Стислий переказ, виклад змісту
Юрій Яновський
Роман “Майстер корабля”
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
ПРИСВЯТА
Високо в небо соколи летіли!
Далеко в море гості запливали
І парус, парус, парус доганяв.
Надувши груди білі, йшли фрегати,
Над морем місяць уставав солдатом
І просторінь шляхів охороняв.
Веселий день любові кочової!
На палубі вино і брязкіт зброї
І плескіт хвиль, неначе крик коня.
Надувши груди білі, йшли фрегати,
Над морем місяць уставав солдатом
І просторінь шляхів охороняв.
Любовна міць на палубі рухливій,
На кораблі, що йде, мов білий привид,
Й зорю на щоглу, як ліхтар, підняв!
Надувши груди білі, йшли фрегати,
Над морем місяць уставав солдатом
І просторінь шляхів охороняв.
1928
“Забирайте ж із собою в путь, виходячи з м’яких юнацьких літ до суворої, загартованої мужності, — забирайте із собою всі людські порухи, не залишайте їх на дорозі: не знайдете потім!”
М. В. Гоголь
Ні! все добре на землі:
Чорна дівка, білий хліб!
Завтра в інший край мандрівка:
Чорний хліб і біла дівка.
Йоганн-Вольфганг фон Гете
Але завше я пив лиш за те, що любив,
Лиш за “Вітер, що дме, корабель, що пливе,
За дівча, яке любить матроса!”.
Шарль Дібдін
О корабле, тебе вже манить хвиля Моря?
Горацій
I
Сиве волосся до чогось зобов’язує. Старечі ноги йдуть до могили. Зараз мені за 70, багато води втекло відтоді, коли я, молодий юнак, окунувся в життя! Тепер, коли мене термосить ломота, дрижать руки, чи набігає сльоза, сиджу біля натопленого каміна і згадую юність. Життя доходить до краю.
Сьогодні я бачив надзвичайний фільм “Біла Пустеля”. Молодий кінорежисер був дуже радий бачити мене, адже за моїми книжками він вивчав кінематографію. “Біла Пустеля” дійсно шедевр, який з’являється в нас раз на десятиріччя. Зараз кіномистецтво дійшло апогею. Перші фільми на зорі існування кіно мені здавалися смішними. Ми навіть роздумували, чи кіно є мистецтвом?
Наші кроки в кіно були спробами дитини, що вчиться ходити. Шлях кіно лежить від винайдення фотографії до винайдення плівки. З’явилися і перші метри величезного мистецтва, що його звемо тепер – Мас-Кіно-Мистецтво.
Мене кличуть То-Ма-Кі – Товариш Майстер Кіно. Це найвище звання для кінематографіста.
Я сиджу мовчки. Родини я не маю. Всі розлетілися: старший син відбуває повітряні рейси Оде – Індія. Дружина померла при народженні другого сина. У мене є урна з прахом дружини. Раз на рік я ставлю дорогий попіл на стіл і розмовляю з ним. До молодшого сина у мене немає гіркості. Я люблю його. Він подібний до покійної дружини. Професія мого сина – писання книжок. Він цілий рік мандрує. Пише там, де перебуває: на морі, на повітрі, в лісі й в снігах, на екваторі, в піщаній пустелі. Його твори легкі і бадьорі.
Спадає на думку сьогоднішня кінокартина “Біла пустеля”, сюжет якої неможливо переказати. Спочатку була людина на снігу, потім – жінка, яка народжувала дитину. Переглядаючи картину, я відчув бадьорість й силу.
Раджу всім дожити до глибокої старості, але не нести з собою хвороб. Мені докучають серце і шлунок. Тому дбаю, щоб мій мозок отримував належну йому частку їжі, щоб клітини жили нормально. Почуття в мене вельми умовні: я тільки по звичці люблю чи не люблю когось, поважаю чи не поважаю певний учинок.
Мені однаково, що про мене скажуть. Я не можу гніватись, бо немає людини, яка могла б заподіяти щось достойне мого гніву.
Мені однаково приємно говорити про кіно, про “Білу Пустелю”, про мою юність і старість, про справи інтимні і справи громадські. Все мені близьке, але я не стану витрачати дорогоцінної крихти часу на зайве. Я випиваю останні роки, як краплі старого незабутнього вина.
Переглядаю різні картини, і ті, які сам творив. Я можу, заплющивши очі, описувати кожне місце цих чотирьох десятків картин. Мій розум хоче згадувати!
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
II
До кінофабрики я приїхав молодий і простий, дивувався морем, ходив по місту. З того часу все змінилося, всюди цемент, асфальт і машини.
Жив у великому готелі. Завжди було видно море між будинками. Тротуар був з плит чорного кольору. Було ковзко ходити. Від Професора я дізнався, що ці плити – камінь з Італії, закам’яніла лава Везувію. З мешканців міста мені подобалися вантажники, моряки й рибалки. З рибалками провів багато вечорів за розмовами.
Мене приваблював порт, я дивився, як ремонтують пароплав. Прив’язавши дошку до борту, сидить маляр. Він п’яний і вдає митця. Співаючи, раптом летить із пензлем у воду. Смішно, але виявляється, що він тоне. Наймужніший з нас витягає маляра з води.
Мою появу на фабриці мало хто помітив, я був художнім редактором.
Директор наказав поставити на місце режисерів (а їх тоді було сім) кінофабрики і я, як редактор почав писати конституцію. В кіно я не був новий. Я знав уже всі таємниці кіновиробництва. Про Директора я розповім далі докладніш. Він зробився потім моїм приятелем. Він працював на фабриці, доки не пішов командувати полком проти поляків. Це були сорокові роки. Тоді він поліг під Варшавою, поклавши всіх бійців під час штурму.
Щодня на фабрику приходив Михайль – мій колишній метр, ватажок лівих поетів, футурист. Він курив люльку, ішов подивитись на море і зникав.
III
Зала першого в Республіці оперного театру. В залу віє холодом сцени, старими фарбами й особливим запахом куліс. Починає грати оркестр. Мелодія самотності, пустельного вітру, нездійснених жадань і кочової романтики. На сцену вибігає людина. Це Йосиф Прекрасний, котрий грає на дудці (на сцені – біблійна історія про Йосифа).
Вистава йде далі. Брати продають Йосифа єгиптянам. Йосиф пручається, просить милосердя у братів, з болем бачить, як потроху одвертаються брати.
Завіса. Оплески й вигуки. Зала оживає. А я не встаю з крісла, у мене передчуття чогось надзвичайного. Має статись якась зміна, десь близько ходить жінка, я дихаю її повітрям.
Над каною (каміном) у мене є фото жінки в купальнику. Жінка сидить на чорному камені. На фото є напис “Милому, ідеальному другові з Генуї”. Я дивлюся на її обличчя і посміхаюся, бо знаю більше, ніж ви можете знати. Думками знов повертаюся до зали.
Танці при дворі фараона. Йосиф сам починає танок. Його бачить Тайах – фараонова жінка. Її одну помічає моє око. Я відчуваю насолоду, милуючись чудесною жінкою. Мені хочеться переплисти заради неї океан і море. У танці зображується, як дружина фараона спокушає Йосифа і переможно несе його одяг фараонові. Кінець вистави, що показала спокушеного Йосифа.
Я виходжу на вулицю і розумію: це вона. Мені не викрутитись.
***
Зрозумійте психологію старості. Пам’ятайте, що ви теж будете такими. Але я достойно несу прапор старості. Згадую про молодих, сміливих і чуйних.
Одну з чергових картин було закінчено, і я не виходив з монтажної кімнати, де скорочував фільм. Я був автором сценарію. Зі мною в кімнаті був високий режисер. Це була його перша картина і мій перший сценарій. В той час питання режисера і автора стояло дуже гостро. Режисери і автори до згоди ніяк не приходили.
Я починаю розмову з режисером: “Творчість – поняття егоїстичне й навіть егоцентричне в своїй глибокій суті. (Нині я не так думаю!)”. Коли я зробив сценарій, то він здавався мені підходящим навіть для Біблії. Коли закінчив писати, мені він видавався нудним. Через тиждень я його ненавидів. Я виношував сценарій, як кобила лоша. Кобила була впевнена, що лоша стане шляхетним скакуном. Що ж зробив режисер з моїм лошам? Вкрив його попоною на 2800 метрів, нагодував шоколадним вівсом, пофарбував його в червоний колір, та ще одірвав голову і хоче вчепити в іншому місці.
Ми так розмовляли з годину. Могли і посваритися, але треба закінчувати картину. Я й досі ціную витриманість високого режисера і його шляхетне поводження.
Режисер запитує мене: невже автор сценарію має керувати режисером? Адже режисер робить так, як він розуміє, ставить кадр на призначене місце. Що ж авторові залишиться робити? Посваритись з режисером?
Я слухаю режисера, повертаючи ручку моталки. Очі болять, бо дрібненькі малюнки (їх 54 на метр) миготять перед очима. Я говорю, що установа, яка купує сценарій, має правильно зрозуміти ідею сценарію і слідкувати, як режисер провадить цю ідею. Коли режисер псує іде, треба шукати іншого режисера. Коли ж він не дотримує дрібниць – не напосідати, поважаючи творчість. За такі думки режисер починає ставитись до мене прихильно.
Я згадую, як приїздив на зйомки до режисера. Я не згідний був ні з чим. Мені здавалося, що він усе робить не так. Режисер запитує, чому ж я нічого не казав. Я відповів, що розумів своє місце. Коли фільм знято, я можу викинути кадри, які мені не подобаються (саме були кадри на сотні метрів, які я хотів викинути). Вирішили піти до Директора, хай він нас розсудить з тими кадрами, які я хотів викинути. Але надворі вже ніч і Директор поїхав додому. Завтра ми епізод цей, звичайно, викинемо. Директор буде на моєму боці.
Ми йдемо територією фабрики, виходимо на вулицю й чекаємо трамвая.
***
Дивлячись, як обставляють та прикрашають різні декорації, я багато дечого передумав. Я навчився відрізняти людей від тих речей, серед яких вони живуть. Можна вийняти людину з декорацій, які вона собі збудувала (або які їй хтось збудував) і порозмовляти. Це дуже цікаво і може дечому навчити. За це я дякую Професорові.
Ім’я Професора можна знайти в історії архітектури Республіки. Його будинки прикрашають наші міста. А в історії кіно має місце невтомного працівника.
Я ходжу знімальними площадками з Професором, який будує декорації. Коли приходимо до режисера та оператора, виявляється, що зйомки не почалися, бо куток декорації неможливо освітити. Хоч Професор вже тричі будував декорацію, та режисер її явно ненавидить. Розмова могла дійти і до диекторського кабінету, але зявляється адміністратор, який свариться, що зйомки ще не почато. Ми з Професором виходимо надвір. Нам не хочеться нічого говорити. “Да-а”, – кажу я. “Мистецтво”, – каже Професор.
IV
Я люблю море, ніколи не любив ходити по дорогах. А на морі кожна дорога нова.
Не хочу бути романістом.