Стислий переказ, виклад змісту
Марія Матіос
Солодка Даруся
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ДАРУСЯ
ДРАМА ЩОДЕННА
Події роману розгортаються у гірському селі Черемошне на Буковині. Розповідь починається з розмови двох сусідок, Марії та Василини, про квіти. Марія розповіла сусідці, що лілії і ружу дала їй навесні солодка Даруся. Сирота носила викопане коріння по селу, як дитину, загорнувши в ковдру. Тоді Марії було так жаль Дарусі, що й з сином−пияком перестала сваритися, а він усе ж не каліка… Сусідки говорили, а недалеко від них, між квіток сиділа сама Даруся. Вона заплітала свою давно поріділу сиву косу, слухала розмову і усміхалася. У селі люди думали, що вона дурна, але Даруся не дурна − вона солодка. А коріння жоржин загортала в ковдру, щоб не змерзло.
Був кінець літа. Даруся гладила квіти і думала, чому усі вважають її дурною, адже вона багато знає: як що називається, який сьогодні день, скільки яблунь вродило в Маріїнім саду, скільки від Різдва до Різдва людей у селі родилося, а скільки вмерло. Даруся говорила з деревами, курми, але з людьми вона не хотіла говорити, бо вони могли дати їй конфету… Даруся думала про те, що люди в селі часом роблять дуже нерозумні речі, але чомусь дурною вважають її. А щоб не казати дурна, люди їй кажуть солодка.
Якось Маріїн син Славко напився, вбив підсвинка і кинув у ріку, погрозивши усім, щоб не витягали. Було спекотне літо, і пішов сморід, та ніхто із Славкових домашніх не наважився щось зробити. Тоді Даруся прив’язала до підсвинка камінь, щоб пішов на дно. Славко зрозумів, що це зробила Даруся, тож почав кричати і називати її дурною, а потім кинув під її двері жменю барбарисок. У селі знали, що про цукерки Дарусі краще не нагадувати, бо від солодкого її болить голова і нудить, від цієї хвороби вона відходить тиждень. От і після Славкового вчинку її голову наче стискали залізні обручі. Марія намагалася допомогти Дарусі, але легше ставало тільки тоді, коли Даруся заходила у річку. І чим холодніша вода, тим швидше відпускав біль.
***
Поки ріка не замерзала, було добре. Та якось, коли лід не провалювався, вона хотіла вже пробити його головою. Аж тут звідкись явився Маріїн Славко. І Дарусю зразу перестала боліти голова: Славко був тверезий. Він взяв її за руку і повів берегом до місця, де з−під льоду ще била вода. Даруся відразу ступила у рясне булькотіння. А коли вийшла на берег, Славка ніде не було.
***
Даруся ні з ким не говорить ні слова, але вона не німа. Інколи, щоб відступив біль, вона закопується посеред городу у землю. Вгортається землею і годинами чи стоїть, чи сидить. І байдуже їй, що люди крутять пальцями коло скронь. Все одно, то лише дурні крутять. Аби лиш про конфети не нагадували…
***
Понад усе Дарусі хочеться жити на цьому світі. Вона ні на що не нарікає. Інколи вона прикрашає позліткою стару грушу, щоб не сумувала. У неділю Даруся вдягає мамину вишиту сорочку. Інколи їй хочеться співати, але вона знає, що співанка приносить шкоду. Іванна з Василем доспівалися про червону калину такої, що у Сибір їх відвезли.
Вона не солодка, але й не дурна. Ще маленькою, до того, як дізналася смак конфет, вони з сусідським Славком крутили пальцем коло чола, коли вулицею йшла дурна Параска, яка говорила сама до себе, махала руками і все комусь грозила прутом. Та батько суворо покарав малу Дарусю і говорив, що з таких людей сміятися не можна, бо вони говорять з Богом, але дай Бог, щоб Даруся ніколи такою не була.
***
Коли Марія збирається варити сливове повидло, то спершу попереджає про це Дарусю. Та Марієне терпке повидло не шкодить Дарусі, для якої ніщо на світі не є солодким, окрім конфет. Поки про конфети Даруся думає в своїй голові сама, без нікого чужого, голова не болить її ніколи, а як лиш хто нагадає вголос − тоді череп зносить.
А Маріїне повидло Даруся їсть узимі. Її хочеться занести його і татові, але той ніколи чомусь про повидло не просить. А без татового слова Даруся не зважується. Перед тим як піти на цвинтар до тата, Даруся плаче вдома, щоб не могилі не плакати. Вона дуже довго збирається і завжди несе йому кулачок масельця, яке готує з молока, що інколи приносить Марія.
***
Збираючись до тата, Даруся з самого ранку вмивається, довго чешеться, викладає короною косу, тепло вбирається. Вона думає, що розповість татові, але більше любить слухати, що розповідатиме він. Вона ніколи при ньому не плаче, бо тато Дарусиного плачу не признає.
Коли сонце паде донизу, але ще не сідає, Даруся бере великодній кошик, складає туди сир, масло, літрову банку з молоком, трохи, але небагато хлібця і виходить на середину вулиці. Вона завжди йде до тата тільки серединою вулиці. Даруся знає своє: вона по дорозі до тата − княжна. Іде Даруся серединою вулиці − і обіч неї, як весільні дружби, поважно трясуться сільські пси, збереться їх зо два десятки. Та Даруся ніколи не кине їм хоч трішечки того, що несе для тата.
Коло сільського клубу Даруся бере різко вліво, переходить широкий дерев’яний місточок і нарешті стає перед брамою цвинтаря. Тут залишаються пси і чекають її, а вона йде на могилу. Коли люди бачать біля брами псів, то навіть не потикаються на цвинтар.
***
Дарусі здається, що могила − це татова хатка. Їй лиш чути його голос, який проривається десь із підземелля. Їй соромно, що давно не приходила. Даруся починає обриває з могили траву, здуває з хреста порохи. Потім потертим ліжником, яким накривалася сама, накриває татові ноги. Даруся викладає з кошика їжу на могилу. А тоді схиляється близько до хреста і довго шепче, але оглядається, чи ніхто не бачить.
Якось Варвара розповідала Марії, що чула на цвинтарі, як нечиста сила людським голосом говорить, та страшним таким, грубим. Згодом та мара гуляла між могилами і все кричала “тату”, “тату”. А потім з цвинтарної брами вийшла солодка Даруся. Та Варвара і подумати не могла на Дарусю, бо знала, що та не вміє говорити, тож гріх на каліку грішити…
***
Даруся приховувала, що вміє говорити, але і вдома говорити не могла. Вона зрозуміла, що мова їй вертала у рот лиш тоді, як вона провідувала тата. Та вона боялася ходити до тата часто. А раптом хтось вислідить?! Донесе, що вона і не німа, і не дурна, і не солодка?!
На цвинтарі вона говорила з татом, але як тільки вертала додому, тато приходив у сни і мучив Дарусю несамовито. Цілу ніч стояв на дверях, чорний, неголений, обдертий, з простягнутою рукою і просив молока. На ранок Даруся бігала селом з порожнім горнятком, і люди розуміли, що вона просить молока. До Марії приходила першою. “Почалося”, − говорила Марія. “Треба було думати…” − варнякав п’яний Славко.
***
Даруся все чула і розуміла, але як їй сказати, що вона невинна? …Несла молоко, кисляк, сметану, сир − усе зсипане і збите в одну трилітрову банку − клала коло хреста і дивувалася несказанно: від учорашніх її попоїдків справді мале що лишилося. Тато таки лишався голодний. Коли серед ночі її будила простягнута татова рука, знала, що через день-два почне боліти голова. І щоразу вона думала, що то, може, прийшла і її пора… На ранок Марія знаходила Дарусю із вповитою п’ятьма хустками головою, відверненою до стіни, із землистим обличчям, про яке годі було сказати, чи то обличчя мерця, чи живої людини…
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ІВАН ЦВИЧОК
ДРАМА ПОПЕРЕДНЯ
Раніше солодка Даруся ділила нещастя з Іваном Цвичком. Часом вони сиділи разом, притуливши голови, він грав на дримбі, а сусіди дивилися і дивувалися.
***
Іван Цвичок був у селі зайдою, а якось пристав жити до Дарусі. Він рідко говорив, часто їздив у автобусах і грав на дримбі. Люди і діти в Черемошнім називали його Цвичком, бо дуже любив Іван збирати по довколишніх селах залізяччя, а найбільше − цвяхи, по-тутешньому “цвики”, з яких робив дримби і продавав їх. Іванові дримби користувалися попитом. Найбільше на них любили грати молодиці. Іван мав вроджену ваду: прирослий до піднебіння язик − і через те його мова нагадувала торохтіння підводи по сільській вулиці. Може, тому й не любив пускати слово на люди. Жив, де доведеться: заночовував на автостанціях, у дзвіницях, улітку − в придорожних оборогах. Дехто із сільських ґаздів іноді наймав Івана на роботу, але він не мав великої охоти до роботи на чужих обійстях. Зрідка Іван приставав жити до котроїсь молодиці. Але приставав не надовго, і в одному і тому ж селі не приставав ні до кого. І більше, як два місяці, його не затримала ані одна.
***
Якоїсь весни колов Іван Цвичок дрова в Марії, Дарусиної першої сусіди. Він ні з того ні сього кинув сокиру посеред двору, сперся на паркан і заграв на дримбі у бік Дарусиного двору якоїсь дуже тужної. Даруся тим часом, пов’язана весільними стрічками, простоволоса, із віночком на голові, у довгій, до п’ят, непідперезаній білій вишиванці сиділа в розсохлій груші і перев’язувала гілля, знімаючи по одній стрічки із себе. Іван взяв сокиру, пішов на Дарусине подвір’я і почав колоти їй дрова. Даруся почала носити дрова в повітку і акуратно складати. А потім вона відкрила Іванові двері в сіни. Цвичок мовчки зайшов, а Марія лиш стиснула плечима на своєму подвір’ї: солодка Даруся нікому не відчиняє хатніх дверей сама.
***
З того дня Іван клепав дримби, возив їх продавати і від весни до осени все вертався на Дарусине подвір’я. Коли Іванова дримба здобувалася на голос, Дарусю ніколи не боліла голова, залізні обручі спадали з неї, робилося їй якось легко-легко.
Марія ладна була щодня носити сусідам їжу, щоб тільки Іван грав. Та Іван частенько завертав Маріїні попоїдки і казав, що сам може і зварити, і випрати. А коли Іван їхав продавати дримби, Даруся падала в хаті на ліжко і цілими добами дивилася в стелю, не підводячись ані до їжі, ані до печі, ні навіть до одинокої курки, що гребла під самими вікнами…
***
Одного разу солодка Даруся взяла з собою на цвинтар до тата і Цвичка. Іван прихопив з собою косу. Так вони й почеберяли: Даруся з кошем попереду, Іван Цвичок із перекинутою почерез плече косою на пів крока позаду, а навкруг них − сільські пси.