Марсель Пруст — На Сваннову сторону (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Роман

Перша частина роману називається “Комбре”. Це спогади Марселя, про своє дитинство, проведене в маєтку батьків, розташованому в Комбре. Найяскравіший спомин — ритуал вечірнього поцілунку, яким нагороджувала мати маленького Марселя перед сном, хвилююче очікування її приходу. Значне місце у творі посідає детальний опис вражень хлопчика від архітектурних пам’яток, творів живопису, музики, літератури. Автор, як і герой, упевнений, що твори мистецтва реальніші за життя, адже вони вічні. Марсель здатен відчувати красу природи. Прогулюючись у тому напрямі, де живе буржуа Сванн (на Сваннову сторону), він милується деревами, травами, квітами, які на відміну від реального життя не підвладні плинові часу. У спогадах Марселя постають образи людей, яких він зустрічав у Комбре: Ленграден, Марселів дідусь Адольф, Сванн, аристократи Германти, товариші Марселя.

Друга частина роману має назву “Сваннове кохання”. Дія відбувається в Парижі. В ній Марсель оповідає історію кохання Сванна і Одетти.

Третя частина роману — “Імена країв: ім’я” — присвячена спогадам про перше кохання Марселя до Жільберти, дочки Сванна, яку він вперше побачив ще в Комбре. Жільберта не відповіла йому взаємністю. Та для героя найціннішими є його власні переживання, які закарбувала підсвідомість, спогади про милі серцю краї, які навіювали їхні назви, та ім’я Жільберти, лиш тільки Марсель вимовляв їх.

СВАННОВЕ КОХАННЯ

(Із роману “На Сваннову сторону” )

Щоб належати до “кола”, до “купки”, до “кланчика” Вердюренів, досить було виконати одну умову: треба було мовчазно прийняти символ віри, один із пунктів якого зводився до того, що молодий піаніст, яким того року опікувалася пані Вердюрен, грає краще за світових знаменитостей, а доктор Коттар як діагност куди кращий за медичних світил. Усякий “новобранець”, якого Вердюрени не могли переконати, що на вечорах у тих, хто не буває у Вердюренів, страшенна нудота, негайно засуджувався на вигнання.

Якщо не рахувати молодої докторші, то біла челядь була репрезентована цього року винятково (сама пані Вердюрен була особа вельми доброчесна і походила зі статечної буржуазної сім’ї, дуже багатої і зовсім невідомої) молодою жінкою майже з напівсвіту, панею де Кресі, яку пані Вердюрен називала на ім’я, Одеттою, і заявляла, що вона “цяця”, та тіткою піаніста, схожою на колишню консьєржку. Пані де Кресі і ввела Сванна в “гурток” Вердюренів, який був геть чужий товариству, де він обертався. Але Сванн так любив жінок, що, перезнайомившись з усіма аристократками, узявши від них усе, чого вони могли навчити його, не цурався ніякого товариства. Сванн не силував себе називати гарненькими жінок, з якими він марнував час, — він намагався марнувати час із жінками, чия врода була солодкава, тілесна їхня зваба, яка його мимоволі надила, розминалася з тим, що так захоплювало його в жіночих портретах чи погруддях роботи його улюблених майстрів. Він любив розважати своїх друзів з аристократів розповідями про свої пікантні пригоди: про жінку, яку спіткав у поїзді і повіз до себе, а вже потім виявив, що то рідна сестра державця, у чиїх руках були тоді всі нитки європейської політики, або про те, що від майбутнього обрання папи на конклаві залежало, через складну гру обставин, пощастить чи не пощастить Сваннові стати полюбовником однієї куховарки.

З Одеттою де Кресі познайомив Сванна один із давніх його приятелів. Одетта видалася Сваннові гарною, але гарною тією вродою, до якої він був байдужий, яка не будила в ньому жодної хоті й навіть викликала якусь фізичну відразу. Як на його смак, вона мала надто різко окреслений профіль, надто ніжну шкіру, випнуті вилиці. Очі Одетта мала гарні, але завеликі, аж наче витришкуваті. Через якийсь час по тому знайомстві вона прислала Сваннові листа і попросила дозволу оглянути його колекції. Він запросив її до себе, а згодом вона стала вчащати до Сванна. Розмовляючи з Одеттою, він шкодував, що рідкісна її врода не належала до того типу, який мимоволі викликав у нього захват. Та коли Одетта покидала його, Сванн з усмішкою згадував її жалі, що так довго тягтиметься для неї час, поки він дозволить їй знову прийти до нього. Коли Одетта запросила його до себе на філіжанку чаю, він послався на невідкладну роботу, на етюд, занедбаний ним уже кілька років тому. До того ж він висловив припущення, що в неї, як і у всякої жінки, нема жодної вільної хвилини. Та Одетта запевнила Сванна, що вона завжди вільна для нього, Що він може послати по неї в будь-яку пору дня і ночі, коли він захоче побачити, і сказала, що вона щовечора буває у пані Вердюрен і було б славно, якби він бував там також.

У день першої появи у Вердюренів на обіді Сванн, опинившись серед людей, поставлених нижче за нього на суспільному щаблі, інстинктивно виявив увагу та послужливість до всіх, і Вердюрени зміркували, що “зануда” так би не поводився.

Коли Вердюрени стали умовляти молодого піаніста зіграти сонату, яку вони відкрили, Сванн не сподівався почути музичний твір, який зачарував його ще рік тому. Тоді він завдяки одній музичній фразі зазнав такого сп’яніння, якого ще зроду не відчував, і пройнявся до цієї фрази якоюсь незнаною любов’ю. Сванн уявляв собі протяглість фрази, симетричну її будову, її узор, її художню виразність, тут була вже не чиста музика, тут відчувалися і малярство, і архітектура, і думка, і все вкупі нагадувало музику. Повернувшись додому, Сванн затужив за нею; він нагадував чоловіка, у чиє життя випадково здибана на вулиці незнайомка внесла образ незнаної раніше краси, збагативши його внутрішній світ, хоча він навіть не знає, чи побачить коли-небудь ту, кого вже кохає, але й досі не відає, як її звати. Але оскільки попри всі зусилля йому не пощастило дізнатися, хто автор почутого ним твору, то він не зміг його придбати і зрештою зовсім забув про нього.

Та ось, як тільки молодий піаніст у салоні Вердюренів узяв кілька акордів, Сванн раптом побачив, як із-за довгого звуку, напруженого, наче завіса, вилітає і лине до нього заповітна, шелестка музична фраза, у якій він упізнав свою надхмарну й духмяну улюбленицю. Ось чому, коли піаніст дограв, Сванн підійшов до нього й палко подякував, чим дуже сподобався пані Вердюрен.

З того часу Сванн скрізь бував у товаристві Вердюренів: у заміських ресторанах, у театрі. Якщо не планувалося якоїсь виправи, то Сванн приходив до Вердюренів лише ввечері і майже ніколи, як його не просила Одетта, не з’являвся на обіді. Про себе він думав, що своєю згодою зустрічатися з Одеттою тільки по обіді він натякає їй на те, що заради втіхи бачити її він відмовляється від інших втіх, і цим ще міцніше прихиляє її до себе. До того ж Сваннові куди більше за Одетту подобалася свіжа й пишна, наче троянда, молода гризетка, в яку він був тоді закоханий, і йому кортіло надвечір’я провести з нею, а потім побачитися з Одеттою. Тільки-но Сванн заходив, пані Вердюрен, показуючи на прислані ним троянди, говорила, що мусить його вилаяти, і показувала йому на місце біля Одетти, а піаніст грав для них двох коротку фразу з Вентейлевої сонати, яка ніби стала гімном їхнього кохання.

Проводжаючи щовечора Одетту додому, Сванн не заходив до неї. Тільки двічі він був у неї вдень на “чаюванні”. Другий візит Сванна до Одетти мав для нього велику вагу. Він привіз їй гравюру, яку вона хотіла подивитися. Вона почувала себе не зовсім здоровою і прийняла його в ліловому крепдешиновому пеньюарі, прикриваючи свої груди, як плащем, гаптованою хустиною. Одетта стала біля Сванна, зронивши на щоки пасма розпущеного волосся, і Сванна вразила її схожість із Сепфорою, Іофоровою донькою, намальованою на фресці в Сикстинській капелі. Сванн завжди любив виявляти на полотнах давніх майстрів не лише загальну подібність із довкіллям, а й індивідуальні риси знайомих. Він завжди шкодував, що ціле життя витрачає на одвідування світських салонів, на розмови; можливо, він так загруз у суєтності світського товариства, що відчував потребу знаходити в давніх творах мистецтва заповіданий заздалегідь натяк на нині сущих. А може, навпаки, він зберіг у собі художню натуру настільки, щоб ці індивідуальні риси справляли йому втіху, набуваючи для нього загальнішого змісту, коли Вони нараз спливали на старосвітському портреті, мальованому з геть іншого оригіналу. Хай би там як, а може, завдяки надміру пережитих за останній час вражень, хоча враження накочувалися на нього радше з любові до музики, смак до малярства в нього загострився, а втіха від нього поглибилася, щоб справити на нього тривалий вплив, відтоді як він побачив схожість Одетти з Сепфорою Сандро ді Маріано, якого взивають Боттічеллі. Сванн уже не зважав на те, гарні чи негарні Одеттини щічки, не сподівався відчути чисто плотську ніжність її губ — нині личко її було для нього скелетом тонких і гарних ліній, які його погляд розмотував; ніби перед ним був портрет, завдяки якому обрис її личка ставав зрозумілим і ясним.

Він дивився на неї: у її личку і в поставі воскресала частина фрески, яку Сванн віднині завше намагався в ній побачити, чи був він біля Одетти, чи тільки думав про неї. Сванн докоряв собі, що не поцінував одразу жінки, яка зачарувала б великого Сандро, і радів, що врода Одеттина цілком задовольняє його естетичні критерії. Це було щось ніби титул, який дозволяв йому ввести образ Одетти у світ своїх мрій, куди вона досі доступу не мала і де вона ушляхетнилася.

Він поставив на столі, так якби то був Одеттин знімок, репродукцію доньки Іофора. Та невиразна симпатія, яка надить нас до мистецького твору, тепер, коли Сванн упізнав утілений оригінал доньки Іофора, переросла у нього в жагу, якої досі так і не збудило в ньому Одеттине тіло. Цілі години милуючись на цього Боттічеллі, він думав про власного Боттічеллі, вважав, що той ще прекрасніший і, наближаючи до себе карточку Сепфори, уявляв, ніби пригортає Одетту.

Проте він намагався запобігти не лише переситу Одетти, а й своєму власному переситу. Щоб якось розворушити душу Одетти, чия нерухомість могла йому набриднути, Сванн вряди-годи писав їй листи, сповнені удаваного розчарування і робленого пересердя, посилаючи їх із таким розрахунком, щоб вона їх одержала до обіду.