Всеволод Нестайко — Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо

Перша частина з трилогії “Тореадори з Васюківки” яку розказує Павлуша Завгородній

Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо та його вірного друга і однокласника Павлуші Завгороднього в школі, дома та на безлюдному острові поблизу села Васюківки

Розділ 1

Метро під свинарником. Тореадори з Васюківки. Собакевич

Ми з другом Іваном лежимо в бур’янах за клунею. Іванів дід кричить вилазити, бо буде гірше. Коли дід почовгав за хату, ми вилізли і нас зустріла п’ятипудова льоха Манюня. Це через неї ми вскочили в халепу: рили метро під свинарником, а вона провалилася та зняла вереск. Ми засипали метро і оглядалися, чи не йде дід. Як він лаявся, коли витягав льоху!

Поки ми працюємо, я вас познайомлю з моїм другом – Явою. Це не острів в Індійському океані. Ява Рень – мій найкращий друзяка. Коли йому було років півтора, сам себе назвав “Ява” (можливо, у нього так “Іван” вийшло). Батько Яви на скрипці грає. Корова називається Контрибуція. А дід, що льоху витягав, мисливець завзятий. На честь старого Реня навіть польове озеро люди назвали Реневим. Мама Явина – депутат райради. Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. Так вона закричала : “Опозогив! (букву “р” не вимовляє) Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!”. Ява почервонів і втік.

Ява вважав нас хлопцями будь здоров, з фантазією. Навіть дід Салимон казав про нас: “От хлопці! Орли! Соколи! Нема на них буцегарні”. Ява весь час вигадував різні штуки-викаблуки для слави: випустити пугутькало в клубі під час лекції на тему “Виховання дітей у сім’ї”, старі дідові підштаники на телевізійну антену повісити. А одного разу придумав влаштувати бій биків, бо ми бачили закордонне кіно “Тореадор”. Уперше в історії Васюківки – бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Завгородній! Ми почали обговорювати подробиці. Насамперед – бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була відхилена, бо він був страшним, усі боялися його. Цап Жора (з’їв мою сорочку) теж не підходив, бо багато мекав. Я запропонував корову Контрибуцію, бо моя корова мала теля і один ріг. Ява не дуже хотів свою “психічну” корову чіпати, а я сказав, що він просто боїться мами. Через це ми зчепилися і покотилися по траві, підбираючи на одяг усе погане, що було на землі. Так у нас вийшов не бій биків, а бій дураків. Врешті, Ява погодився на Контрибуцію.

Наступного ранку ми вигнали своїх корів. У Яви на голові був крислатий дамський капелюшок, що насувався на очі. А я ніс червоний килимок, на якому були намальовані Цюця, Гава і Рева, про яких мені мати колись розповідала різні казки, поки я не засинав. Ще ми мали дві шпаги з ліщини. Ми погнали корів аж на край вигону, де ставок. Свою корову я відігнав. Ява підійшов до самісінької морди Контрибуції і почав вимахувати килимком перед очима. Корова не звертала на нас уваги. Один раз, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього. Але ми вчасно не зрозуміли попередження. Ява вдарив корову ногою по губі. І раптом… я побачив Яву десь високо в небі. Він почав бігти ще в небі. Я рвонув за ним. Ми влетіли в ставок, який можна назвати просто калабанею. Контрибуція бігала навколо і мукала якісь свої коров’ячі прокльони. Вона була охайна корова, в болото не лізла. Довго ми тоді стояли з Явою в болоті. А коли вилізли, корова й словом не згадала нам нашого до неї ставлення.

Коли ми засипали метро, раптом підійшов суворий дід Варава. Йому було вже 83 роки, очі мав без вій, нерухомі, тому здавалося, ніби дід навіки чимось здивований. Дід сказав іти вчити уроки, бо екзамени на носі.

Ми з Явою були у п’ятому класі, скоро мали бути випускні екзамени, яких ми дуже не любили. Ми пішли на моє подвір’я. Я живу по сусідству з Явою. Друг запропонував зробити підводного човна із старої напівзатопленої плоскодонки. Ми вже рушили, як раптом біля старого колодязя почули жалібне тонке скімління. Ява виявив, що якась свиня вкинула туди цуцика. Кинулись рятувати його. Ява сів у цеберку, я опустив його. Спускати було неважко. Ява гукнув, що забрав товариша Собакевича, я почав тягнути назад. Собакевич виявився кудлатим, клаповухим рудим цуценям. Ім’я Собакевич, жартома дане йому Явою, пристало до нього одразу й назавжди. Ми побігли до річки скупати цуцика.

Розділ 2

“Вермахт!.. Двадцять залізних!..”

Одного разу Галина Сидорівна спитала мене урок. Я встав і за звичкою штовхнув Яву, щоб підказав. І тут Собакевич, що сидів у Яви за пазухою, вистромив голову і гавкнув. Вчителька вигнала нас з класу.

Вже виходячи надвір, я прихопив з собою шкільний дзвоник, що лежав без нагляду. Разом з Собакевичем ми сховалися у бузкові кущі за школою. Ява прикріпив дзвінок Собакевичу моїм паском від штанів, бо мотузки ми не мали.

Раптом за стіною сараю ми почули голоси Бурмила (його сарай межував зі школою, Бурмило жив сам і був рибалкою) і Книша (шофера, що жив по сусідству з Явою). Вони говорили про “подаруночок від німців”, якого “на десять років буде”, “має бути двадцять залізних”, “купимо в Києві, що треба, і за діло”.

Ми з Явою перезирнулися, бо це було цікаво для нас.

Та в цей час почувся голос шкільного дзвоника. Ми не помітили, що Собакевич побіг попід вікнами школи за куркою. За цуценям кинулись, і воно побігло до нас з Явою. Ми почали тікати, але я не міг добре бігти, бо тримав штани, які злітали без паска. З’явилася Галина Сидорівна і сказала, що завтра на екскурсію до Києва ми не поїдемо.

Розділ 3

Пригоди в Києві. Наші підозри дедалі зростають. Старшина Паляничко

У дворі школи стояла вантажна автомашина, яка мала везти учнів на екскурсію у Київ. Усі були радісні, крім нас з Явою. На наші вмовляння Галина Сидорівна сказала, що взяти нас – непедагогічно. Я з тривогою позирав на Бурмила й Книша біля машини (Книш віз дітей у Київ). Невже ми залишимось і не взнаємо, що робитимуть вони у Києві? Раптом Ява смикнув мене, і ми кинулись до машини. Сховалися під стільці на машині, поки Галина Сидорівна не бачила. Звичайно, всі бачили це, але то вже на їхній совісті.

Через деякий час машина рушила. Ніхто нас не виказав. Їхати по вибоїстій дорозі на вантажній машині, лежачи у кузові під стільцями було тяжко: потилицею об стілець – лобом об дно кузова. Коли виїхали на асфальтове шосе, усі заспівали:

Знов зозулі чути голос в лісі,

Ластівки гніздечко звили в стрісі…

Ми з Явою (“А, все одно не почують у такому хорі!”) затягли і собі на все горло. Ми так захопились, що навіть не відчули, коли всі припинили спів, бо машина проїздила під вербою. Під стільцями ми співали: “Жде-ге-е дівчина, жде-ге-е”. Вчителька крикнула вилазити і назвала нас шпигунами. Ми опустили голови і сказали, що більше не будемо.

Нарешті приїхали в Київ. Пішли у метро. На станції “Хрещатик” ми з Явою вибігли за Книшем і Бурмилом. Ніхто й помітити не встиг, як ми вискочили. Шпигуючи за водієм і рибалкою, зайшли ми у магазин “Динамо” і сховалися там за сніп із бамбукових вудлищ. Книш і Бурмило купили ласти для підводного плавання і маску з трубкою. Злодійкувато озираючись, Книш і Бурмило вийшли з магазину. Ми теж рушили, та раптом перекинули вудлища. Крики, зойки, паніка. Ми кинулися тікати.

У метро ми з другом побачили піджак Бурмила. На станції “Дніпро” вийшли за ним. Та виявилось, що це був не Бурмило. Раптом з репродуктора на всю станцію, залунало: “Учні з села Васюківки, що приїхали на екскурсію до Києва, Рень і Завгородній, вас чекають на виході з станції “Дніпро”. Вперше у житті наші прізвища назвали по радіо. Зустрів нас на виході здоровеннецький вусатий міліціонер, старшина Паляничко. Ми подумали, що попалися за ті вудилища, що порозкидали. Міліціонер повів нас до машини і кудись повіз. Ми думали – у тюрму. Ява навіть сказав, що старшина взяв не тих, що треба, що ті шпигуни купили вже акваланг. Міліціонер думав, що ми жартуємо. Приїхали ми до Історичного музею. На третьому поверсі зустріли Галину Сидорівну з класом. Вчителька сварилася, що з усіх двадцяти дев’яти учнів примудрилися загубитися саме ми. Галина Сидорівна червоніла і дякувала Паляничкові. Він не зводив очей з учительки. Старшина Паляничко ходив потім з нами всюди, а коли ми їхали додому, урочисто віддав честь.

Дорогою додому ми співали:

Ось і вечір, вівці біля броду

З Черемошу п’ють холодну воду.

У садочку вівчаря стрічає

Дівчинонька, що його кохає.

А ми з Явою лукаво тягли на все горло:

У садочку старшину стрічає

Дівчинонька, що його кохає.

Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Розділ 4

Тренування на плесі. А чи не шукають вони Папушину рушницю?

У плавнях Книш сидів на березі, а Бурмило у масці і ластах пірнав у воду. Йому було важко, Книш радив тренуватися ще.

А ми з Явою за цим підглядали і міркували, для чого вони це роблять. Ява думав, що вони шукають рушницю Папуші. Плавні у нас на багато-багато кілометрів тягнуться на південь. Тут багато дичини, тому часто приїжджають мисливці, які спиняються у діда Варави. Позаторік на відкриття полювання мисливців до нас понаїхало безліч. Човни одразу всі порозбирали. А київські уночі приїхали, і човнів не вистачило. Одна дідова довбанка лишилася. На ній я перевозив мисливців: я був легкий і нас легко могло пливти двоє. Був між мисливцями немолодий уже Папуша. Коли ми попливли і були на середині ріки, над нами низько пролетіло троє крижаків. Папуша враз сіпнувся, скинув рушницю (мисливець він був дуже азартний), та вистрелити не встиг, ми перекинулись у воду. Рушниця втонула, а Папуша довго кричав: “Ружйо! Ружйо!”. Дно було замулене, витягти важко. Скільки не приїздив після того Папуша, завжди гірко зітхав, згадуючи свою “дорогу утопленицю”.

Тим часом Бурмило знову пірнув, а Книш сказав, що досить на сьогодні, бо має спецзавдання на аеродромі. Ми з Явою перезирнулися і швидко попливли до берега.

Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Розділ 5

Кишенькова атомна бомба на транзисторах.