Патрік Зюскінд — Запахи, або Історія одного вбивці (Парфуми) (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

ЧАСТИНА ПЕРША

У 18 столітті у містах Європи панував страшний сморід, бо люди не дбали про гігієну і нічого не знали про бактерії. У Парижі сморід стояв найбільший, бо це було найбільше місто у Франції. А в самому Парижі, на Кладовищі невинних, сморід був найнестерпніший. Протягом 800 років спроваджували туди мерців, а напередодні Французької революції, після того як кілька могил небезпечно обвалились і нестерпний сморід змусив жителів повстати, цвинтар закрили і влаштували на тому місці ринковий майдан для торгівлі харчем. І ось там, у найсмердючішому місці всього королівства, 17 липня 1738 року народився Жан-Батіст Гренуй.

То був один із найспекотніших днів року. Коли почалися перейми, Гренуєва мати стояла біля рибної ятки на вулиці о’Фер і чистила смердючу рибу. У жінки ці пологи були вже п’яті. Усі попередні завершалися тут, і всі діти народжувалися мертві, а може, напівмертві. Їх разом з рибними тельбухами скидали ввечері на хуру й вивозили на цвинтар або вниз до річки. Так мало статися й цього разу, і Гренуєва мати, жінка років 25, яка хворіла на подагру, сифіліс і легку форму сухот, сподівалася ще навіть колись одружитися за вдівця й народити справжніх дітей.

Народивши під яткою, вона відрізала пуповину ножем для риби. Але від спеки та смороду жінка знепритомніла, випавши з-під столу на середину вулиці, де й залишилася лежати з ножем у руці. Зчинилася метушня, та ніхто сильно не переймався жінкою. Вона отямилася і пішла помитися, та раптом під столом почало кричати немовля. Під роєм мух, між тельбухами та риб’ячими головами люди побачили хлопчика. Міська влада віддала його одній годувальниці, а матір заарештували. Вона призналася, що мала намір залишити дитя вмирати, як робила це доти з чотирма іншими дітьми. Через кілька тижнів на майдані де Грев їй відтяли голову.

У дитини на цей час уже змінилося три годувальниці, бо хлопчик був ненажерливий. Офіцер поліції вирішив здати хлопчика до якоїсь церковної установи, щоб там малого охрестили й вирішили його подальшу долю. Маля потрапило в монастир Сен-Мері на вулиці Сен-Мартен. Там хлопчика охрестили, давши йому ім’я Жан-Батіст Гренуй. Маля вирішили вигодувати коштом монастиря. Його віддали годувальниці на ім’я Жанна Бюссі з вулиці Сен-Дені, пообіцявши за її дбання по три франки на тиждень.

Через кілька тижнів годувальниця Жанна Бюссі з кошиком у руках уже стояла перед брамою монастиря Сен-Мері. Їй відчинив отець Тер’є. Жінка сказала отцю, що принесла байстря дітовбивці назад, бо воно багато жере. Отець запропонував 4, а потім і 5 франків на тиждень, але жінка не погоджувалася. Жанна сказала, що це маля від диявола, бо зовсім не пахне, а всі маленькі діти пахнуть чимось приємним, наприклад, карамельками. Отець Тер’є мусив забрати кошик з малям, а згодом він вирішив понюхати маля. Хоч як принюхувався − нічого не відчув. Він не вірив у забобони, тому вирішив, що немовлята взагалі не пахнуть.

Коли дитя прокинулося, отець помітив, що першим заворушився ніс, який задирався вгору й принюхувався. Потім дитя розплющило очі. Колір вони мали незрозумілий − щось середнє між сірим та світло-кремовим. Тер’є раптом зрозумів, що дитя, яке не мало власного запаху, безсоромно обнюхувало його! Він відчув, що смердить потом, оцтом, квашеною капустою і непраним одягом. Тер’є стало моторошно. Йому захотілося здихатися цього створіння негайно. Та ось маля заверещало й посиніло так, що, здавалося, ось-ось лусне. Тер’є вирішив позбутися хлопчика і віднести далеко-далеко, аж до мадам Гайяр, що приймала дітей різного віку й походження, якщо за них платили. Отець заплатив за цілий рік наперед. Прибігши до монастиря, отець помився з голови до ніг і заліз під ковдру, довго хрестився й молився, аж поки заснув.

Мадам Гайяр, хоч не мала ще й 30, поставила на своєму житті хрест. Ще дитиною вона дістала від батька кочергою по чолу − саме туди, де починається ніс, і відтоді втратила нюх і будь-яке чуття до людського тепла й людського холоду. Вона нічого не відчувала, коли згодом почала спати з чоловіком, і, так само нічого не відчуваючи, народжувала дітей. Вона не сумувала за тими, що помирали, й не раділа за тих, які залишалися жити. Коли її бив чоловік, вона навіть не здригалась, і не відчула ніякої полегкості, коли він помер від холери. Вона не надавала переваги жодному із довірених їй дітей, як і жодного не обділяла своєю увагою. Рівно половину грошей жінка витрачала на вихованців, рівно половину залишала собі, щоб купити на старість пенсію і померти вдома.

Для малого Гренуя установа мадам Гайяр була просто благодаттю. Хлопчик вдався витривалим, їв навіть найгіршу їжу, за своє дитинство пережив кір, дизентерію, вітряну віспу, холеру, шестиметрове падіння в криницю і опік грудей кип’ятком. Все це залишило на ньому рубці та струпи, до того ж він мав трохи покалічену ногу й шкутильгав. Для тіла хлопчик потребував лише трохи їжі та одягу. Для душі йому не треба було нічого. Інші діти одразу відчули, що з Гренуєм щось не так. Ще малим його намагалися задушити, але нічого не вийшло. Коли він підріс, діти сходили йому з дороги, втікали від нього, бо боялися.

Підрісши, Гренуй був не дуже високий, не міцний, правда, гидкий, але не настільки, щоб його боятися. Він не був ні задерикуватий, ні незграбний, ні підступний і нікого не зачіпав. Він намагався триматися збоку. Аж у три роки він став на обидві ноги, перше слово промовив у чотири. Назви предметів, що не мали запаху, він ніяк не міг запам’ятати, а назви предметів він нагромаджував у собі як нюхові поняття.

У 6 років він досконало вивчив нюхом своє оточення. В домі мадам Гайяр не було жодного предмета, а на вулиці де Шаронн жодного місця і предмету, запаху яких він не знав би, не впізнавав би чи не пам’ятав би.

Хлопець уникав зовнішнього світу, любив блукати на самоті у садах, виноградниках, на луках. Часом навіть не повертався ввечері додому, зникаючи на кілька днів. Заслужене покарання палицею переносив без будь-яких виявів болю. Півтора роки він відвідував школу, але лише трохи вивчив літери і навчився писати своє прізвище.

Мадам Гайяр помітила, що він мав певні незвичайні здібності: не боявся темряви й ночі, міг без світла принести з погребу те, що вимагали, міг бачити крізь папір, тканину, дерево, навіть крізь глуху стіну й зачинені двері. Одного разу, коли мадам Гайяр так сховала гроші, що й сама не могла їх знайти, він показав їй місце за димарем, і гроші виявилися там! Те, що Гренуй бачив усе це не очима, а відчував нюхом, мадам Гайяр не розуміла. Вона почала боятися його, тому вирішила позбутися.

Коли Гренуй мав 8 років, монастир Сен-Мері забув внести за нього щорічну плату. Мадам не нагадувала, а почекала ще тиждень і повела хлопця до чинбаря на ім’я Грімаль, якому була дуже потрібна робоча сила. У його ремеслі була різна робота: здирати шкіру з забитих тварин, що вже розкладалися, готувати дубильні та фарбувальні розчини і таке інше. Все це таке небезпечне для життя, що майстер, який має почуття відповідальності, не ставитиме на цю роботу своїх навчених помічників. Мадам Гайяр не переймалася, чи житиме хлопець. Вона змусила Грімаля засвідчити письмово передачу Гренуя, а зі свого боку видала йому квитанцію про одержання 15 франків комісійних. Забігаючи наперед, треба сказати, що мадам Гайяр все одно померла у лікарні, у тій самій залі, де помер її чоловік, хоч мріяла про смерть вдома. Її поклали на одне із загальних ліжок до п’яти інших старих і чужих їй бабів, а поховали у загальній ямі. Це сталося в 1799 році. А 1747 року, коли вона здала Гренуя, жінка ще нічого не здогадувалася про свою долю.

У мосьє Грімаля хлопець був зразком покірливості, невибагливості й працьовитості. Він з’їдав усе, що давали, вечорами його замикали у комірці, де він став на голій долівці. Гренуй щодня здирав шкури, що тхнули падлиною, вимочував їх, очищав від шерсті, вибілював, викислював, розминав, протравлював, а також колов дрова, готував кору берези та тису, місяцями носив воду з річки, щоразу по двоє відер, бо ремесло вимагало страшенно багато води.

Через рік такого звірячого існування він захворів на сибірську виразку, страшну хворобу чинбарів, яка звичайно призводить до смерті. Але Гренуй переніс цю хворобу, тільки за вухами, на шиї та на щоках у нього залишилися рубці від великих чорних карбункулів. Зате у нього з’явилася безцінна перевага − імунітет проти сибірської виразки, так що відтепер він міг навіть подряпаними й закривавленими руками здирати найгірші шкури, не боячись заразитися вдруге. Його переселили в повітку і дозволили змайструвати дерев’яне лігво, на ніч більше не замикали, їжу давали кращу.

Коли йому минуло 13 років, Грімаль дозволив ввечері після роботи виходити кудись на годину погуляти. Тепер Гренуй почав полювати на запахи: місто Париж було до його послуг. Він принюхувався до всього, ніби вперше в житті. І відчував не лише сукупність цього запашного багатства, а й розщіплював його на найменші часточки. Приємні і неприємні запахи були для нього однаковими за цінністю.

Хлопець розширював собі території для полювання. На захід до Сен-Жермену, де жили багачі, він вловлював запахи шкіри з карет, пудри з перук пажів, парфумів в справжньому розумінні цього слова. Гренуй помітив, що парфумами намагалися п’янити й привертати увагу, і він визначав при цьому якість окремих есенцій, з яких парфуми складалися. Але як ціле вони здавалися йому швидше грубими, швидше розбовтаними, ніж вдало скомпонованими, і він знав, що якби мав такі складники, то виготовив би зовсім інакші аромати. Мета його полювань полягала в тому, щоб стати володарем усіх запахів, які тільки мав світ.

Першого вересня 1753 року, в річницю вступу на престол короля, місто Париж організувало на Королівському мосту феєрверк. Гренуй був правому березі річки, сподіваючись винюхати щось нове, а коли вже хотів покинути нудне видовище, раптом відчув передчуття витонченого і ніжного аромату. Він мусив його дістати і скоро зрозумів, що аромат лине з другого берега.