Всеволод Нестайко — Чарівні окуляри (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Всеволод Нестайко

Чарівні окуляри

Правдиво-фантастична повість про

надзвичайні пригоди київських школярів

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Пригода перша

Загадкова записка, з якої починаються чудеса

Мене звуть Вася Богданець, але в класі всі називають мене Рудий Африканський Їжачок. Так мене назвав Ромка Черняк – лідер нашого класу (тоді ми вивчали Африку, і волосся в мене руде). Але я не ображався, хоч заздрив Ромці, бо він був меткий, спритний, дужий і удачливий. А я худенький, слабосилий. Єдине, що мене рятує – легковажна вдача: ніколи довго не журюся. Мій дідусь говорить, що я незвичайний, особливий. А незвичайні стають великими людьми: полководцями, президентами, письменниками. Але нічого незвичайного в моєму житті поки що не траплялося. Хіба що після дідових розмов були дивовижні сни: я написав підручник з хімії і став знаменитим, або став президентом африканської країни.

Крім снів, нічого незвичайного у моєму житті не відбувалося. І от раптом… У підручнику з української мови я побачив записку: “Якщо ти хочеш, щоб з тобою сталося щось несподіване й незвичайне, шукай чарівні окуляри!” І підпис: “Ритас”. Я подумав, що це написала Маргарита, тобто Рита Скрипаль. Вона була першою красунею у нашому класі: струнка, голубоока, чорноброва, горда і неприступна. Навіть Ромка Черняк губився і ніяковів перед нею. Я признався про записку Ромці Черняку. Та коли він подивився на неї, побачив чистий папірець! Я припустив, що це було чорнило, яке зникає. Ромці було смішно, що Рита могла написати мені записку. Через п’ять хвилин весь клас уже реготав із мене. Ритка презирливо пхикала, дивлячись на мене.

Та я довго не журився і саме через те, що слова записки зникли, я повірив, що чарівні окуляри існують насправді. Тільки де шукати? Я сиджу на першій парті, перед самісіньким вчительським столом. У математички Юлії Юхимівни було дві пари окулярів: щоб дивитися на клас, і для читання-писання. Я не втримався і почепив на носа оті “близькі” окуляри. Ромка скрикнув, що я шукаю чарівні окуляри, і весь клас зареготав. Учителька мовчки зняла з мого носа свої окуляри і дала мені легенького щигля.

Після уроків я навіть зайшов в “Оптику”, але нічого чарівного не наміряв і пішов гуляти Києвом. У скверику, неподалік мого будинку раптом побачив на лавці окуляри. Схопив я ті окуляри, почепив і… раптом побачив трансформаторну будку в нашому дворі, а на ній стояв розгублений Ромка Черняк і дивився на землю, де лежала драбина. Було ясно, що Ромка по драбині заліз на будку, але драбина впала. Ромка от-от заплаче. Та раптом якийсь дідусь зірвав з мого носа окуляри. Коли я отямився, дідуся вже не було. І я прожогом кинувся до нашого будинку (ми з Ромкою сусіди: він на п’ятому поверсі живе, я – на третьому). Ромка дійсно був на будці, де шукав свій бумеранг. Я допоміг Ромці злізти і розказав все, що сталося у скверику. Ми побігли туди, побачили окуляри, але вони раптово зникли.

Пригода друга

Знайомство з дивною Маргаритою Степанівною

Відтоді Ромка подружився зі мною, і ми вирішили шукати чарівні окуляри удвох. Більше нікому нічого не говорили. Щодня ходили до того скверика і бачили на лавці окуляри, які одразу ж зникали. Ромка сказав, що треба не окуляри, а дідуся шукати. Але всі дідусі були начебто звичайні. Були хіба деякі, що зігрівалися міцними напоями.

Та одного разу в нашому класі сталася надзвичайна полія: у Рити Скрипаль пропав золотий ланцюжок із золотим сердечком. Він належав її мамі, а дівчина взяла його без дозволу.

Я мріяв про Ритку. У мріях рятував її від нахабних хуліганів, від пожежі, витягав з води. І от раптом така нагода відзначитися. Я повзав на животі по всій школі. Весь чоловічий склад нашого класу повзав на чолі з лідером Ромкою Черняком. Тут я придумав, що треба побігти до скверика (він був недалеко від школи). Виявилось, що Ромка також придумав прибігти сюди. І раптом біля нас невідомо звідки з’явилася бабуся – довгоноса, у старовинному капелюшку, з ціпком у руках. Вона шукала окуляри. Жалілася, що без них не дійде додому. Я запропонував провести, бабуся поклала руку мені на плече. Бабусю звали Маргарита Степанівна! “Ритас” – як у тій записці!

Ми привели бабусю у незнайомий двір і зупинилися перед візерунчастими дверима на першому поверсі будинку. Маргарита Степанівна запросила нас до квартири. Кімнати були темні, зі старими меблями. Ми побачили аж троє дзеркал, але віддзеркалень своїх чогось не побачили. На стінах висіло багато фотографій з відьмами. Ми з Ромкою перезирнулися. І Ромка спитав: “Це в-ви?”. Бабуся сказала: “Авжеж!” і заспівала пританцьовуючи:

Я відьма Маргарита,

Підступна і сердита!

Усе на світі відаю.

Усе на світі знаю!

Я з янголами снідаю,

З чортами я обідаю —

Усюди я буваю!

Усе-усе я знаю!..

А тоді підморгнула нам і сказала, що знає, що ми шукаємо. Але окулярів не дасть, бо ми розбили їй на кухні вікно м’ячем, ображали її чорну кицьку Мурисю. Ромка виправдовувався, що це не ми. Бабуся пішла взяти запасні окуляри, бо добре не могла нас розгледіти, а я схопив ті, що лежали на піддзеркальнику. Я начепив їх і побачив, що ланцюжок лежить під матами, у кабінеті фізкультури. Я сказав про це Ромці. Ми кинулися до вхідних дверей, які були замкнені. І тієї ж миті до кімнати зайшла Маргарита Степанівна. Окуляри з мого носа враз злетіли і опинилися на її носі. Бабуся сказала, що ніяка вона не відьма, а колишня артистка Театру юного глядача, де грала відьом. Насамкінець вона нам станцювала і заспівала:

Хоч я відьма, та співаю.

Бо веселу вдачу маю.

Хоч стара я і сліпа,

Ще й танцюю – гоп-па-па!

Дивна артистка-відьма одчинила нам двері, і ми щодуху побігли до школи. Всі вже розійшлися, а Ритка плакала. Ми з Ромкою знайшли ланцюжок і разом (я тримав за кулон, а Ромка – за замочок) віддали Ритці. Вона радісно зойкнула, а тоді обняла нас обох за шиї і притулилася головою до наших голів. Потім у своїх кишенях ми знайшли по дві шоколадки (від артистки, коли вона встигла їх покласти?). По одній шоколадці ми дали Ритці, бо вона любила солодке. Ми хотіли того ж дня подякувати за шоколадки. Шукали-шукали той двір, але так і не знайшли.

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Пригода третя

Дід Мороз у підвалі. Ковалі щастя

Ромка був лідером, тому придумав, що треба, щоб зі мною сталася якась халепа, а він би мене врятував. Адже окуляри завжди когось виручають: спершу Ромку, потім Ритку. Ромка побіг до скверика, до окулярів, а я мав робити собі небезпеку. Довго думав і раптом побачив відчинені двері підвалу, де кожна квартира мала комірчину. Я придумав підвернути ногу у підвалі. Тільки я спустився, як хтось зачинив двері у підвал. Але це було добре, бо ногу підвертати не доведеться. Якщо Ромка одержить чарівні окуляри, він побачить, де я, побіжить додому, візьме ключі й визволить мене.

Несподівано з підвалу залунала пісня:

З Новим роком всіх вітаю!

Щастя, радості бажаю!

Всіх вітаю, всіх віншую

І щастинки-золотинки,

Щастя радості хвилинки

Всім дарую! Всім дарую!

Я завмер, а потім зазирнув у коридор підвалу, де були комірчини. Двері комірчини тринадцятої квартири були відчинені. Я чув, що у тринадцяту квартиру переїхав якийсь дядечко. У комірчині сидів Дід Мороз в окулярах. Я ще ніколи не бачив Дідів Морозів в окулярах. У кутку комірчини була маленька ялинка, на гілках якої горіли різноколірні свічки. Вогники свічок теж були різноколірні. А в іншому кутку комірчини стояв великий старовинний годинник з довгим золотим маятником, хрипло цокаючи. Дід Мороз раптом побачив мене і ми почали говорити. Він сказав, що його окуляри чарівні, і годинник теж чарівний: у ньому працюють Ковалі Щастя – брати-близнюки Майстер Тік і Майстер Так – кують людям щасливий час.

Дід Мороз заспівав замість ковалів:

Ми – Щастя Ковалі,

Єдині на Землі!

Куєм щасливий час

Для всіх, для всіх, для вас!

Тік-так! Тік-так!

Тік-так! Тік – так!

Тік-так! – і є хвилинка,

Щастинка-золотинка!..

Працюємо невтомно ми,

Щоб ви були щасливими…

Закінчивши співати, Дід Мороз сказав, що ті щастинки-золотинки розкладає по новорічних подарунках. Також він сказав, що найкращий подарунок – таємний. Я згадав про друга у скверику, що чекає там на окуляри. І враз окуляри з носа Діда Мороза зникли. І тут зазвучала гарна музика, і все попливло в мене перед очима. Та раптом я почув голос Ромки, що кликав мене. Виявилось, що Ромка знайшов окуляри і побачив мене у підвалі, а ще бачив якогось Діда Мороза. Я повів Ромку до комірчини тринадцятої квартири, але вони були замкнені. “Не інакше, як у нас у тринадцятій квартирі оселився чарівник” – сказав Ромка. Ми намагалися законтактувати з дядечком з тринадцятої квартири. Але сусіди нам сказали, що він уже три дні перебуває в закордонному відрядженні у США. Ми з Ромкою ще зробили таємні подарунки: Ритці у рюкзак постали дві цукерки “Гуллівер”, а Льоні Кучеренку – дві пачки чипсів, які він не міг дозволити собі купити.

Пригода четверта

Двірничка-чарівничка

Одного разу Ромка назвав нас дурнями, бо ми тричі вже скористалися з чарівних окулярів і жодного разу не спробували затримати їх у себе! А Ромка так хотів зірвати джек-пот, або злодіїв зловити. Ромка був упертий, настирливий, відступати не любив.

І ми пішли на пошуки чарівних окулярів. Обійшли дванадцять подвір’їв, зайшли у тринадцяте і побачили візерунчасті двері Маргарити Степанівни. Та ніхто не відчиняв. Раптом тітонька (певно, двірничка) у темних окулярах почала нас сварити, щоб ми забиралися. Вона сказала, що Маргарита не платить за квартиру, воду, електрику. Та ми з Ромкою здогадалися, що це певно Маргарита, грає комедію. Раптом двірничка заспівала:

Двірничка я! Двірничка я! Двірничка!

Ядвіга Станіславівна Ягодська!

Ядвіга я! Скорочено – Яга!

Ніс гачкуватий, костяна нога…

Сусіди кажуть: я – Баба Яга!

Вдень мітлою підмітаю,

А вночі на ній літаю…

Неправда це! Неправда це! Ага!

Не Баба я, не Баба я Яга!

Двірничка я! Двірничка я! Двірничка!

Ну, може, трохи-трохи чарівничка

Ядвіга Станіславівна Ягодська!..

Вона навіть знала, що ми прийшли по чарівні окуляри! Потім повела нас у підвал.