Джеймс Джойс — Джакомо Джойс (переказ скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Хто? Бліде обличчя в обводі густо пахкого хутра. Рухи сором’язні й нервові. Вона користується лорнетом.

Атож. Говорить рвучко. Сміється рвучко. І так само рвучко стріпує віями.

Письмо павутинчасте, подовгасті й витончені літери, в яких тиха зневага й упокореність: молода особа непересічного походження.

Мене підносить на легкій хвилі беземоційної мови: Сведенборг, псевдо-Ареопагіт, Мігель де Молінос, Йоахім Аббас1. Хвиля спадає. Її класна приятелька, вигинаючись гнучким тілом, муркоче безкостою віденською італійщиною: Che coltura!2 Довгі повіки стріпуються — жалке вістря оксамитових очей опікає і тремтить. Високі підбори глухо поцокують лункими кам’яними сходинками. Вона ніколи не висякує носа. Манера висловлюватись: чим коротше, тим важливіше. Заокруглена й дозріла: заокруглена різцем внутрішньородових шлюбів і дозріла в тепличній ізольованості своєї раси.

1 Сведенборг Еммануель (1688-1772) — шведський натураліст, теософ. Псевдо-Ареопагіт (І ст.) — афінський єпископ Діонісій Ареопагіт, що йому було приписано низку теологічних творів, написаних у V ст. Мігель де Молінос (1628-1696) — іспанський містик і аскет, засновник квієтизму, релігійно-етичного вчення, в основі якого споглядальне ставлення до світу. Аббас Йоахім (1145-1202) — італійський теолог.

2 Яка культура! (італ.)

Рисове поле під Верчеллі повите кремовим літнім мревом. Обвислі криси капелюшка затінюють її силуваний усміх. Тіні миготять на силувано усміхненому обличчі, опеченому гарячим кремовим світлом, сірувато-сизі тіні попід вилицями, пасма жовткової жовтизни на вологому чолі, прогіркло жовчний гумор криється за легким прижмуром очей.

Квітка, що вона дала моїй доньці. Благенький дарунок, благенька дарувальниця, благеньке синьожильне дитя3.

Падуя далеко за морем. Мовчазний середній вік4, ніч, морок історії сплять під місяцем на Piazza delle Erbe5. Місто спить. З підворіть темних вулиць очі повій виловлюють блудолюбів. Cinque servizi per cinque franchi6. Темна хвиля чуття, ще, і ще, і ще.

Мій зір померк у мороці, померк,

Померк у мороці, любове.

Ще раз. Годі вже. Темна любов, темна жага. Годі вже. Морок.

Присмерк. Перехід через piazza. Сірий вечір спадає на розлогі шавлієво-зелені пасовища, безгучно покриваючи все сутінню і росою. Вона ступає за матір’ю незграбно і граційно, кобилиця веде своє кобилятко. У сірому присмерку звільна виокреслюються тендітні й округлі стегна, ніжна, гнучка й худа шия, прегарна голівка. Вечір, супокій, проблиск дива… Агов! Стайничий! Агов-гов!7

Татусь і дівчатка спускаються з гори на санчатах: султан зі своїм гаремом. Шапки й куртки щільно облягають тіло, теплий від ноги язичок черевичка щільно перетягнуто навхрест шнурівкою, коротка спідничина випинається на опуклостях колін. Білий спалах — сніжинка, снігопушинка.

Коли вона поїде знову прогулятись, чи зможу я її побачить?

3 У цих двох реченнях парафраз назви вірша Дж. Джойса “Квітка, дана моїй доньці” (1913) і повтор епітета “благенький”, наявного в тексті цього вірша.

4 Обігрування терміну “середні віки” (стосовно історії) і “середній вік” (стосовно героя твору).

5 Буквально — “майдан трав” (йдеться про ринковий майдан у Падуї).

6 П’ять послуг за п’ять франків (італ.).

7 Ці вигуки нагадують перегукування Марцелла і Гамлета у сцені з привидом (Шекспір “Гамлет”, дія І, сцена V).

Я вибігаю з тютюнової крамнички й окликаю її. Вона обертається і пристає, аби вислухати мої плутані слова про уроки, години — і поволі її бліді щоки опалево рожевіють. Ні, ні, не бійся!

Міо padre8: вже найпростіші вчинки її неординарні. Unde derivatur? Mia figlia ha una grandissima ammirazione per il suo maestro inglese9. Обличчя літнього чоловіка — красиве, розпашіле, з виразно єврейськими рисами і з довгими сивими баками — обертається до мене, коли ми разом ідемо схилом униз. О! Чудово бо сказано: чемність, зичливість, цікавість, довіра, підозра, природність, стареча безпорадність, самовпевненість, відкритість, вишуканість, щирість, осторога, пристрасність, співчуття: чудова суміш. Ігнатію Лойола, та поможи ж мені!10

Це серце пройняте болем і смутком. Воно в любовних муках?

Тонкі хтиві сластолюбні уста: темнокровні молюски.

З ночі й сльоти я підводжу погляд на повитий млою пагорб. Мла зависає над мокрявими деревами. Світло у горішньому покої. Вона вдягається до театру.

Миле створіння. Опівночі після концерту, простуючи вулицею Сан-Мікеле11 вгору, тихенько промовляю ці слова. Та не запалюйся так, Джеймсі! Чи ж не ти це блукав нічної пори дублінськими вулицями, жагливо повторюючи інше ім’я?12

Останки євреїв лежать навколо, гниючи в землі свого священного поля. Тут гробівець її родаків, чорний надмогильний камінь, безнадійна тиша… Привів мене сюди прищавий Мейсел. Він он за тими деревами стоїть з покритою головою над могилою своєї дружини-самовбивці, все ще дивуючись, як це жінка, що спала в одному з ним ліжку, дійшла до такого кінця13… Гробівець її родаків і її самої також: чорний надмогильний камінь, безнадійна тиша: все тут готове. Не помирай!

8 Мій отче (італ.).

9 Звідки б це? (латин.) Моя дочка захоплюється своїм учителем англійської мови (італ.).

10 Ігнатій Лойола (1491-1556) — засновник ордену єзуїтів, автор твору “Духовні вправи” про систему виховання людської особистості в цілковитій покорі церковним вимогам. По допомогу до Лойоли звертається також герой “Улісса” Стівен, коли розмірковує про Шекспіра.

11 На вулиці Сан-Мікеле мешкала Амалія Поппер, одна з учениць Джойса, в яку він закохався.

12 Чи не ім’я Нори, своєї майбутньої дружини, повторював герой?

13 Це задокументований факт, коли трієстянка Ада Мейсел справді наклала на себе руки в 1911 р.

Вона підносить руки, силкуючись защебнути на спині чорну серпанкову сукню. Але хоч як натужується, це їй не вдається. Вона мовчки задкує до мене. Я підношу руки, щоб допомогти: її руки опускаються . Я тримаю тонкі, як павутинка, крайчики сукні і, защібаючи сукню ;і:)аду, бачу крізь прорізи чорного серпанку гнучке тіло під оранжевою сорочкою. Пучки холодні, тихі й рухливі… Дотик. Дотик.

Ледь чутний бездумний безпорадний і слабенький віддих. Але нахилися й почуй: голос. Горобець під Джагернаутовою колісницею своїм трепетом благає буревладця землі14. Будь ласкав, пане Боже, велій пане Боже! Прощавай, велій світе!.. Aber das ist eine Schweinerei!15

<...>

Пані їде швидко, швидко, швидко… Чисте повітря на гірській дорозі. Вільготно пробуджується Трієст На гірській дорозі чисте повітря і тиша: тільки цокіт копит. Дівчина верхи на коні. Гедда! Гедда Габлер!16

Торгівці розклали на своїх вівтарях перші фрукти: зеленуваті ще цитрини, пацьоркові вишні, безстрамно розчервонілі персики зі стріп’ям листочків. Вуличкою, де обабіч лотки з парусиновим накриттям, проїжджає карета, спиці коліс поблискують на сонці. Дорогу! В кареті їдуть батько з сином. У них совині очі й совина мудрість. Совина мудрість в очах обидвох, задуманих над їхньою наукою. <...>

Вона гадає, що італійські достойники мали підстави витягти з партеру Етторе Альбіні, критика із газети “Secolo”, котрий не підвівся, коли оркестр заграв королівський марш17. Про це була мова за вечерею. <...>

14 Джагернаут (точніше Джаганнатха), дослівно “володар всесвіту”, — одне з втілень Вішну-Кришни в давньоіндійській релігії. У найбільшому святі на честь Джагернаута його статую вивозять на величезній 16-колісній колісниці, під яку часом кидаються в екстазі богомольці.

15 Та це ж свинство! (нім.).

16 Гедда Габлер — героїня однойменної п’єси норвезького драматурга Г. Ібсена (1828-1906).

17 Етторе Альбіні (1869-1954)— багатолітній співробітник римської соціалістичної газети “Аванті” (“Вперед”), якого тут помилково приписано до туринської газети “Се коло” (“Вік”). Згаданий епізод стався в театрі “Ла Скала”, коли там давали доброчинний концерт на користь загиблих італійських вояків у загарбницькій війні в Лівії. Автор італійського “Королівського маршу” — композитор Джузеппе Габетті (1796-1862).

Вона вслухається: дівчина ще й як розважлива.

Спідниця, підкинута рвучким порухом коліна; біле мереживо, окраєць спідньої спідниці, задертої трохи надміру; нога обвита павутинчастою панчохою. Si рої?18

Я стиха граю, легенько наспівуючи тужливу пісню Джона Давленда19. Гірке прощання: мені також не хочеться прощатись. Над світанковим Парижем поволока вогкого весняного ранку, в якій пливуть слабкі запахи — ганус, волога тирса, гаряче хлібне тісто, — коли я перетинаю міст Сен-Мішель, тільки-но пробуджені сталево-сині води студять мені серце. Вони хлюпочуть і припадають до острова, на якому люди живуть від кам’яного віку. Вона стоїть поряд мене, бліда й промерзла, покрита сутінками, тонкий її лікоть дотикається мого плеча. Плоть її ще пам’ятає дрож того вогкого мрячного ранку, квапливий рух смолоскипів, жорстокі очі. Душа її повна смутку, вона тремтить і ладна заплакати. Не плач за мною, о діво єрусалимська!

Я викладаю Шекспіра тямковитому Трієстові20: Гамлет, мовлю я, котрий якнайчемніше ставиться і до шляхетних панів, і до простолюду, грубуватий в стосунках лише з Полонієм. Розчарованому ідеалістові, можливо, в батьках його коханої бачиться тільки гротескна спроба природи відтворити її образ21… Невже ви цього не завважили?

Вона ступає коридором поперед мене, і з кожним кроком поволі розсупонюється і опадає темний вузол її волосся. Не відчуваючи цього, вона ступає переді мною, проста й горда. Так ступала вона у Данте, проста й горда, і так само, незаплямована ні кров’ю, ні насильством, простувала Беатріче, дочка Ченчі22, до своєї смерті: …Затягни Мій пояс і волосся зав’яжи Простим узлом.

18 Дозвольте? (італ.).

19 Джон Давленд (15637-1626) — англійський лютніст і композитор.

20 Лекції про В. Шекспіра Джойс викладав у Трієсті з листопада 1912 по лютий 1913 р.

21 Аналогічну думку висловлює Стівен в “Уліссі” у своїх розмірковуваннях про Шекспіра.

22 Йдеться про Беатріче, героїню “Божественної комедії” Данте, і Беатріче, героїню драми П. Б. Шеллі “Ченчі”, засуджену на смерть за вбивство батька, котрий вчинив наругу над нею; наведена нижче цитата — з цієї п’єси.

Покоївка каже, що її, poveretta23, довелося зразу везти до шпиталю, і що вона, poveretta, сильно страждала, і що це дуже-дуже серйозно…