Стислий переказ, виклад змісту
Юліан Опільський
Золотий лев
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЩО БАЧИЛА ВИВІРКА?
Над малим багнистим озерцем у пралісі росли вікові осокори, вільхи, у трясовині гнили грубезні дубові пні. На окраїнах багнюка переходила у глибоке, непрохідне українське болото. Дещо далі, на сухому бугорку, росли смереки, осокори і буки. На одному букові у просторому дуплі жила собі вивірка. Добре жилося їй у лісі, у якому було багато звірів. Не раз і не два бачила вона ловців, які полювали на куниць, лисиць, кабанів, турів, ведмедів, рисей, лосів у близьких багнах над Стиром та Горинню. Життя біля озерця було цікаве для вивірки. Вона спостерігала за перелітними птахами, турами, кабанами, бачила двобої оленів.
Ось і сьогодні під своїм буком вивірка побачила, як молодий ловець поцілив стрілою малого кабанця. Коли ловець побіг, щоб підняти свою добичу, його побачила стара дика свиня і кинулася помститись за смерть дитини. Ловець з усієї сили вдарив дику свиню ратищем, але і сам упав по хвилі. Гострим зубом свиня розпорола йому литку. Як міг, так спинював кров ловець: дійняв з другої ноги вовняні волоки, вийняв з торби хліб, заліпив ним рану та став перев’язувати волоками. Але йому потемніло в очах, і він повалився на землю. Вивірці стало нецікаво, і вона полізла в дупло…
Довго лежав хлопець під дубом, і вже сонце хилилося до заходу, коли розплющив очі. Збудив його гавкіт. Ловець підвівся й обережно та уважно став доторкатися до рани. Страшна спрага томила його. Згодом зі сторони смерек надбігла здорова, годована, лягава собака; вона прибігла до лежачого й обнюхала його, а потім загавкала.
Із гущавника вийшла закутана у темну верету бабуся. Вона опиралася на ціпок і тьопала дрібними кроками. За нею ступав плечистий кремезний парубок з ратищем у одній і дзбанятком у другій руці. Одітий був у полотнянку без рукавів та коміра, а припоясався широким чересом, за яким стримів ніж. З лівого боку на ремінній прив’язі висів широкий блискучий топір. Бабуся сказала парубку, що вони знайшли непросту людину, боярську, хоч у неї, щоправда, половецьке гніздо та косоокі дядьки. “То ви його знаєте, бабусю?” — спитав парубок. “Я всіх знаю! І сих, що з Чаброва з таким шумом та криком ішли на ріку Калку в озівські степи, і сих, що їхали змагатися з Батиєм та Куремсою”, — говорила стара.
Бабуся була ворожкою, звали її Голубихою. Вона не спішила рятувати ловця, а говорила, що біля боярина Ратибора, якому належала уся волость, стоїть смерть. Стара Голубиха була справді несповна розуму, та не було ще такого, щоби яке її слово та не здійснилося.
Стара приклякла біля лежачого. Вмілою рукою здійняла перев’язку і побачила страшну дерту рану, обліплену хлібом та кров’ю. Голубиха притулила дзбанок з водою до уст лежачого, а він припав до нього губами, неначе вмираючий до життя. Бабуся вимила рану, витерла обережно платиною і замастила ліками усю рану. “Ти син боярина Ратибора?” — спитала його бабуся. Хлопець сказав, що так, і звати його Олег.
Парубок, якого звали Ярослав, узяв Олега на руки і поніс до хатини бабусі, яка була під смеречиною.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЩО РОЗКАЗУВАЛА СТАРА ГОЛУБИХА?
Другого дня у лісі йшов дощ. Усе замовкло. Парубок Ярослав, або, як його називала бабка, Слава, ще вдосвіта пішов у боярське дворище, а Олег снідав із бабусею. Рана присохла зовсім. Стара налила йому у кухоль меду, а сама сіла на порозі зашивати розірвані повивачі з ноги Олега.
Олег спитав, чи бабуся знає його батька. Вона сказала, що знає Ратибора. Знала його тоді, коли не знав його ще ніхто. І тоді казала йому дещо, але він не послухав. Бабуся знала все. Наприклад, що Олег – єдина дитина Ратибора, який після смерті матері Олега мав не одну жінку, але дітей більше не мав. Дві жінки померло при родах, одна вродила відміну, то й згубила її, сама пішла у безвість. “Гадаєш, що Ратибор любив би тебе, маючи других дітей?” — говорила Голубиха.
Бабуся говорила, що була ворогом Ратибора, бо знала, що він буде погубою роду Судислава, але на Олега не була зла, бо він – одиноке дитя Горислави… Бо в ньому та в Ярославові одна кров пливе. Бо коли Ратибор привіз тіло Судислава з бою, бабусина дочка Ольга мала теж сина, Ярослава, який є молодшим братом мами Олега. Ратибор знав се, але не признав Ярослава, і Ольга вмерла до року з жалю та стиду.
Стара відклала шитво і почала докладно усе пояснювати Олегові. Його дід Судислав був славний боярин. І достатки були в нього, і значення у князя, і пошана в людей. Було в нього троє синів і одна доня Горислава. Мама дітей померла, то Судислав годив своїй одиначці-дочці. Женихалися до Горислави всілякі боярчуки, але вона воліла дівувати, а батько й не силував її.
Судислав, доки жила його перша жінка, не мав ні одної побічниці, наче він не боярин, не господар, не багач. Якось в село прийшла недуга, третина села вимерла. Вмерло в боярина Судислава двоє синів, а третій ледве клигав, потім став нетямучий, гикав, а з рота текла слина. Тоді Голубиха порадила, що синові поможе лиш смерть, а самому Судиславу стерти смуток допомогла би жінка. І тоді Судислав полюбив Ольгу – дочку баби Голубихи.
Саме в той час прибіг зі степів Ратибор. Він був половчин, та вже хрещений. Зразу був тільки ніби гостем, а там і став присікатися до Горислави. Голубиха просила Судислава прогнати Ратибора, але боярин думав сватати Ратибора за Гориславу.
Горислава не хотіла половця, і сватання затяглося. А Судислав тишком звінчався з Ольгою, тому всі казали, що Ольга тільки звичайна підбічниця. Минув рік. Тоді саме прибігли половецькі хани кликати князів на рать. Татари йшли тоді вперше. Пішов і Судислав, а згодом його тіло привіз Ратибор. Всі отроки погинули в бою чи розбіглися, і навіть піп, який також поїхав був із боярином, пропав без сліду. Приїхавши, Ратибор замешкав у дворищі боярина як опікун його дітей, привласнивши все майно. До Ратибора прийшла Ольга та домагалася своєї вдовиної частини для себе та малого сина Ярослава, але він висміяв її перед усією громадою, що то, мовляв, що вона не законна жінка. Бідна Ольга швидко вмерла, а Голубиха забрала Ярослава. Ратибор оженився з Гориславою. Ратибор з людей правив удвоє, утроє більше. Жалувалися люди княжому воєводі, та Ратибор купив собі його ласку. Ратиборові всього було мало. Раз якось у неділю новий піп ішов до церкви, бачить… під острішком на мотузі висить останній син Судислава. Всі знали, що він несповна розуму, але щоб аж таке вигадав, сього не надіявся ніхто. Прибігли люди, оглянули мерця і найшли на його тілі сліди побоїв та мотуззя. Тої самої днини занедужала Горислава, мати Олега. Вона кидалася в гарячці, позривала з себе одежу, а тоді Голубиха побачила, що її волосся вже сивіє, а на тілі саме такі знаки, як на повішеному…
Раптом Олег викрикнув, що його батько не міг так мучити матір. Голубиха відповіла, що сказала правду, а чи Олег повірить, їй байдуже.
Стара знов почала розповідати. Вона чула, як Горислава у безтямі молила боярина, щоби не бив її брата, не волік кудись на мотузі, не вішав. Ратибор пригрозив Голубисі, і вона не сміла сказати всім правду. Стара була певна, що Ратибор погубив брата і сестру, навіть би сина погубив, якби той не був єдиною дитиною.
Стара запитала, відколи Олег пам’ятає тата. Хлопець відповів, що десь з 10 років. Тоді стара сказала, що батько міг би і раніше про нього згадати, бо найбільша радість для батька, коли отроча робить перші кроки, лебедить перші слова. Виходило так, що Ратибору було ненависним лоно, з якого вийшов Олег, але він був єдиною дитиною і спадкоємцем.
Коли прийшов Батий, Голубиха взяла Ярослава і пішла в ліси. А боярин Ратибор не боявся ворогів. Він не втратив нічого, бо вийшов на стрічу з татарським ватажком й побалакав із ним поганським якимсь говором, а потім став збирати полюддя і віддав татарам. З того часу почалася загибель села, бо збіднілі люди не могли платити полюддя. Один тільки Ратибор мав покладний гріш, тим-то він сам перейняв згодом виплату татарського подимного, а за се свобідне селянство повернулося в холопів, безвільних рабів.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЧОГО ЗАБАГЛОСЯ СТАРІЙ ЛИСИЦІ?
Тим часом у боярському дворищі усі обговорювали новину про зникнення боярчука. Його коня знайшли в лісі з сідлом під черевом, пораненого гіллям та з вибитим оком, але сам Олег пропав.
Ратибор лютував, наказував шукати знов. Раз у раз прибігали стежі і доносили, що всі їх зусилля були безуспішні. Люттю сверкали тоді чорні скісні очі боярина, а уста випльовували прокльони половецькою мовою, яких не розумів ніхто. Врешті він розігнав усіх. Дощ падав щораз то дужче. Боярин остався сам-один і роздумував, що кожної днини татарський загін міг забрати його одинака у неволю, а тоді пропадом пропаде усе його надбання. Ся небезпека висіла над кожним, хто не піддався під безпосередню татарську владу, не пішов між так званих татарських людей. Усі сусідні села від сходу прогнали уже бояр і слухали тільки баскаків. Ратибор зумів удержатися при владі. Та чи надовго? І саме сьогодні ранком був тут посланець баскак Ахмат…
До Ратибора прийшов Ярослав і повідомив, що з Олегом усе гаразд. Ратибор запросив Ярослава до хати і пригостив обідом. Ярослав став розказувати події минулого дня. Боярин слухав його, але не се займало його передусім. Коли парубок сказав, що він Ярослав Судиславич, Ратибор зрозумів, що це син боярина, а його шурин. До того ж, Ярослав сказав так про своє походження: “Кому се до вподоби, той повірить, кому ні, то ні, а мені і се і те байдуже. Тільки, бачите, людина якось мусить називатися, а я гадаю, що мати хіба найкраще знає, хто є батьком її дитини”. Кров вдарила до лиця Ратибора. Він зрозумів, що Ярослав його ворог, що безпеки на Руській землі Ратибору не буде. Враз закипіла в серці нелюдська злючість на всіх і вся. Десь із дна думок виповзав план. Ратибор заговорив до Ярослава і розповів, що король Данило прийняв королівський вінець і пов’язався зі західними князями, щоби рятувати наші землі від татар, але все те надаремне, бо усі волості відпали знов до татар, а татарський хан Куремса вислав своїх баскаків зібрати полюддя на хана.