Микола Гоголь — Ніч перед Різдвом (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Останній день перед Різдвом минув. Настала зимова ніч, на небі з’явився місяць, але колядники попід вікна ще не ходили. З димаря одної хати посунув дим, разом з яким вилетіла відьма на мітлі. Вона знялася високо вгору і збирала у рукав зірки. З іншого боку з’явився чорт, якому останню ніч залишилося вештатись по білому світу. Завтра мало бути Різдво, тож чорт, підібгавши хвоста, мав ховатися до свого барлога. А сьогодні він ухопив руками місяць, хоч добряче попікся, і сховав до кишені.

Чорт украв місяць ось чому. Він знав, що багатого козака Чуба не буде вдома, тож до його дочки, напевно, прийде коваль Вакула. Цього коваля чорт ненавидів найбільше, бо Вакула був ще й художником і намалював на церковній стіні картину страшного суду. На ній переляканий чорт кидався на всі боки, передчуваючи свою погибель, а грішники били й ганяли його всім, що під руку трапилось. З того часу, як Вакула працював над цією картиною, чорт заприсягся мститися ковалеві.

Укравши місяць і зробивши непроглядну темряву, чорт надіявся, що ледачий Чуб залишиться вдома, тож Вакула не зможе прийти до красуні Оксани. Зробивши капость, чорт підкотився до відьми і заходився нашіптувати те саме, що звичайно нашіптують усій жіночій породі.

Тим часом козак Чуб разом зі своїм кумом Панасом вирішували, чи йти в гості до дяка. Чоловіки знали, що там буде добра пиятика, тож вирішили піти. Вийшовши надвір, вони помітили, що місяця нема. Чуб, опинившись у темряві, захотів полежати вдома на лежанці і покурити спокійно люльку. Та коли кум сказав, що можна залишитися вдома, Чуб твердо вирішив йти. Обидва куми подалися в дорогу.

Оксана, залишившись сама, довго чепурилася та вихилялася перед дзеркалом і не могла намилуватися з себе. Дівчині не минуло ще й 17 років, а в цілому селі тільки й мови було, що про неї. Парубки гуртом проголосили, що кращої дівки й не було ще ніколи і не буде ніколи на селі. Оксана була вередлива, як красуня. Парубки ганялися за нею юрбами, але, втративши терпець, залицялися до інших, не таких примхливих. Один тільки коваль був упертий і не кидав свого залицяння. Оксана мала чорні брови та очі, кирпатенький ніс, довгі чорні коси.

Спершу дівчина говорила собі, що вона некрасива, а потім вирішила, що гарна, і принесе велику радість тому, хто стане її чоловіком. Коваль тихо зайшов до неї в хату і дивувався, що Оксана не може нахвалитися собою. Вона вихваляла своє убрання, коли раптом обернулася і побачила коваля. Оксана суворо зупинилася перед ним, а Вакула і руки опустив. Дівчина почала сварити його за те, що прийшов, а потім спитала, чи готова її скриня. Вакула пообіцяв, що зробить для неї найкращу. Він сів біля Оксани, спитав, чи можна її поцілувати, пригорнув дівчину до себе, але Оксана відіпхнула його. Коваль зажурився, що дівчина не любить його. Тут вона піднесла дзеркало й знову почала перед ним чепуритися. Потім Оксана спитала, чи правда, що його мати відьма. Дівчина засміялася і сказала, що її батько (він був вдовець) може одружитися з матір’ю Вакули. Згодом Оксана почала глузувати з хлопця, говорячи, що чекає на дівчат і парубків, з якими їй буде веселіше, ніж з Вакулою. Коли хтось постукав у двері і сказав “Відчини!”, коваль вирішив вийти і побити першого ж хлопця, який нагодиться.

Тим часом відьма і чорт добре змерзли, тому влетіли через димар до просторої печі. Відьма відсунула тихенько затулку, щоб глянути, чи не наскликав син її, Вакула, до хати гостей, та, побачивши, що нікого не було, вилізла з печі.

Мати коваля Вакули мала не більше як 40 літ. Вона була ні гарна, ні погана з себе, однак вміла причаровувати до себе найстатечніших козаків. До неї вчащали і голова, і дяк Йосип Никифорович (звісно, коли дячихи не було дома), і козак Корній Чуб, і козак Касян Свербигуз. І жодному з них і на думку не спадало, що в нього є суперник. У церкві Солоха вклонялась кожному з них, і кожний думав, що вона вклоняється тільки йому.

Солоха була найпривітніша до козака Чуба, бо удівець мав завжди 8 скирт хліба, дві пари добрих волів, корову, товстого бугая, цапа, індичок. В скринях у Чуба було багато полотна, жупанів та старовинних кунтушів із золотими галунами: покійна жінка його була чепуруха. Солоха не від того була, щоб приєднати все це до свого хазяйства. А щоб яким-небудь способом син її Вакула не під’їхав до його дочки та не встиг прибрати все собі, вона почала робити так, щоб Чуб і коваль часто сварилися. Подекуди старі баби балакали, що Солоха відьма, а Кизяколупенків парубок бачив у неї ззаду хвіст. Але всі поважні козаки махали руками, коли чули такі розмови, і казали, що баби брешуть.

Вилізши з печі та причепурившись, Солоха, почала прибирати та ставити все на своє місце, але мішків, які приніс Вакула, не чіпала: сам приніс, то нехай сам і винесе! Чорт, тимчасом, коли ще влітав у димар, якось ненавмисно обернувшись, побачив Чуба під руку з кумом, вже далеко від хати. Умить вилетів він з печі, перебіг їм дорогу та й почав розкидати з усіх боків кучугури замерзлого снігу. Потім чорт полетів знову в димар, бувши цілком певний, що Чуб повернеться разом з кумом назад.

Чуб з кумом довго шукали дорогу крізь хуртовину. Коли вони трохи розійшлися, кум натрапив просто на шинок. Ця знахідка так його втішила, що він забув про Чуба, який залишився на вулиці. Побачивши, що кум не з’являється, Чуб вирішив іти сам. Трохи пройшовши, побачив він свою хату і почав стукати, щоб дочка відчинила. Та тут вийшов Вакула і спитав, чого треба. Чуб упізнав голос коваля і подумав: “До моєї хати не забреде коваль”. Тож Чуб вдав, що ходить колядувати попід вікна. Вакула крикнув, щоб забирався, а потім Чуб відчув преболючий удар у плече. Тоді Чуб подумав, що раз Вакула тут, то можна навідатися до Солохи. Приємність, яку він сподівався мати при побаченні з Солохою, зменшувала трохи біль і робила невідчутним навіть мороз.

У той час, коли чорт літав з димаря і потім знову в димар, він не помітив, як місяць утік на небо. Все освітилося. Заметілі наче й не було. Юрби парубків і дівчат показалися з мішками. Рідко під якою хатою не товпилися колядники.

Купи дівчат з мішками вдерлися до хати Чуба і обступили Оксану. Крик, регіт, балачки приголомшили коваля. Всі наввипередки поспішали розказати красуні що-небудь нове, викладали з мішків і хвалилися наколядованим. Оксана, задоволена і рада, щебетала то з тією, то з тією і реготала, не вгаваючи. У Одарки вона побачила нові черевики і сказала, що їй нема кому дістати такі гарні. Тоді Вакула сказав, що дістане Оксані такі черевики, що мало яка й панночка носить. Дівчина згорда глянула на нього і сказала: “Подивлюсь я, де ти дістанеш такі черевики, які могла б я надіти на свою ногу. Хіба принесеш ті самі, що носить цариця”. А тоді Оксана при всіх дала слово, що коли коваль Вакула принесе ті самі черевики, які носить цариця, то вона зараз-таки вийде за нього заміж.

Чорт тимчасом цілував Солосі руку, а вона любила, коли біля неї упадали. Раптом почувся стукіт і голос кремезного голови. Солоха побігла відчиняти двері, а спритний чорт вліз у мішок, що лежав долі. Голова сказав, що не пішов до дяка на гостину, бо знялася заметіль; а побачивши світло в її хаті, завернув до неї. Та раптом у двері знову загрюкало і почувся голос дяка. Солоха сховала огрядного гостя у найбільший мішок, висипавши перед цим вугілля з мішка в кадовб.

Дяк увійшов і сказав, що у нього не було нікого, тому скористався нагодою і прийшов до неї. Він почав залицятися до Солохи, торкаючись її руки, шиї, та раптом у двері застукало й почувся голос козака Чуба. Дяк налякався, щоб не дізналась його половина, що він навідує Солоху. Він попросив сховати його, і Солоха висипала вугілля в кадовб з другого мішка, а не дуже тілистий дяк заліз у нього.

Чуб привітався і попросив налити йому горілки. Та знадвору почувся голос: “Відчини!”. То прийшов Вакула. Солоха налякалася і дала знак Чубові лізти в той самий мішок, в якому вже сидів дяк. Бідолашний дяк не смів навіть кашлянути, чи закректати з болю, коли сів йому майже на голову важкий дядько та примостив свої намерзлі чоботи по обидва боки його скронь.

Коваль увійшов, не кажучи й слова, не скидаючи шапки, і майже повалився на лавку. Помітно було, що він у дуже поганому настрої. У той саме час, як Солоха зачиняла за ним двері, хтось постукав ізнову. То був козак Свербигуз. Солоха вивела його на город, щоб вислухати все те, що він мав їй сказати.

Вакула вирішив прибрати мішки, бо завтра свято. Він бадьоро завдав собі на плечі мішки, що їх не понесли б і двоє дужих чоловіків.

На вулиці уже були юрби колядників. Парубки жартували й казилися досхочу. Через маленькі вікна старі бабусі і дідусі висували колядникам ковбаси, пироги.

Вийшовши надвір, Вакула спинився зі своїми мішками, бо йому почувся голос Оксани. Він кинув мішки на землю, а з найменшим пішов до гурту. Продерся коваль крізь натовп і став коло неї. Оксана посміялася з його маленького мішка, мовляв, мало наколядував, а потім спитала, чи вже роздобув ті черевички, які носить цариця. Дівчина побігла з гуртом дівчат, а коваль стояв на одному місці як вкопаний. Нарешті він промовив, що більше не може терпіти, пора покінчити з усім. Хлопець вирішив піти втопитися в ополонці. Він наздогнав Оксану, попрощався і сказав, що вона його більше не побачить. Красуня була ніби здивована, хотіла щось сказати, але коваль махнув рукою й побіг геть. Парубки говорили, що Вакула збожеволів.

Коваль тимчасом, пробігши кілька вулиць, спинився передихнути. Думку покінчити з життям замінила ідея піти попросити поради у запорожця Пузатого Пацюка. Говорили, що Пацюк знає всіх чортів і все зробить, що тільки схоче. Струснувши мішком, у якому був чорт, Вакула пішов до Пацюка, який був колись запорожцем. Вже 10−15 років він жив у Диканьці. На зріст був невеликий, але вшир був досить важкий. Коли хтось хворів, то йшов до Пацюка; а Пацюкові досить було тільки пошептати кілька слів, і недугу наче рукою хто знімав.