Пантелеймон Куліш — Чорна рада (скорочений стислий переказ)

Стислий переказ, виклад змісту

Пантелеймон Куліш

Чорна рада

Скорочений стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

І

Весна 1663 року. Двоє вершників з боку Білгородського шляху, не доїжджаючи дві чи три версти до Києва, звернули до Хмарища – хутора козака Череваня. Один з вершників – молодий козак, другий – піп, що скидався на старого козарлюгу.

Хмарище було оточене гаями і нагадувало невелику фортецю. На воротах вершників зустрів ключник Василь Невольник, який впізнав у одному з гостей паволоцького полковника Шрама. Молодший вершник був сином Шрама і звався Петром. Василь Невольник – невеличкий, похилий дідусь, побачивши Петра, сказав, що коли таких козаків припливло хоча б дві чайки до Кермана, то він би не був так довго в неволі.

Старий Шрам запитав у Василя, де ж пан Черевань. Ключник розповів, що Черевань мало куди тепер виходить.

А хто ж такий Шрам? Сам він був попом, але коли піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то він устряв до козацького війська, бо гарячий був чоловік, який не терпів знущання поляків над українцями. Католицькі пани з українськими перевертнями уклали унію, наставили уніатських попів у церквах і гнобили народ. Нікому на це було жалітися, бо й самого короля тримали в руках сенатори, великі пани та єпископи. Козацька старшина і реєстрові козаки теж не могли допомогти. Уся надія була на козаків запорізьких, які “старшину свою самі з себе вибирали і гетьману коронному узяти себе за шию не давали”. От і виходили з мечем та огнем проти ворогів рідного краю гетьмани козацькі – Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця. А коли піднявся батько Богдан Хмельницький на боротьбу, отоді вже “розлилась козацька слава по всій Україні…”

Шрам за десять років від Остряниці до Хмельницького сидів зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку туркеню. Він проповідував рибалкам і чабанам запорозьким; побував на полі й на морі з низцями; видав не раз і не два смерть перед очима. Тож коли піднявся на ляхів Хмельницький, то мав зі Шрама велику користь і підмогу. Шрам мав таке ім’я, бо в боях його було пошрамовано вздовж і впоперек.

Минули десять років Хмельниччини. Сини Шрамові підросли і допомагали батькові у походах. Двоє полягло під Смоленськом, лишився тільки Петро. Сили покинули старого Шрама, і він знову почав служити Богові, а сина посилав до військового обозу. Та коли в Україні знову почалися негаразди, коли гетьманською булавою почали гратись, мов ціпком, Шрам не міг заспокоїтися. Панотця Шрама вибрали паволоцьким полковником, і гетьман Тетеря мусив змиритися з таким дивом. Шрам думав-думав, як би Вкраїну на добру дорогу вивести. А подумавши, пустив поголоску, що нездужає, і передав осаулові Гулаку свій пірнач. Сам же виїхав кудись ніби-то для відпочинку.

II

Гості застали Череваня на пасіці, коли слухав гру кобзаря, сліпого Божого Чоловіка, який ходив без проводиря, у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені і за них викупляв невольників. За це поважали його козаки, як батька. Саме Божий Чоловік викупив з турецької каторги Василя Невольника, а Черевань дав на це гроші.

Черевань радів, коли побачив Шрама. Зрадів і Божий Чоловік, зачувши знайомий голос. Шрам говорив, що їде на прощу до Києва.

Господар запросив усіх до столу. Шрам почав розпитувати Божого Чоловіка, чи знає він, що діється за Дніпром. Дід сказав, що немає ніякого ладу між козаками. Старшини багато, а ніхто нікого не слухає. Тоді полковник Шрам запитав про Сомка. Кобзар відповів, що Сомко хоч і розумом, і славою узяв над усіма, але йому не дають гетьманувати, бо він не хоче кланятися московським боярам. Запорожці ж своїм гетьманом звуть Брюховецького.

Шрам знав Івана Брюховецького як Іванця, котрого за щиру службу любив Хмельницький і радив своєму синові Юркові його слухати. Хмельниченко так і робив. Сомко доводився Юрієві дядьком, і йому не подобалося, що хтось орудує племінником. Одного разу старшина радилася, а Іванець і собі пристав до гурту, щось сказав. Сомко спалахнув і сказав Юрасю, що не личить старому псу мішатися в їхню компанію. Уночі Сомко піймав Іванця біля свого ліжка з ножем. Військова рада присудила відрубати тому голову, але Сомко придумав гіршу кару: звелів посадити Іванця верхи на свиню й провезти по всьому Гадячу. Після того сорому Іванець став збирати гроші, годити кожному. Випросив у Юрася чин хорунжого, а коли той пішов у ченці, Іванець, маючи ключі від гетьманської скарбниці, підчистив усе срібло та й махнув на Запорожжя. А там як сипнув грошима, то запорожці за ним роєм: “Іван Мартинович, Іван Мартинович!” І з усіма він обнімається, братається та горілкою поїть. Запорожці його так вподобали, що зібрали раду та й обрали кошовим.

Шрам засмутився, а Василь Невольник сказав, що переведеться, мабуть, нінащо славне Запорожжя, коли такі гетьмани керують. Тоді Шрам признався, що їде він не в Київ на прошу, а в Переяслав, до Сомка. Шрам хотів, щоб Сомко усю Україну об’єднав під однією булавою.

Полковник просив Божого Чоловіка їхати з ними, може, його ради послухають. Та Божий Чоловік, сказав, що це не для нього. Крім того, йому не подобаються сучасні звичаї, коли хлопці з бандурками тільки й грають до танців заради горілки.

III

Тим часом Петро Шраменко зайшов у пекарню і розмовляв з Череванихою і її дочкою Лесею. Петро і Леся сподобалися одне одному. Черевань жартував потім, що Петро – жених для його Лесі.

У Череваня була гарна світлиця, як в заможного козака. Дивним було лиш те, що на стінах були полиці зі скарбами, які Черевань на війні здобув. Бо коли палили козаки шляхетськії двори і княжецькії замки, то все те мішками виносили. Ще по стінах висіла коштовна панська зброя та інше військове спорядження.

Черевань підвів Петра до Божого Чоловіка і розповів, що це той самий хлопець, який переплив під кулями річку Случ, пробрався в польський табір, убив хорунжого й приніс його корогви до гетьмана. Божий Чоловік поклав Петрусеві на голову руку й сказав, що це добрий козак, великої відваги, буде він довговічний, на війні щасливий, ні шабля, ні куля його не візьме, а помре своєю смертю.

Черевань став пригощати гостей. Прийшла і Череваниха, яка стала розпитувати Шрама про його наміри. Дізнавшись, що панотець їде на прощу, вирішила й собі поїхати з ним, бо нікуди не їздить. Хотіла й до брата під Ніжень заїхати. Черевань сказав, що її брат Гвинтовка живе добре, по-панському, його вже й князем прозвали. Череваниха вважала, що брата так звуть через жінку-полячку, княгиню з Волині.

До світлиці зайшла Леся, гарна, як квітка. Батько на старості дуже пишався нею. Шрам спитав Череваня, чи не погодився б він віддати свою дочку за його сина. Той радо дав згоду, подав руку, вони обнялися й поцілувалися. Петро від радості не знав, на яку ногу й стати. А Леся ніби злякалася та й сказала, що треба питати й маму, яка вийшла з хати. Коли Мелася Череваниха повернулася, то сказала, що не все так швидко робиться, і перед тим, як заручити дітей, обом родинам треба поїхати в монастир на прощу, щоб Бог дав дітям і здоров’я, і талан на все життя. Так і відставилося сватання. Старі думали, що ще вспіють з козами на торг, а Петро здогадався, що Череваниха має на думці якогось іншого зятя. І напала на козака велика туга.

Вранці всі зібралися в дорогу. Петро на коні не відступався від ридвана, у якому сиділа Леся з матір’ю. Хлопець сказав Череванисі, що він до них із щирим серцем, а вони до нього з хитрощами, а як є хто інший на прикметі, то хай скажуть. Мати знову відповідала загадками, мовляв, і є, і нема. Жінка розповіла дивний сон, який їй приснився, коли ще вона ходила Лесею. У сні вона бачила ясну панну, до якої з’їхалися усі козаки, славні лицарі з усього світу. Вони стали змагатися за ту панну, битися між собою. Раптом приїхав молодий гетьман і забрав собі дівчину. Ворожка пояснила цей сон так: буде в Череванихи дочка, дуже красива, будуть з неї дивуватися пани й гетьмани, а її суджений буде красивіший та знатніший за всіх панів і гетьманів. І справді, один серед гетьманів сказав Череванисі, щоб не віддавала дочки, бо він чекатиме, поки дівчина виросте, тоді візьме її за дружину. Петра прикро вразила розповідь Череванихи.

Скорочений стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

IV

Вони прибули до Києва, який тоді мало не весь містився на Подолі. Прочани їхали вузькими завулками. Раптом побачили, що дорога перегороджена возами, а за ними юрба людей. Петро під’їхав до возів і побачив, що люди сидять перед килимом із пляшками та їжею. Були то міщани (їх ще дражнили личаками, бо їм не дозволялося носити зброю і вдягатися в дорогий одяг, кармазини; козаків же прозивали кармазинами). Петро сказав, що паволоцький Шрам просить пропустити його через табір. Молодого козака впізнали, стали жартувати, а коли побачили старого полковника, розтягли вози й вийшли назустріч. Попереду йшов Тарас Сурмач, який так прозивався тому, що служив у Шрама сурмачем. У Сурмача народився син і він хотів пригостити і подорожніх, але вони відмовилися. А міщани вже давно на городове козацтво і старшину важким духом дихали. Міщани стали ремствувати, що вони тільки тоді козакам потрібні, як треба виручати з польського ярма. Шрам почав докоряти їм, що не допомогли козакам у битві під Берестечком, і місто своє здали Радзівіллу без бою; а відвоювати його допомогли знову ж таки козаки. Почалася сварка, міщани звинувачували козаків, а Шрам захищався: коли б не козаки, то міщан уже б давно ляхи задушили або погнали татари в Крим. І додав, що всякому своє: козакам – шабля, міщанам – терези та торгівля, а селянам – плуг та борона. Громада загула, стала погрожувати козакам чорною радою і заступництвом січових братчиків. Ледве панотець Шрам угамував міщан розважливим словом. Тарас вибачився й пропустив прочан далі.

Шрам розумів, що проклятущий Брюховецький мутить воду серед низових запорожців. Черевань хотів розважити Шрама й сказав, щоб він не переймався, адже їм є що їсти й пити, і в чому походити, тож можна сидіти вдома і їсти “хліб-сіль з упокоєм”. Панотець розгнівався й назвав свого товариша Барабашем.