Стислий переказ, виклад змісту
(Повість про сім’ю на дві дії)
Дійові особи:
Ангел Платон Микитович
Ул я н а — його дружина.
Петро,
Федір, —їхні сини.
Павлик
Таня —їхня дочка.
Ліда —Петрова дружина.
Оля —Павликова дружина.
Клава —дільничний лікар.
Маляр —Клавин чоловік.
Крячко —пенсіонер.
Клоков —кореспондент.
Віля —художник.
ДІЯ ПЕРША
Картина перша
На невеличкому подвір’ї стоїть одноповерховий будинок. Поряд прибудована домашня майстерня. Посеред двору стіл для сімейних обідів. Мати накриває на стіл.
Ліда сидить у кріслі—гойдалці і говорить, що тут ніби “маленька неприступна фортеця” й особливе відчуття безпеки та спокою. Сюди, мабуть, і блискавки бояться вдарити.
Таня іронічно зауважує, що дійсно бояться, якщо тато вдома. Ліда говорить, що їй усе подобається. На це Уляна відповідає, що, мовляв, і залишалася б тут відпочивати, а не їхала на море. Таня підхоплює:
— З великої висоти море здається калюжею.
А мати її запитує, чи ж вона бачила те море з висоти. Дівчина впевнено говорить, що побачить, бо мріє стати стюардесою.
Уляна питає Л іду, чому це Петро другий рік працює без відпустки. Невістка відповідає, що він весь поринув у роботу, бо “такий скажений до роботи, як і всі ви”.
Мати посилає Таню на город по цибулю, Ліда дивується, що в них уже й городина росте. Уляна каже, що без своєї грядки важко, на базарі все дороге. Хоч і були неприємності за той шматочок землі, зате тепер завжди своя свіжа зелень, овочі.
Таня підходить до Ліди і трохи заздрісно говорить, що у тої завжди такий модний одяг. Ліда відповідає, що це Петро для неї старається, він на цьому розуміється.
Таня починає розповідати, що приїхав кореспондент з області, хотів написати нарис про батька, але щось йому не сподобалося. І про Федора сказав, що той якийсь бурмило.
Федір аж образився й каже, що кореспондент щось питав його під час роботи, він і не розчув.
— Працюєш, а воно лізе!
Раптом доноситься дуже гучна пісня. Таня дзвонить по телефону сусідському хлопцеві Ванькові Крячку й лає його, просить виключити, хоч поки вони пообідають. Пісня припиняється, і Ліда дивується, що Таню послухали. Уляна говорить:
— Він батька за петельки хапає… Такий волоцюга, що світ не бачив. Тані, правда, побоюється.
Федір говорить Тані, щоб вона поїхала з матір’ю на базар, а сестра відповідає, що поїде той, кому тато скаже.
Ліда (в захопленні). Петро і нашому синкові співає ту пісню, що ви маленькими співали…
І пробує наспівати: І сказала стиха мати:
— Не пустуйте, бо йде тато. І сказала стиха мати:
— їжте, діти, бо йде тато! — І сказала стиха мати:
— Спати, дітки, бо йде тато!
Федір підспівує: І сказала стиха мати:
— До роботи, бо йде тато.
Та н я засміялася: Цей куплет Федір запам’ятав. Колись санчата свої поламав і не хотів лагодити. Так тато йому всипав.
Мати говорить, що усім потроху діставалося, хіба Павлика трошки милували. Таня звернула увагу, що Павлик чомусь хвилюється, ніби боїться, і спитала, чи це
він не через одержану трійку. Уляна просить Таню помовчати, поки не пообідають, бо батько почує — обід пропаде.
Донька кличе з майстерні батька, а Ліда зауважує, що “Петро розказував: ніколи не бачив, щоб батько відпочивав… Усе щось робить”.
Виходить Платон. Видно, що це був колись чоловік у силі. Його обличчя суворе, втомлене.
Всі за традицією приносять собі стільці й сідають обідати. На чолі стола — батько у великому саморобному кріслі.
Ліда дістає пляшку кримського вина. Федір говорить, що це не обід — бенкет, а Таня додає:
— А перед бенкетом — експропріація або, просто кажучи, грабунок серед білого дня. ..День зарплати — майже свято.
Платон сказав, що вино не для обіду, й дістав блокнот. Ліда дивується, бо блокнот у нього той самий, що й декілька років тому, і все так само, а Таня додає, що тато так дрібно пише — вистачить на все життя того записника.
Федір підходить до батька, віддає зарплату — двісті тридцять карбованців, Платон рахує їх, мати його соромить, що не вірить синові, а той відповідає, що рахувати не соромно, а ось приносити таку, як у хлопчака, зарплату — соромно. Федір виправдовується, що у нього новий верстат, ще не приноровився. Батько ж радить брати надурочні години.
Таня віддає батькові сто п’ять карбованців, а той питає, де ж вона поділа преміальні. Дочка дивується, звідки він знає, і говорить, що залишила двадцять п’ять карбованців на сукню. Батько зауважує, що у неї і так багато нарядів, а Таня відповідає, що вони вже немодні. Платон каже, що на моду грошей нема. Таня ображається на таку батькову “щедрість”, але говорить, що потрібно ще п’ятнадцять карбованців на курси іноземних мов, адже стюардеса має знати мінімум дві мови.
Платон. Хочеш на курси — прироби. Тобі ж хотілося в складальний — переходь. Там і зарплата більша.
Таня . Обіцяють, а не переводять.
Платон .Для переходу в інший цех треба готуватися. Походити, подивитися, за когось попрацювати. З цеху в цех — не з одного трамвая в другий.
І додає, що коли вона хоче на курси, то хай приробить. Приробить — краще вчитися буде. Потім батько питає, як справи у Павлика, чи не дали ще стипендії. І повідомляє, що на канікулах Павлик працювати на завод не піде, бо там за два місяці можна заробити лише триста карбованців.
Мати полегшено зітхає, мовляв, хоч раз зжалився батько, “а то чужі діти відпочивають [на канікулах], а він свого — на завод”.
Але Платон каже Павлику, щоб той записався в ті бригади, які на Північ їдуть.
Мати (зойкає). Ти б свою дитину і в пекло послав, аби більше грошей. Не даєш відпочити.
Платон заперечує, що після яких це трудів Павлику відпочивати? Отак звикне до відпочинку, то й буде потім трусити батьківські кишені.
Мати бідкається, що на-Півночі ж, мабуть, і влітку холодно, як же дитину посилати. Платон суворо говорить, що, може, тоді його в Артек послати?
Ул я н а (зітхає). Знали наші діти Артек? Оно! (Жест.) В отій майстерні з трьох років.
Павлик раптом заявляє, що він нікуди не поїде, бо… жениться. Сім’я сприйняла це як жарт. Батько каже, що прийде час — одружиться. Треба спочатку закінчити інститут, попрацювати, заробити грошей, а тоді женитися.
Мати захищає хлопця, просить Платона не гримати на нього, достатньо того, що сказав — не дозволю.
Павлик каже, що вони вже й зареєструвалися з нареченою. Усі вражено змовкають.
Мати в розпачі питає:
— Як же так, без батьківського дозволу? Павлик відповідає, що знав — все одно не дозволять.
Ліда. Звичайно, безглуздо одружуватися, не маючи нічого за душею. Але ж кажуть — “з милим рай і в курені”.
Платон (не витримав). — Ледар і дурень надумали таке безглуздя. “В курені”. В курені живуть злидні, а злидні перегризають горло коханню, хоч би яке воно було! Є в тебе дах над головою?! Зможеш прогодувати, одягнути дружину свою? Женися! А ні — зайцем бігай по світу, хоч цілий вік бігай! Думав, як жити?
Мати говорить, що прогодують — не збідніють. Таня питає Павлика, де ж його дружина. Той відповідає, що тут чекає. Мати каже, щоб привів її, а батько змовчав.
Павлик веде за собою тендітну, сором’язливу дівчину Олю. Ліда запрошує гостю сісти разом із нею.
— Дві невістки на одному стільці. Тісно, але зручно, у випадку чого, вдвох відбиватися будемо.
Мати розпитує Олю, скільки ж їй років, де вчиться і чи грали весілля. Та відповідає, що їй вісімнадцять, вчиться на другому курсі медучилища, а весілля грали в гуртожитку, в її тринадцятій кімнаті.
Таня насмішкувато говорить:
— Гарний початок сімейного життя!
Ліда пропонує випити вина за таку подію, але всі поглядають на батька, який мовчить. Мати говорить, що перед сусідами ніяково — скажуть, потай женили сина. Таня зауважує, що можна переженити заново, як заведено, — з прикрашеним таксі, багатим застіллям… Уляна розпитує Олю про матір — хто вона і чи знає про одруження. Дівчина відповідає, що мама працює медсестрою в Іванківському районі, батько утік, коли вона ще малою була, а про заміжжя матері ще не казала.
Платон Микитович підвівся й пішов до хати. Всі подумали, що він угамувався, змирився.
Ліда питає, чи будуть Ангели робити весілля, чи так все і залишиться. Федір відповідає, що треба зробити, як у людей, мати підтримує, бо про них, мовляв, і так говорять, що вони “скупі, корисливі”.
Таня жартує, говорить матері, щоб вона розпитала Федора, може, й він оженився, тоді обидва весілля разом — менші витрати будуть. Федір просить Таню помовчати.
Мати пропонує, щоб Оля переїжджала до них, але дівчина каже, що Павлик велів їй зібратися, тому чемоданчик уже стоїть тут, за воротами.
Ул я н а . Ох, Павлику, не сказав батькові. Що він тепер думає про тебе?
Ліда. У батьків серце добре.
Виходить із хати Платон Микитович із двома чемоданами, ставить їх біля столу і говорить:
— Ось твої речі, Павле. (Виймає гроші.) Ось дев’яносто сім карбованців, це з твоїх лишилось. Бери і — в добру путь! Живіть!
Уляна. Куди ти його випихаєш?!.. Отямся, Платоне!
Платон . Сам себе випхав. Оженився, своя сім’я, своє життя. Не радився з нами — виходить, у нього свої плани. Обрав дорогу — хай іде!
Ул я н а. Горенько! Куди ж їм іти?
Пауза. Тиша.
Федір. Тату, хай поживуть…
Платон. Вибрав свою дорогу, хай іде, і квит! (До Павлика.) Отак, синку! Живи своїм розумом. (Сів до столу, обідає.)
Усі вражені. Павлик з Олею ідуть з двору.
Ліда з жалем говорить:
— Сумніваюся в мудрості вашого вчинку, Платоне Микитовичу. …Невже ви любові й жалю до сина не маєте?
Платон іде до хати і незабаром виходить із курткою в руках.
Платон. Як же я забув куртку покласти?.. Повернеться, візьме… Не повернеться… (Пауза.) “Жалю не маю”, “Не люблю своєї дитини…” Може, й вона мене не злюбить. …Що скажуть люди? Бува, батьки купують любов своїх дітей. Поки малі — за іграшку, за морозиво, потім п’ять, десять копійок, двадцять, карбованець, троячка. Потім дитя вже саме лізе до них у кишеню! А потім жінку приведе — годуйте! “Коли хочеш, батьку, щоб тебе любили, не пручайся…” На це я не піду! “Прогнав сина”! Нехай його життя поколесить, поморозить, попече! Життя — не батько, не мати — подарунків не робитиме. “Жалю не маю”! Абезменехто його жалітиме? Люди? У них своїх клопотів повно.
Заходить сусід Крячко, починає розпитувати Ліду:
— Петро живий—здоровий? У начальстві? Я оно з Платоном у найвищому начальстві — пенсіонери! Живемо найкраще на всі гроші! Балакаємо і розважаємось на весь розум, який ще лишився! Ніхто вже нічого не додасть і не відбере! Дивлюся: пішов Павлик з чемоданом, догадуюсь —
погнав Платон кудись хлопця гроші заробляти.