Володимир Винниченко — Слово за тобою, Сталіне!

Стислий переказ, виклад змісту

(Політична концепція в образах)

Роман (Скорочено)

[Події відбуваються після закінчення другої світової війни. У Москві проживають брати Іваненки — українці, що колись були членами партії українських соціалістів-революціонерів. У 30-ті роки їх було заарештовано за членство в таємній організації, яка боролась за волю й самостійність України. Нелюдські катування витримав лише Марко Іваненко, якого було заслано на каторжні роботи до північного концтабору, а Сергій, Степан та Євген підписали все, що від них вимагала влада, і стали сексотами (секретними співробітниками) таємної служби. Степан Іваненко отримав навіть посаду депутата Верховної Ради, але в дійсності він працює таємним провокатором сталінського МДБ (Міністерства державної безпеки) і допомагає виловлювати ворогів режиму. Одного дня Степана Петровича викликали до Миколи Бєлугіна, начальника секретного відділу МДБ. Бєлугін повідомив, що Марко Іваненко тяжко хворий, але перед смертю хоче розкрити братові “секрет великої державної ваги”. Степан Петрович їде до концтабору. Марко помирає, але перед смертю передає Степанові листа, в якому стверджується, що існує масова таємна антисталінська організація “термітів”, яка має на меті зруйнувати тоталітарний режим. Вона має й свій пароль. “А він такий: треба сказати два рази “ніч”. Коли скажеш це слово солдатові народної армії, він повинен два рази відповісти тобі: “ранок”. Але члени цієї організації не піддаються на провокації, вони ніколи не скажуть “ранок” таємному сталінському агентові.

Степан Петрович пропонує своєму керівництву дізнатись, чи насправді існує така організація. Для цього Іваненко зустрічається з членом Політбюро “Дев’ятим”, своїм давнім знайомим. “Дев’ятому” він говорить, що розробив з провокаційною метою спеціальну теорію, яка, за умови її реалізації, допоможе ліквідувати режим. З документами кореспондента “Правди” Андрія Зінчука він має поїхати в Україну, де, на його думку, знаходиться “гніздо термітів”, і провести опитування громадян, щоб виявити їх ставлення до цієї теорії. Якщо хтось її підтримає — значить він “терміт”. “Дев’ятий” просить його також дізнатись про справжні настрої населення, про його ставлення до влади.

Степан Іваненко — Андрій Зінчук — їде в Україну. Людям, з якими він зустрічається, “кореспондент” розповідає про теорію “трудової колектократії”. Суть її полягає в тому, що, зважаючи на загрозу нової світової війни, яка знищить все людство, капіталістичні та соціалістичні країни мають погодитись на своєрідний експеримент: власність має належати відтепер не капіталістам і не державі, а трудовим колективам, тобто людям, які працюють на певному підприємстві. Коли б такий спосіб господарювання (в поєднанні з політичною демократією) довів би свою перевагу, то зникла б і небезпека атомної війни.]

Розділ 10

З огляду на те, що Семен Семенович Строганов, будучи сильно занятий державними справами, не міг прийняти журналіста Зінчука в інші години, він призначив йому інтерв’ю в себе під час обіду. Як і більшість високопоставлених осіб, а надто близьких до Політбюра ВКП(б) та генерального секретаря компартії України, чи краще сказати віцекороля її, Строганов жив у Липках [1], в чудесному “особняку”. Особняк (як і кожне житло високопоставлених осіб) був обведений з усіх боків високим муром, як біля тюрми, повз який день і ніч ходили вартові. Пропуск за цей мур через залізні ворота давався після пильної перевірки документів і часом обшуку.

Од воріт до будинку, що стояв на горбі, ішла чудесна липова алея і з ґанку його видно було такий краєвид, що від нього хотілося з захопленням крикнути. Запрошених на обід гостей, розуміється, не примушують чекати в приймальні, а надто післанця “Правди”, чи то пак Сталіна. Навпаки, це він примусив чекати хазяїв, бо назустріч йому зразу ж вийшов сам Семен Семенович, який, привітавшись і взявши його під лікоть, зараз же повів його до їдальні. Там він представив його дружині, молодій дамі з модною зачіскою і пофарбованим “плятиновим” волоссям, яка посадила його поруч себе. В їдальні вже були якісь істоти, але, видно, такої невисокої окости, що не варто було представляти їм гостя (мабуть, секретарі, друкарки, гувернантки та таке інше), і двоє дітей. Ці останні, хлопець і дівчинка, правда, мали такі свіжі, рожеві, чисті-чисті личка і такі ясні, веселі очі, що він їм без представлення одверто посміхнувся, і вони зараз же відповіли йому ясним, довірливим, охочим усміхом.

— Які чудесні личка! — прихилившись злегка до хазяйки, сказав журналіст Зінчук і цим одразу привернув до себе серце матері. Навіть сам Семен Семенович посміхнувся, і після того за столом розіслався м’який непримушений настрій.

Семен Семенович звичайно за обідом не любив говорити, але з гостем із Москви трошки зрадив свою звичку і говорив досить багато та весело. (Правда, він сьогодні одержав із Кремля, від самого Політбюра схвальний відгук на свій останній секретний рапорт про загальний стан на Україні). Сам огрядний, одягнений з елегантністю старих російських аристократів, він і очі, і уста, і навіть трохи роздушений ніс мав такі певні в собі, такі спокійно-владні, що не уявлялося, як можна було перечити їм у чому-будь.

— Любо, ти не так тримаєш виделку, — раз сказав він дочці; сказав спокійно, майже м’яко, але і дочка, і гувернантка, і навіть мати злякано схвилювались і вмить виправили це маленьке злочинство.

Ну, обід був такий, якого Іваненко, бувши з радянським міністром на парадних обідах президентів різних західніх республік, не часто їв. Чорна ікра, розуміється, як банальність, а після неї такі страви і вина, яким навіть він назви не знав. Коли дійшов обід до кінця, у всіх, навіть у дітей, очі життєрадісно й п’янувато блищали.

Після обіду Степан Степанович запросив гостя до свого кабінету.

— Там ми займемось нашою справою, — додав він з усміхом і з вибачливою величністю повів рукою наперед себе, тим показуючи гостеві дорогу.

У кабінеті перед широким, півкруглим, широко розчиненим вікном між двома спокійними, глибокими фотелями стояв маленький столик, а на ньому невеличкі чашечки з чорною кавою і шухляда з сигарами, переперезаними золотими поясочками. За вікном унизу, на першому пляні соковито зеленіла галявина, оточена квітами, а за нею, за муром, розлягався отой самий захоплюючий краєвид: синя височінь неба, фіолетова далечінь обрію, срібна сталевість Дніпра і щедра, сяйна, золота ласка сонця на всьому.

— Яка могутня краса! — сказав Степан Петрович і стримано повів рукою на краєвид.

— Так, гарно, — владно і вибачливо ухвалив Строганов і теж повів рукою, тільки на фотель і сигари. — Прошу сісти, взяти сигару, покуштувати справжньої турецької кави і, коли ваша ласка, викласти мені предмет нашого інтерв’ю. Вибачте, мушу попередити: маю не більше години вільного часу.

— О, цього цілком досить! — запевнив поспішно журналіст Зінчук і швиденько сьорбнув кави. Після того так само швиденько вхопив жовту тугу рурочку сигари з червоно-золотим пасочком, закурив її від піднесеного хазяїном вогню, подякував і зараз же почав викладати свою “принаду”.

Строганов слухав спокійно, нерухомо, без ніякого знаку свого ставлення до викладу, тільки час від часу потягаючи дим сигари й присьорбуючи каву. І в цих рухах була все та сама певність, владність, спокій. Коли журналіст Зінчук закінчив, Семен Семенович глянув на золотого годинника на лівій руці, кілька секунд подумав і сказав:

— Хороша ідея. Може бути корисною.

— А чим саме, Семене Семеновичу? — поштиво спитав інтерв’юер із Москви і витер хусткою чоло, на якому від викладу і наслідків обіду виступила пітна вогкість.

Строганов спокійно відповів на запитання:

— Тим, що вона може збільшити могутність Росії, чи коли хочете, Радянського Союзу. До речі: ви — українець, здається?

— О ні! — скрикнув Степан Петрович. — Я чистісінький росіянин. Моє прізвище ніби трохи… українське, але я…

— А? Ну, тим краще. Значить, будемо говорити без цих глупих національних рахунків, як двоє “русских” людей і, розуміється, комуністів. Так от, я кажу, що, на мою думку, ідея цієї, як її, колек…

— Колектократії.

— Так, колектократії, може бути дуже корисною. Якщо, розуміється, її уміло, дипломатично і стратегічно вжити. Але щодо цього то я ні трішки не боюся: Йосиф Віссаріонович такий дипломат і стратег, якого в історії людства не бувало й напевно не буде. За це ми можемо не турбуватись.

(Степан Петрович про себе зазначив: Строганов не сказав ні “наш великий вождь”, ні “наш єдиний Сталін”, бо це було б трохи вульгарно, банально, а головне трішки віддаляло б Семена Семеновича від Сталіна. “Йосиф Віссаріонович”, це показувало, що Семен Семенович був у якійсь інтимній близькості до нього).

— …Але мова тут іде не про Йосифа Віссаріоновича, а про мене, про мою скромну опінію, яка цікавить “Правду”. Отже я повторюю: ідея хороша й може бути корисною нам, бо може розгорнути нашу міць на всю плянету.

— А як ви собі уявляєте, Семене Семеновичу, це розгорнення? Яке воно буде: фізичне, політичне, воєнне?

— Всяке, насамперед, розуміється, політичне. Пропозиція від нас колектократії всім урядам світу як способу замирення народів зразу приверне до нас симпатії всіх трудових мас плянети. Капіталісти, розуміється, не приймуть її. Тим краще. Цим вони вдвоє, втроє збільшать силу прихильности до нас усіх народів. Треба признатись, що цілий ряд обставин останнім часом спричинилися до ослаблення цієї прихильности. Отже, пропозиція колектократії з нашого боку і відмова імперіялістів, надто американських, зразу підняла б наші політичні фонди. Наші друзі, комуністичні партії на Заході, захитані всякими мерзотниками Тітами, набрали б нової сили, компартії скрізь здобули б більшість голосів на виборах, і вплив Росії на світовому форумі набрав би величезного розміру. І хто зна: може, ми й без війни опанували б усю плянету. Москва стала б столицею і владаркою світу без проливу крови, принаймні російської. Можливо, що в деяких країнах дійшло б до крови, але тільки внутрішньої, барикадної крови. Але тим краще: тим швидше ми могли б узяти ті країни в свої руки.

— Вибачте, — знову з поштивою влазливістю вставив журналіст Зінчук, — а як ви ставитеся до того, що разом з постановою Об’єднаних Націй про ідею соціяльно-економічної демократії було б поставлено пропозицію про політичну демократію?

Строганов здивовано закинув головою назад.

— Будь ласка! У нас є найкраща в світі політична демократія.

— Так, але імперіялісти настоювали б на тому, щоб було прийнято їхню демократію, і то під інтернаціональним контролем.

— Цього ніколи не буде! — рішуче й категорично покрутив головою Строганов.

— Але ж тоді вони не згодяться на колектократію.