Стислий переказ, виклад змісту скорочено
Переказ:
В основі трагедії — середньовічна легенда “Про доктора Фауста” і фрагменти життя самого автора, Ґете.
Перша частина “Фауста” змальовує вічну історію кохання, “мікросвіт” людини, друга — суспільно-політичне життя людства, “макросвіт”.
Своєю трагедією Ґете мав намір дати відповідь на питання, що постійно хвилюють людство: у чому сенс життя, яка природна сутність людини…
Уже в “Пролозі на небі” зіштовхуються різні підходи до природи людини: це раб, відданий слуга чи людина непоборної і нескореної душі? Бог дозволяє Мефістофелеві, силі зла, випробувати на стійкість до спокуси вченого Фауста.
Суперечка на небі між чортом і Богом продовжується в душі Фауста, де бореться темне й світле начало. Жага пізнати світ штовхає Фауста до ворожіння, застосування магії.
Цитата:
Фауст
У філософію я вник,
До краю всіх наук дійшов —
Уже я й лікар, і правник,
І, на нещастя, богослов…
Ну і до чого ж я довчивсь?
Як дурнем був, так і лишивсь.
Хоч маю докторське звання
І десять років навмання
Туди й сюди, навкрив-навкіс
Воджу я учнів своїх за ніс,—
А серце крається в самого:
Не можем знати ми нічого!
Хоч я й розумніший, як бевзні ті всякі,
Учені, магістри, попи та писаки,
Хоч я в забобони й страхи не вдаюся,
Із пекла сміюся, чортів не боюся, —
Зате ніяких радощів не маю,
Не вірю я, що я щось знаю,
Не вмію я людей навчати.
Не вмію їх на добре напучати…
Грошей, майна я не нажив
І слави теж не заслужив;
Собака, й той не став би так жити!
Тому-то й почав я ворожити, —
Чи не одкриє духів міць
Мені одвічних таємниць,
Щоб я дарма не мудрував.
Чого не знаю, не казав,
Щоб я збагнув почин думок
І світу внутрішній зв’язок,
Щоб я пізнав основ основу,
А не кидав слова-полову…
Переказ:
У книжці Фауст натрапляє на знак Духа Землі й викликає його. Учений-чорнокнижник вважає себе рівним Духові, якого він викликає:
Цитата:
Фауст
Ні, я знесу вогонь чарівний!
Це я, це Фауст, тобі я рівний!
Дух
В життя потоках, у морі дій
В’юся вгору, вниз,
Ллюся всюди й скрізь!
Народження й смерть —
Океан і твердь,
Ткання мінливе,
Життя бурхливе, —
Я тчу на грімкому верстаті часу
Богам на одіння живую красу.
Фауст
По всьому світу ти снуєш,
Діяльний дух, як я близький до тебе!
Дух
Близький до того, що збагнеш,
А не до мене!
(Щезає).
Фауст
(падає додолу)
Не до тебе?
А до кого ж?
Я, подоба Божа,
І не близький до тебе!
Переказ:
Вагнер, сумлінний і скромний помічник Фауста, з’являється на зміну Духові і скаржиться на недовговічність життя людини, щоб осягнути все, що написано в книжках.
Цитата:
Вагнер
А я ладен і цілу ніч не спати,
Аби вести із вами вчену річ.
Дозвольте й завтра, в Великоднє свято,
Спитати вас про те, про се.
Я щирий до наук — і знаю вже багато,
Але хотів би знати все.
Переказ:
Але Фаусту замало пізнати частину істини, він хоче знати її всю.
Цитата:
Фауст
А що ж “пізнати” означає?
Хто справжнім іменем назве дитя?
Так, мало хто пізнать хоч дещо зміг,
Та й ті провидці, серцем необачні,
Несли свої думки юрбі невдячній;
За те й палили, й розпинали їх…
Переказ:
Розуміння власного безсилля веде Фауста до спроби самогубства. Лише дзвони Благовісту, людський гомін, жарти й співи зупиняють руку Фауста з келихом отрути.
Уже перша дія трагедії розкриває двоїстість натури головного героя, у якому сидить і Диявол, і Бог.
Фауста охоплює святковий настрій, адже ж настав Великдень. Простий народ висловлює подяку Фаустові і його батькові — лікарю, що лікував людей від чуми.
Цитата:
Фауст
За ласку дяку віддаю
І за здоров’я ваше п’ю.
Народ обступає їх колом.
Старий селянин
Еге ж, гаразд, що ви до нас
У цей веселий день прийшли;
Та ви і в інший, гірший час
До нас прихильними були.
Чимало є між нас таких,
Що ваш покійний панотець
Одзволив з пазурів чуми,
Поклавши пошесті кінець.
А ви, ще парубком, із ним
З села ходили до села
Між хворих, чумних мертвяків —
Не брала вас недуга зла.
Випробувань скінчився час:
Спасителя Спаситель спас.
Усі
Хай Бог пошле вам довгий вік,
Учений муж, наш рятівник!
Переказ:
Та максималісту Фаусту цього замало — він хотів би сягнути незрівнянних вершин пізнання. Цей порив зупиняє друга, земна половина його особистості: Вагнерові зрозуміла мета і втіха життя — “книжки, книжки читати”, Фаустові хочеться більшого.
Цитата:
Фауст
Тобі одна знайома путь,
А я — стою на роздоріжжі…
У мене в грудях дві душі живуть,
Між себе вкрай не схожі — і ворожі.
Одна впилась жаждиво в світ земний
І розкошує з ним в любовній млості,
А друга рветься в тузі огневій
У неба рідні високості.
О духи, духи, ви ж тут є,
Ширяєте між небом і землею,
Зійдіть до мене й силою своєю
Змініть, змініть життя моє!
Коли б плаща чарівного я мав,
Щоб він мене поніс у світ незнаний,
То я б його, щасливець незрівнянний,
І за царську порфіру не віддав.
Переказ:
Мефістофель вважає, що настав слушний момент увірватися в життя Фауста і довести, що вчений як представник людського плем’я — нице створіння, “тварина із тварин”. В образі чорного пуделя Мефістофель з’являється Фаусту.
У кабінеті Фауста пудель перетворюється на Мефістофеля, який уявляється вченому частиною єдиного цілого, що представляє світ і темряву. Цитата:
Мефістофель
Вітаю вас, великовчений муже!
Од ваших чарів впрів я дуже.
Фауст
Як звешся ти?
Мефістофель
Як дивно запит цей
Від того чуть, хто зневажає слово
Й, не звикши мислить поверхово,
Зглибляє дійсну суть речей.
Фауст
Таких, як ти, відома суть —
Аж світиться крізь покрив назви;
Пізнаєтесь усюди враз ви,
Коли “лихими” вас “спокусниками” звуть.
Ну, добре, хто ж ти є?
Мефістофель
Я — тої сили часть,
Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого.
Фауст
Це загадка! Розгадку ж хто подасть?
Мефістофель
Я — заперечення усього!
Бо всяка річ, що постає,
Кінець кінцем нічим стає,
І жодна річ буття не гідна.
А все, що ви звете гріхом,
Чи згубою, чи просто злом. —
Ото моя стихія рідна.
Фауст
Ти кажеш, що ти — часть, а сам з’явивсь цілком.
Мефістофель
Мені чужа зарозумілість.
Це ж тільки ви з своїм дурним світком
Себе вважаєте за цілість.
Я ж — часть од часті лиш,
що перше всім була,
Частинка тої тьми, що світло привела,
Те світло гордеє, що хочеться йому
З одвічних володінь прогнати матір тьму.
Переказ:
Через деяких час Мефістофель знову приходить до Фауста, щоб укласти угоду зі зневіреним у пошуках істини вченим. Фауст зухвало впевнений, що може одурити Мефістофеля і не віддати свою душу, вважає, що чорт не зупинить його у бажанні пізнання.
Цитата:
Фауст
Що хочеш ти, нещасний чорте, дати?
Чи можеш ти стремління ті узнати,
Що їх плекає дух людський?
Є в тебе їжа — в ній нема поживи;
Є в тебе злото — та воно рухливе,
Із рук виприскує як стій;
Покажеш гру — в ній виграть неможливо
Даси коханку — а вона, зрадлива,
З моїх обіймів іншому морга;
Є в тебе честь і слава дорога —
Мов метеор, вона щезає;
У тебе плід зеленим зогниває,
А дерево лиш мить одну цвіте.
Мефістофель
Така вимога біса не злякає,
Я можу дать тобі все те.
Та, друже мій, колись і щось хороше
Утішити в спокої прийде нас.
Фауст
Коли, вспокоєний, впаду на ліні ложе.
То буде мій останній час!
Коли тобі, лукавче, вдасться
Мене собою вдовольнить,
Коли знайду в розкошах щастя, —
Нехай загину я в ту мить!
Ідем в заклад?
Мефістофель
Ідем!
Фауст
Дай руку, переб’єм!
Як буду змушений гукнути:
“Спинися, мить! Прекрасна ти!” —
Тоді закуй мене у пута,
Тоді я рад на згубу йти.
Тоді хай дзвін на вмерле дзвонить,
Тоді хай послух твій мине,
Годинник стане, стрілку зронить,
І безвік поглине мене.
Переказ:
Угоду підписано. Фауст починає пізнавати світ пересічних людей. Мефістофель приводить ученого до шинку, де Фауст не знаходить радості у примітивних розвагах і п’янім товаристві. Ця перша спокуса Мефістофеля для Фауста не стала фатальною.
Щоб зробити Фауста чуттєвим і пристрасним, Мефістофель звертається і по допомогу до відьми, яка готує чаклунський напій, що повертає Фаусту молодість. Це — нове випробування Фауста.
Цитата:
Мефістофель
Ні, ні! Чекай, усім жінкам цариця
До тебе прийде наяву.
(Стиха).
Тепер, з тим хмелем у голівці,
Гелену вбачиш в кожній дівці.
Переказ:
На шляху помолоділого Фауста, що жадає спокус, з’являється Маргарита (Гретхен). Моральні настанови Гретхен і Фауста діаметрально протилежні: Маргарита шукає прихильності, любові, Фауст же, попри почуття до дівчини, — насолоди. Він підмовляє Мефістофеля сприяти йому у звабленні Маргарити і навіть шантажує чорта.
Цитата:
Фауст
Ти мусиш дівку ту підмовить!
Мефістофель
Яку?
Фауст
Та ту, що ось пройшла.
Мефістофель
Вона приходила на сповідь,
Тут у священика була;
У сповідальню я прокравсь —
Вона невинна, я дізнавсь.
Ходила на сповідь задарма;
Над нею в мене влади нема.
Фауст
Уже за чотирнадцять їй.
Мефістофель
Говориш ти, мов Ганс Ласій,
Що на всі любі квітки жадний
І думає, що кожна честь
І ласка лиш для нього єсть;
Цей шлях бува часом трудний.
Фауст
Пане магістре Похвальний,
Не треба моралі, то марна праця!
Ось тобі слово моє тверде:
Як те дівчатко молоде
Цю ніч мені на руки не впаде,
То опівночі ми мусим розстаться.
Переказ:
У душі Фауста бореться “чорне” і “біле”. Почуття до Гретхен зупиняють Фауста на якийсь час, він тепер звертається до Мефістофеля з проханням.
Цитата:
Фауст
Не спокушай, не говори
І рани в серці не ятри!
Не розпаляй в душі безумній хоті
До ярої, незайманої плоті.
Мефістофель
Вона гада, що ти її забув уже…
Тобі ж, здається, байдуже.
Фауст
І вдалині я все близький їй буду,
Її повік не кину, не забуду.
Я заздрю й на розп’ятого Христа,
Коли його торкнуть її уста.
Переказ:
Поступово Фауст навіть сперечається з Мефістофелем і готовий загинути разом із Маргаритою.
Цитата:
Мефістофель
Бува й мені, що аж жижки трясуться
До сарн-близнят, що між лілей пасуться.
Фауст
Геть, звіднику!
Мефістофель
Ну лайсь, нехай і так; про мене!
Створивши хлопця й дівку, Бог
Докупи тут же звів обох,
Щоб сповнили покликання священне.
Тяжка біда мені з тобою!
Та я ж до милої покою,
А не на смерть тебе веду.
Фауст
Що за небесний рай — її обійми!
Нехай вона мене в них палко прийме!
Чи ж я забув її біду?
Чи ж не тинявся я бурлакою бездомним,
Недолюдком без просвітку й мети,
Неначе водоспад, що в льоті карколомнім
Шумить в зівущу хлань з жахної висоти…
А ось вона — в невинності дитинній
На тихому альпійському лужку
Жила собі в своїй хатині,
Як у маласенькім світку.
І я, богомерзенний,
На тім не перестав,
Що скелі величенні
На друзки розбивав!
Я ще й її життя розбив зухвало!
Ти, пекло, цеї жертви вимагало!
Гей, чорте, поможи цей час тривоги збавить!
Що мусить буть, хай збудеться притьмом,
Нехай судьба її впаде й мене роздавить,
Нехай загинемо разом!
Переказ:
І все ж Фауст занапастив життя не тільки Маргарити — він стає причиною загибелі всієї родини Гретхен: сонне зілля, яке Маргарита дає матері, під чарами перетворюється на отруту.