалась, мчить, ридає.

Тут їздити кому ж?

Із пущі крик лунає:

“Це я, твій муж, твій муж…”

От надійшла неділя,

Справляти час весілля.

Світає у діброві —

Два молоді готові.

Подружки пані любу

Ведуть в костьол до шлюбу.

В дівчат веселім колі

Йде пані по костьолі,

Вінок бере ясний.

“Хто ці приніс лілеї

Для милої своєї?

Хто муж? Хто любий мій?”

Підбіг один, неначе

Йому відкрився світ,

В долоні плеще, скаче:

“Моя ти, мій це цвіт!

Не спав я цілу нічку,

Вплітав під буревій

В лілеї синю стрічку,

Це мій, це мій, це мій!”

“Брехня! — другий волає,-

Під виблиском заграв

Учора в темнім гаї

Я ці лілеї рвав.

Те місце враз пізнаю

Я в тиші лісовій —

На гробі, близ ручаю…

Це мій, це мій, це мій!”

Розгнівались обоє.

В розмові запальній

Мечі свистять грозою,

Страшний почався бій.

Вінок той рвуть надвоє:

“Це мій!” — “Це мій!” — “Це мій!”

Враз двері затріщали,

Свічки всі позгасали,

I мрець іде в завої,

I чути брязкіт зброї…

Поглянув зором диким,

Ступив до пані крок,

Страшним озвався криком:

“Моя ти, мій вінок!

На гробі в мене всюди

Лілей багато й руж,

Зла жінко, горе буде,

Бо я твій муж, твій муж!

А ви, невірні браття,

Ганьба вам і прокляття!

Назад мечі вкладіте,

Облиште марний крик:

З мого це гробу квіти,

I ви мої навік!”

I грім тяжкий лунає,

Склепіння все дрижить —

I в землю западає

Старий костьол умить.

А де було це лихо,

Ростуть лілеї тихо,

Та буйно, та високо,

Як пан лежав глибоко.

Переклад А. Малишка