Анатолій Дімаров — На коні й під конем (стислий переказ)

Стислий переказ, виклад змісту

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Розповідь ведеться від першої особи − хлопця Толі, якому на початку твору 5 років. Ця автобіографічна повість складається з трьох частин. У першій знайомимося з мамою Марією Олексіївною та її синами − п’ятирічним Толею і дворічним Сергійком, які переживають дитячі радощі і прикрощі, знаходять перших друзів. У другій частині читаємо про пригоди, друзів і шкільні роки Толі, коли він здобуває семирічну освіту. Третя частина починається зі вступу Толі у восьмий клас у сусідньому містечку, а завершується тим, що хлопець опиняється на полі бою Другої світової війни. Про те, що він виживе у ній, дізнаємося з другого розділу, де є згадка оповідача про те, що він уже дорослий чоловік, у якого є син-школяр. Кожна частина повісті складається з окремих завершених оповідань.

ЧАСТИНА ПЕРША. ЧЕРЕЗ МІСТОЧОК.

Твір починається з притчі про місточок над урвищем. По один бік жила людина, а по другий було все, що потрібно їй для життя. Щодня переходила ту прірву людина. І жити б їй вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем. Стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів. Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим − місточок. От і оповідач зараз стоїть над таким урвищем, і по той бік − його прожиті роки.

***

Взимку Толик і його дворічний брат Сергійко мусили сидіти у хаті цілий день, бо їхня мама, сільська вчителька Марія Олексіївна, була на роботі. У кімнаті було лиш одне вікно, і хлопці хукали на замерзлі шиби та визирали надвір. Інколи Толику було страшно, уявлялися страшні потвори, та він захищав братика, орудуючи своїм дерев’яним мечем.

Жила сім’я бідно, і якось коли мама захворіла і потрапила у лікарню в місто, братиків доглядала сторожиха зі школи, яка часто лаяла “драну тілігенцію”. Жінка, проте, була доброю і завжди носила з дому гостинці хлопцям.

Інколи з малим Толею траплялися смішні пригоди. Якось мамина знайома, вчителька Галина Петрівна, доручила Толику відправити її лист, пообіцявши 20 копійок. Хлопчик мріяв купити для себе кілька блокнотиків, олівців і фарби, Сергійкові − барабан, а на здачу − цукерок. Та коли він нічого не отримав, то написав “заяву” до сільради: “Хай Галина Петрівна віддасть двадцять копійок, що не віддає”. З цим “документом” він пішов до голови сільради, якого дуже насмішив, і той дав хлопчику омріяні 20 копійок.

На греблі брати знайшли собі друга − хлопчика Ванька. Толик вважав нового друга дивним хлопцем, бо досить було згадати про маму, як Ванько одразу ж перебивав і розповідав про власну матір. Він хвалився, що вона дає йому все найкраще, хоч виглядав дуже бідним і ходив у подертому одязі. Якось Ванько прийшов до братів і грався у них вдома. Коли повернулася мама, Толик і брат наввипередки кинулися до неї. Ванько чомусь скривився, зірвався на ноги і вибіг з хати. Толик знайшов його аж на греблі. Уткнувшись обличчям у широкий стовбур, як у мамину спідницю, Ванько тихенько плакав…

Дружили брати і з сусідським хлопцем Миколою, який був старший від толі на 2 роки. Миколина сім’я була побожною, тож Толя і Сергійко також прилучилися до релігії. Толик часто мріяв про рай, хотів мати крила. У Миколи була стара баба, яка одного разу сказала, що діти в раю вічно співають, прославляючи Бога. Почувши, що треба співати, Толик згадав уроки музики, на яких йому нічого не вдавалося, і в той же день, збунтувавшись проти релігії, люто побився з Миколою.

Та це не шкодило їхній дружбі. Микола і Толя мріяли про власну зброю, і коли до крамниці привезли пугачі − великі, двоствольні, з двома курками, зробили карнавки − своєрідні скарбнички, щоб туди відкладати гроші на зброю. Та де було на ті часи взяти сільським дітям гроші? Якось Микола знайшов на стежці десять копійок. Пощастило і Толі: він знайшов вдома на підлозі три карбованці. Та скоро мусив повернути мамі, бо гроші загубилися і були потрібні їй на ліки.

Життя давало друзям перші уроки. Якось вони влаштували помсту скляреві, який покарав їх за розбите скло для вікон нової школи. Скляр вліпив їм по міцному потиличнику, а вночі хлопці розбили у школі двоє вікон. Зранку друзі залізли у бур’яни біля школи і почали чекати на скляра. Коли той з’явився і побачив шкоду, то раптом заплакав. Толя і Микола відчули, що зробили щось дуже погане, дуже зле, далеке від звичайної помсти.

Улітку Толя любив сидіти в кінці городу, під тином, і спостерігати за лінивим життям вулички. Тин був трохи зависокий, тому хлопець зробив у ньому щілини для очей, а потім − діру для голови. Коли хлопець запхав голову, а потім не міг витягти, довелося кликати на допомогу якогось діда. Старий спершу перелякався, а допомігши вибратися, схопив палицю і уперіщив хлопця по спині, щоб більше такого не робив.

Весною, коли був голод, діти не бавилися в свої звичайні ігри, а гралися в їжу. З землі випікали перепічки та млинці, варили з назбираних камінців галушки та вареники. Потім ходили одне до одного в гості. Під час такої гри Толик і Сергійко подружилися з Ганнусею. Бідна дівчинка була такою голодною, що спробувала тих “млинців”, а потім гірко заплакала, бо хотіла справжніх.

З усіх дорослих діти найбільше боялися діда Стратона і ніколи не ходили коло його хати, що стояла біля річки. Дід мав великого качура, над яким він дуже трусився. Коли дід Стратон пошкутильгав аж сусіднє село до дочки, Толик, Микола, Ванько і Сонька прийшли до річки на полювання, щоб ловити уявну дичину. Рогатками вони вбили качура, а потім влаштували похорон. Коло дід виявив шкоду, діти отримали від батьків добрячого прочухана.

З веселою Сонькою у Толі і Сергійка було багато гарних і не дуже пригод. Якось вона показувала хлопцям у себе вдома квочку на качиних яйцях, і за це попросила ґудзик. Толя був саме у нових штанах і сорочці, бо збирався з мамою і братом у гості. І коли діти відривали ґудзик, Толя впав у гніздо з яйцями (квочка саме вийшла пити воду). Яйця чвиркнули в усі боки, а штани враз промокли до пупа…

Якось Сонька, Галя, Ванько, Толик і Сергійко грали в хованки у Соньчиній хаті. Шукаючи якнайкращу схованку, Толя заліз у піч і добряче там вимастився. Та знайшли його не друзі, а Соньчина мама − тітка Одарка, а хлопець, думаючи, що то друзі відкривають піч, гавкнув. Жінка так перелякалася, що її возили до ворожки.

Одного разу Микола, Толик та Сергійко хотіли зловити зайця. Друзі вкрали у діда Стратона смоли і налили біля Миколиної хати під вікном, бо саме там бігав заєць. Вночі у цю смолу влізла Миколина баба, а потім і тато, який побіг їй на порятунок. До самого ранку в Миколиній хаті стояла колотнеча, а тато лупцював Миколу.

Кожного літа Толя мусив працювати на городі, наприклад, полоти помідори. Послухавши маму, він поділив грядку на дві частини, щоб одну посапати сьогодні, а іншу − завтра. Якось так вийшло, що та, яку мав полоти сьогодні, була значно менша від тієї, що залишалася на завтра. Згадавши, що хлопці граються без нього у війну, Толя уявив, що його сапка − шаблюка, а пирій − вороже військо, яке він має порубати і винищити. Захопившись, хлопець вирубав до ноги не тільки пирій, але й помідори. Щоб якось це приховати, він “посадив” кущики у землю, та пізніше мама все одно виявила обман.

У четвертому класі Толик, Ванько і Сонька вивчали історію Київської Русі, тому вирішили гратися у князів. Мечі були дерев’яними, а картузи у хлопців були шоломами. Сонька не мала картуза, тому вдягнула на голову новенький чавунний горщик. У ході битви дівчинка дістала від Ванька рогачем по чавунцю. Після того удару чавунець ніяк не скидався з голови. Тітці Одарці довелося вести Соньку до коваля.

У Толика і Сергійка був дуже розумний пес Котько. Якось Толик прийшов зі школи в поганому настрої, бо вчителька обіцяла розповісти мамі про його погану поведінку. Хлопець задумав відібрати від Котька кістку. Собака вкусив його за руку, і мама мусила возити Толика у Полтаву на укол від сказу. Хлопець на все життя запам’ятав, що ніколи не слід видирати кістку з чужих зубів. Навіть коли це зуби твого найвірнішого друга.

Толя і Ванько були добрими друзями. Якось вони йшли до школи і дорогу їм перейшов чорний кіт. Хоч мама говорила Толику, що це забобон, Ванько переконав друга, що треба почекати, щоб вулицею пішов хтось інший. Хлопці добиралися до школи городами крізь снігові замети, і вчителька покарала їх за спізнення. Та Ванько говорив, що вони легко обійшли, а що б то було, коли б вони прямо через отой слід поперлися.

Хоч сусідка тітка Одарка і сварлива була, та вона не пожаліла для Сергійка часнику, коли той хворів і забаг саме його. А от сусідка Васютиха виявилася хитрою: коли мама з Толиком і Сергійком їздили до родичів, сусідка на їхнє прохання мала позрізати і вибити соняшники. Коли Толя з сім’єю повернувся і пішов до сусідки по насіння, вона віддала йому лиш одвійки. Та Толик з Ваньком зуміли їй помститися: у її жлукто з насінням хлопці насипали попелу і залили зверху водою.

В ті далекі часи Толик вважав, що найсмачніше − це пироги з квасолею. Для них з братом було справжнім святом, коли мама пекла ті пироги. Якось прийшов жебрак Овсій і Толя виніс йому найбільший пиріг. Толик думав, що старий дуже зрадіє, але той просто вкинув пиріг у торбу. Хлопець вирішив прослідкувати за жебраком і скоро побачив, як дід сів під тин. Він витягав з торби пишні білі кренделі, і маківники, і пиріжки, і шматки пасок, і крашені яйця. Ось жебрак витяг пиріг з квасолі. Потримав його в руці, наче зважуючи, гмикнув, сердито й презирливо, і кинув… собаці.

Одного разу Сонька, Толик і Микола наловили п’явок, бо хотіли здати їх в аптеку, щоб отримати гроші. Микола саме хотів заробити на складаний ніж. Ловити п’явок довелося власними тілами. Вночі, вдома у Миколи, п’явки вилізли з горнятка і дуже налякали батьків. Нарешті настав день, коли друзі понесли здобич в сусідню Миронівку до аптеки. Та аптекарка, побачивши п’явок сказала, що це болотяні, а вони приймають тільки медичні. Розчаровані діти повернулися додому…

Омріяний пугач мама придбала для Толі на день народження.