Рей Бредбері — 451 градус за Фаренгейтом (стислий переказ)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

ЧАСТИНА ПЕРША

ТАК ПРИЄМНО БУЛО…

ЧАСТИНА ПЕРША

ТАК ПРИЄМНО БУЛО…

Події відбуваються у майбутньому. Гай Монтег — пожежник, завдання якого полягає у тому, щоб палити книжки, адже у майбутньому пожеж у нашому розумінні не існує, а всі будинки вогнетривкі. На символічному шоломі Монтега була намальована цифра 451, а йому було дуже приємно дивитися, як горіли книжки.

Якось вночі після роботи Монтег повертався додому у передмістя і зустрів дівчину. Була осінь, і вона йшла по опалому листі. Привітавшись з нею, Монтег зрозумів, що це його нова сусідка на ім’я Кларіс Маклелен.

Кларіс сказала, що їй 17 років і вона божевільна. Монтег розповів, що відколи йому виповнилося 20 років, він уже 10 років працює пожежником. Дівчина запитала, чи читає він коли-небудь книжки, які спалює. Монтег відповів, що це протизаконно. Дівчина сказала, що чула, ніби колись горіли будинки, а пожежники існували для того, щоб гасити вогонь. Вона розповіла, що рідко дивиться телевізійні передачі, не ходить на автомобільні гонки й не буває в парках розваг, зате помічає, що вранці на траві є роса, часто просто сидить і розмовляє з батьками і дядьком. Кларіс раптом подивилася йому в обличчя і запитала, чи він щасливий. Монтег не встиг здивуватися, як її вже не було поруч.

Вдома чоловік подивився на вентиляційну решітку в передпокої і нараз пригадав, що там сховане. Тоді згадалося обличчя дівчини, Монтег подумав, що вона ніби навмисне чекала його на вулиці о такій пізній порі.

У спальні Монтег виявив холодну й нерухому дружину, які вічно носила у вухах манюсінькі “черепашки”, радіоприймачі-втулки, що видавали океан електронних звуків. Протягом останніх двох років не було жодної ночі, щоб Мілдред не засинала без тих звуків. На підлозі чоловік знайшов порожню пляшечку з-під снодійного. Чоловік викликав “швидку”, яка одразу ж запустила машини: одна заповзла в шлунок жінки і витягала отруту, а друга викачувала з тіла кров, замінюючи її свіжою кров’ю й плазмою. За ці процедури чоловіки взяли 50 доларів і сказали, що жінці зараз потрібен спокій, а коли вона прокинеться, то буде голодна.

Була друга година ночі, коли Монтег відчинив вікно і почув з будинку Кларіс спокійний і щирий сміх. Він чув голоси людей, вони щось говорили, запитували, відповідали. Тоді Монтег підійшов до будинку Кларіс і почув, як її дядько сказав: “…ми живемо в таку пору, коли люди не мають ніякої цінності. Людина — наче паперова серветка: в неї висякуються, зминають, викидають. Ніхто не має свого обличчя”. Монтег вернувся додому.

Зранку Мілдред навіть не пам’ятала, що з нею трапилося вночі. Вона готувала собі сніданок, а згодом у телевізорній кімнаті читала п’єсу.

Чоловік показав їй пляшечку з-під снодійного і сказав, що вчора вона випила усі таблетки. Жінка не могла повірити, а потім просила купити четверту телевізорну стіну, бо у них було лиш три.

Коли Монтег вийшов з дому на мокру від дощу вулицю, то зустрів Кларіс. Дівчина гуляла під дощем і ловила краплі ротом. Кларіс розповіла, що мусить ходити до психіатра і доводиться вигадувати для нього всякі дурниці. Психіатр хотів знати, чому дівчина блукає в лісі, дивиться на птахів і ловить метеликів. Йому було дивно, що вона може просто сидіти і думати. Кларіс поцікавилася, чому він став пожежником, адже ця професія йому не підходить. Він слухає її, коли вона вчора сказала щось про місяць, він глянув на нього. Інші ніколи б так не зробили, бо люди тепер не мають часу одне для одного. Монтеру здалося, ніби він роздвоївся: одна його половина була гаряча, друга — холодна, одна — ніжна, друга — жорстока, одна — тремтлива, друга — незворушна, ці половини намагалися знищити одна одну. Він повільно пішов від дівчини і раптом, відкинувши голову, почав ловити каплі дощу.

На роботі Монтег помітив, що механічний пес вороже до нього налаштований. Цей пес мав латунні, мідні і сталеві частини, а з його пащі висувалося отруйне жало. По ночах, коли ставало нудно, пожежники настроювали механізм нюхової системи пса на певний запах і впускали до нього в підвал пацюків, курчат чи кошенят, а потім билися об заклад, кого пес ухопить першим. Під час цих розваг Монтег звичайно залишався нагорі. Боячись пса, Монтег згадував вентиляційну решітку в передпокої свого дому й про те, що було сховане за нею. А що, коли хто-небудь із пожежників довідався про це й “розповів” механічному псові?

Тиждень Монтег виходив з дому і знав, що Кларіс десь поблизу. Одного разу він бачив, як вона трусила горіхове дерево, другого разу вона сиділа на лужку й в’язала синій светр, разів зо три чи з чотири він знаходив на своєму ґанку букет осінніх квітів, пригорщу каштанів, кілька опалих листків, дбайливо пришпилених до аркуша білого паперу і прикріплених кнопками до вхідних дверей. Щодня Кларіс проводжала його до повороту.

Якось Монтег запитав, чому вона не в школі. Кларіс розповіла, що в школі не цікаво, бо там зовсім не спілкуються. Хіба це спілкування, коли зібрати всіх докупи й нікому не давати й слова сказати. Урок по телебаченню, урок з баскетболу, з бейсболу чи з бігу, ще урок з історії — примушують щось переписувати, потім примушують щось перемальовувати, а тоді знову спорт. Учні нічого не запитують у школі і по чотири години дивляться учбові фільми. Кларіс вважала, що це ніяке не спілкування.

Вона розповіла, як її однолітки лупцюють і вбивають одне одного. Лише минулого року застрелено шість її ровесників. Десять загинули в автомобільних катастрофах. Дядько розповідав, що його дід пам’ятав часи, коли діти не вбивали одне одного.

Через тиждень Кларіс зникла. Монтег ходив на роботу, його друзі по роботі грали карти, пес, як завжди, гарчав на нього, десь бурмотіло радіо, що будь-якої хвилини в країні можуть оголосити війну.

Якось Монтег запитав друзів на роботі, де поділи чоловіка, бібліотеку якого спалили на минулому тижні. Виявилося, що той чоловік потрапив до божевільні, хоч і не був хворий. Тоді Монтег запитав, чи дійсно колись пожежники не палили книжок. І тут же він подумав, що сам себе видає.

Раптом пролунав сигнал тривоги. Пожежники поїхали до якогось старого будинку у старій частині міста. У будинку було багато книжок. Коли ніхто не бачив, Монтег сховав одну книжку за пазуху. Жінка, котрій належали книжки, бачила це і подякувала йому. Пожежники хотіли витягти її з дому, де все вже було полите гасом, але вона вигнала їх і тернула сірником об поруччя…

Дорогою назад Монтег сказав друзям, що коли вони ввійшли до тієї жінки, вона сказала: “Рідлі” і ще щось. Бітті, один з пожежників, пояснив, що Ніколас Рідлі, коли його спалювали за єресь в Оксфорді 16 жовтня 1555 року, сказав такі слова: “Божою милістю ми сьогодні засвітимо в Англії таку свічку, якої, я вірю, їм ніколи не загасити”. Бітті знав про це, бо був, як і більшість брандмейстерів, напханий такими всякими цитатами й висловами.

Вдома Монтег сховав книжку під подушку й уже навіть не слухав, що говорила дружина. Уночі він бачив, що Мілдред знову слухала далекі голоси. Дружина здалася йому такою чужою, ніби він ніколи й не знав її. Раптом він запитав її, коли вони зустрілися, і де. Це було 10 років тому, але ні він, ні вона не могли цього пригадати. Монтег подумав, що між ним і дружиною стоїть стіна. Навіть не одна, а три. Телевізійні стіни, на яких показували, як він говорив, “родичів”. Коли він розповів дружині про Кларіс, та раптом згадала і сказала, що дівчина попала під машину, і її вже нема.

Вранці Монтега кидало то в жар, то в холод. Він попросив Мілдред зателефонувати Бітті і сказати, що на роботу він не вийде. Раптом він почав блювати, бо йому здалося, що почув запах гасу. І тоді він розповів дружині, як з книжками згоріла та жінка. Мілдред це зовсім не вразило. Вона сказала, щоб чоловік сам дзвонив Бітті, але він не міг, бо боявся.

Монтег спробував поговорити з дружиною про книжки, але вона сказала, що йому треба йти на роботу. Раптом він побачив, що до будинку наближається Бітті.

Брандмейстер сказав, що Монтег хворий, але через це рано чи пізно проходить кожний пожежник. І Бітті почав розповідати історію того, як темп життя людей прискорювався, а обсяг книжок все більше скорочували, щоб люди могли прочитати усіх класиків. Бітті вів далі про те, що термін навчання в школах скорочувався, дисципліна знижувалася, філософія, історія, мови скасовувалися, а дітей вчили натискувати на кнопки, вмикати перемикачі, загвинчувати гайки і припасовувати болти.

Під час розповіді Бітті Мілдред почала поправляти подушку Монтега і раптом намацала книжку. Дуже здивована знахідкою, вона вийшла з кімнати.

Бітті розповідав, що з театрів викинули все, крім клоунади, а в кімнатах зробити скляні панелі, які показували веселі передачі. Людям давали більше спортивних ігор, розваг. Видавали більше книжок з малюнками, більше фільмів, а поживи для розуму менше й менше. Обдарованих дітей, що краще за інших читали і відповідали у школі, ненавиділи. А конституція говорила, що всі мають бути схожими, щоб бути щасливими. А книжки — це заряджена рушниця в помешканні сусіда. Тому їх треба спалити. І коли будинки в усьому світі стали вогнетривкими, то робота, яку доти виконували пожежники, стала непотрібна. На них були покладені нові обов’язки — стежити, щоб нічого не бентежило людського розуму.

Монтег розповів про дівчину з сусіднього будинку. Вона була не така, як усі, і йому було цікаво, як це могло трапитися. Бітті сказав, що її родина під наглядом. Бітті назвав дівчину бомбою сповільненої дії. Вона хотіла знати не те, як щось робиться, а чому. А така допитливість може бути небезпечною. “Отож воно й краще для бідолахи, що вона вмерла”, — підсумував Бітті і додав, що людям потрібен спокій, а задумуватися над чимось не потрібно. Для людей краще клуби, вечірки, акробати, фокусники, реактивні автомобілі, мотоцикли-гелікоптери, секс і героїн, якнайбільше того, що викликає автоматичні рефлекси.

На прощання Бітті попросив Монтега стримувати свій потік меланхолії і сказав, що колись прочитав декілька книжок, з цікавості, але у них нічогісінько немає! Монтег спитав, що буде, якщо пожежник цілком випадково взяв собі книжку.