Стислий переказ, виклад змісту
Валерій Шевчук
Дім на горі
Повість-преамбула
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Розділ перший
СПОКІЙ
Наприкінці літа Володимир прибув до школи, щоб стати новим директором. Чоловік втратив на війні ногу, тому накульгував. Він йшов вулицею і бачив городи, річку, гору, все це навівало йому якийсь особливий спокій. Школа, до якої він підійшов, тяглася до косогору, поодаль витиналася важка, потріскана скеля. Володимира зустрів сторож школи − широкоплечий бородатий дід Степан. Поки сторож читав документи Володимира і переконувався, що це дійсно новий директор, чоловік розглянувся довкола. З-за паркану сусіднього двору на нього зирнули п’ятеро дитячих голів, на горі поза скелею він побачив високого худого хлопчака, за скелею стояв майже потонулий у зелені дім (туди йшов хлопчик), внизу, у жовтому піщаному ложі, лежала річка…
Галя сьогодні прала ще в дідівський спосіб, мочачи білизну в розчині попелу. На порозі сиділа і спостерігала скоцюрблена баба. Її онука була в ясно-синьому платті, а коли оберталася до старої, світила усмішкою: молоде її обличчя сяяло. Галя задивилася вниз, на школу. Там на подвір’ї стояв дід Степан і ще хтось. Баба попросила води, і Галя подала їй кухоль. На подвір’я зайшов Хлопець, син Галі. Він весь вимазався в глину, коли ловив ластівку. Галя не сварила його, а лиш пирснула зі сміху. Хлопцеві було любо дивитися на гарну й молоду маму…
Дід Степан привів Володимира у його майбутню кімнату, хоч там вчительки влаштували кладовку. Володимир сів на старе іржаве ліжко, бо боляче нила нога. Речей у нового директора було мало: речовий мішок і шинель, що мала слугувати за ковдру. Володимир розповів сторожу, що замість ноги має протез. Потім він відчинив вікно і побачив, як з хати навпроти вийшла дуже худа і висока жінка. Поки Володимир і Степан виносили з кімнати парти, висока жінка прибігла до них. Дізнавшись, що приїхав новий директор, Олександра Панасівна, одна з вчительок, взялася прибирати кімнату.
Високий сивогривий чоловік ішов неквапно берегом, спираючись на розкладний стілець. Перед ним поважно ступало з десяток кіз. Володимир побачив зі свого вікна розумне й шляхетне обличчя старого. Кози і дід йшли додому, а кругла, сива й напрочуд ласкава бабуся чекала їх біля хвіртки. Старий відстав від кіз і важко боров ядуху. Його біле волосся спадало на плечі, а палиця-стілець подавалася вперед − спирався він на неї важко. Звали подружжя Марією та Іваном. Вони привіталися, запитали, чи все добре одне в одного, і Іван сказав, що чогось більше задихатися став. Поки Марія доїла кіз, Іван сидів на веранді і дописував останні слова, які народилися в ньому сьогодні. Він писав про спокій вечірнього неба і про тишу, яка наливається вечорами у людські душі. Здавалося, він сам пасся цілий день, як і його кози, і набралося в нього того ж таки соку. Іван шкодував, що плід його такий блідий та мізерний. Марія тихенько покликала його: “Іва−а!” і зрозуміла, за що любить цього не зовсім збагненного чоловіка: очі його були зовсім такі, які бачила у першокласників, коли вперше сідали вони за парти і вперше засвічували погляд до вчительки, яка переступала класний поріг.
Володимир був ошелешений від вихору, який зняла Олександра Панасівна під час прибирання. В думках називав її вітром. Вона швидко і вправно обмахала щіткою стіни і стелю, вимела сміття, вимила підлогу, застелила стіл, обтерла ліжко і застелила латаною, але дивовижно чистою білизною.
Ввечері Олександра Панасівна погукала своїх п’ятьох дітей. Володимир побачив їх усіх зі свого вікна. Діти з мамою зайшли в хату. Тоді він вийняв з речового мішка кілька банок тушковини, загорнув у газету й пішов до них, бо хотілося якось віддячити.
Галя тим часом впорала хатню роботу і мовчки сиділа з бабою та сином на ганку. Стара доводилась Хлопцеві прабабою, і він думав, що вона знає бозна-скільки таємниць. Галя сказала, що їй часом здається, ніби світ кінчається на цих горбах. Хлопець присвиснув, йому уявилося, що здалеку, з тремкого і ще прозорого сутінку, проступила клубеняста постать в убранні мандрованця. Повернулася до нього й усміхнулася, змахнула палицею й поманила рукою…
Володимир зайшов до Олександри Панасівни, побачив її дітей і сказав, що приніс маленький гостинець. Чоловік побачив великі, добрі й теплі очі жінки і раптом згадав, що десь їх бачив. Було це ще до війни. Ця значно старша за нього жінка була тоді така, як він тепер, несла вона на руках дитину, а поруч ступав широкоплечий, майже чотирикутний чоловік. Жінка запросила Володимира залишитися на вечерю. Він погодився, бо раптом побачив на стіні й того широкоплечого. Він спитав, чи це її чоловік, а в неї на оці заблищала сльоза. Під час вечері Володимир розповів, що там, де він жив, ані хати не лишилося, ні батьків…
Козопас і його жінка Марія сиділи мовчки на веранді і пили молоко. Мовчали, бо така була їхня заведенція, обоє були зморені, він − отим писанням на веранді, вона − доїнням кіз. Незвідь від чого подумалося Іванові, що це все-таки дивно: ніколи не читав він отого, що пише, жінці, з якою розділив своє існування, − були вони з нею надто ощадні в словах. Потім Марія почала говорити, що хвилюється через нового директора. Вона теж була вчителькою і в своїх літах хотіла мати першачків, з якими легше було справлятися. Іванові вчувалася музика вечора, і він згадав той час, коли й гадки не мав, що таке може вчуватися. Він усміхнувся жінці і зчудувався ще з одного мимовільного відкриття: люди можуть цілий вік прожити побіч одне одного, цілий вік дивитимуться вони одне на одне і ділитимуть хліб, але й гадки не матимуть, яка дивовижна й несподівана музика звучить часом у їхніх серцях.
Володимир у своїх кімнаті скинув протез і розтирав набряклу ногу. Попри біль та втому, він мав тонкий, радісний настрій. Раптом згадав, що бачив Олександру Панасівну і її майбутнього чоловіка ще раз, здається, на вечірці у старшої сестри Соні. Потім Володимир згадав війну: він біг на ще обидвох ногах з Миколою, Іваном і Шурком. Перший упав Микола, за ним і Йван. Вони бігли далі з Шурком, аж доки в тому місці, де був Шурко, з’явилася химерна біла шапка. Це видіння повторювалось у Володимирових снах не раз і не двічі, тоді він схоплювався з ліжка й кидався бігти.
Зранку Володимир побачив на горі той же будинок, а біля нього жінку у ясно-синьому платті. Згори по білій стежці мчав хлопчак. Побачив Володимир і козопаса Івана. Володимирові незвідь від чого здалося, що він знав раніше й цього старого, й ту ясно-синю жінку над урвищем…
Часом на Галю находило: хотілось убратись у найкращу одежу, взяти сина за руку й податись у кіно чи просто пройтися по вулицях. Вона крутилася перед дзеркалом, ступала навшпиньках й поморгувала до свого зображення. Підчорнювала брови й шкодувала, що ніс у неї трохи кирпатий. В такі хвилини все важке й темне губилося. У серці наче мала голубу богиню. Такий її настрій часто кінчався слізьми, бо ніхто досі й не подумав зібратися до них на гору і справді зазирнути в її завше відчинене вікно. Галя виходила в найкращій сукні у місто, де ходила по вулицях і збирала на себе чоловічі і жіночі погляди. Та жоден чоловік не зачіпав таку виняткову й таку горду, бо більшість все-таки шукають у жінці посередність. Стара бачила богиню в серці в онуки і згадувала, що й сама була така.
Цього дня Галя вдягнула ясно-синє плаття і вже знала, що в неї той-таки настрій. Вночі їй наснилися два сни: один про себе, а другий про незнайомця, який боляче поцілував її в вуста. Сон про неї був простіший: їй приснилося, що вже почався учбовий рік і вона стоїть у гудливому класі. Галя ще тільки вдягала ясно-синє плаття, як баба почала гукати. Галя стала на порозі бабиної кімнати в усій своїй красі. Цю красу помітив і Хлопець. Стара заціпеніла від зачудування, бо наче побачила красуню, тільки та мала на собі червоне плаття, яке тяглося до землі, було в красуні й світліше волосся, а до неї наближався, підіймаючись під гору, високий гарний чоловік. Йшов він, ледь накульгуючи. Стара викинула це марево, знову зробилася мала, чорна, закостеніла і попросила онуку подати горщика.
Іван гнав кіз і спостерігав згори за річкою, за людьми. Марія стояла біля розчинених воріт, і їй, як і 40 років тому, дивно ставало, що так погідно й добре живе зі своїм чоловіком. Подумала, що на стороннє око це й справді незвично: ось уже 14 років її чоловік тільки й робив, що пас кіз. За всі 40 років він ніколи не поцікавився їхнім сімейним бюджетом. Їв просту їжу і не загадував лагоминок. Молодшою Марія пробувала почитати Іванові зошити, але не змогла осягти його писання. Взимку він читав Сковороду, і Марія теж не могла зрозуміти цю книжку.
Іван підіймався разом зі своїми козами під гору. Бачив квіти, гриби, земляних жаб і чув довкола пташиний спів. Слухав шелест листя, а часом помічав між трави жовтовуху голівку вужа. Слухав жайворона, бачив крота, який риє нору, і тисячу корінців, що сплели мережу у горішньому шарі землі. Пили сік земний, і старий бачив, як той сік тече через корінь у стебло і розтікається по листках. Кози хапали ті листки, розжовували, і Іван пильно стежив, як справно ходять і мелють їхні зуби. В таку хвилю очі його просвічували тварин, наче рентгенівське проміння: обдивлявся кишки, шлунки, серця, легені − все це ворушилось і працювало. Від міста вряди-годи сигналило авто чи ревів мотор, він здригався й дививсь у той бік. Але й це не руйнувало його гармонії.
Марія на протилежнім горбі вже зачинила ворота і пішла по східцях ґанку. Раптом боляче задзвеніло в її грудях серце. Стояла, облита холодним потом, й передихала. Коли заспокоїлася, важко зітхнула. Не могла хворіти, поки живе він, і не мала права вмирати…
Володимир йшов до будинку на горі. Стежка клалася туди кам’яниста й крута, і йому було дуже важко. Позирав вряди-годи вгору і мимохіть сподівався, що спалахне там ясно-синя сукня, яка привабила його була вранці, але обійстя гордо мовчало, оточене деревами й парканом. Змушений був спинитись і сісти, бо йому від незручного підйому аж іскрами пішло в очах.