Василь Стус — Феномен доби (сходження на Голгофу слави) (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Стус бачив Тичину двічі. Перший раз — під час якоїсь наукової сесії. Тичина сказав кілька слів — досить невлад. Було враження, що до нього особливе ставлення — як до дитини або зовсім уже старої людини, якій вибачають і не таке. Стус був повен здивовання, що ця жива мумія розмовляє. А коли Тичина лежав мертвий в урядовому будинку на Інститутській, Стус зрозумів, що фізична смерть тільки наблизила поета до життя, що тепер він куди натуральніший за того манекена, якого він бачив у 64 (65?) році.

* * *

Тичинині попередники не були самі нездари, але вони оспівували втрачену старовину. Наша історія , на думку Стуса, — це все і завжди спочатку, якась постійна гойданина на одному й тому ж місці. Стус згадує Пантелеймона Куліша, який писав, що проблеми розвитку нашої духовності — це проблеми сізіфової праці, це сподівання реальних наслідків од роботи в майже нереальних умовах.

Митця будь-якого іншого народу виносила на собі історична реальність, але українські митці змушені нести цю реальність на своїх плечах, а інколи й існувати всупереч цій реальності. Тичині судилося бути винятком з цього правила. Чи не вперше в нашій літературі поетові судилася доля існувати не всупереч сучасності, а у згоді з нею.

Після семінарії Тичина мав кілька щасливих літ, коли поринув у філософські роздуми. Може, він так і залишився б на цьому елегійно-філософічному рівні, та почалася світова війна, що невдовзі розродилася революцією. У березні 1917 року в Києві утворився Тимчасовий уряд, згодом було обрано Центральну владу. Тичина “Соняшних кларнетів” був увесь у провесні української революції, в передчутті наближуваної всеочисної грози. Збірка сповнена чару молодості. Тичина музикував і малярствував. Поетами-музиками були Олесь і Чупринка, але Тичина був за них талановитіший.

“Соняшні кларнети” засвідчили психологічний стан людини, повної сподіваної радості перед звершенням. Особистість у збірці вільна від старих канонів. Музичне начало домінує у збірці над смисловим. Тичина — перший поет-оптиміст в українській новітній літературі. Дух поета витає в просторі трьох сфер.

Перша сфера — сфера прочування або й чекання самого себе і світу. Часом ця перша сфера зливається із зовнішньою цілком, ототожнює себе з нею. У віршах такого типу — контактування зі світом на віддалі, до першого із ним знайомства. Це найвище поетове небо. До цієї емпірейної сфери належить переважна більшість поезій збірки. І майже всі вони зосереджені спочатку книги.

У віршах другої сфери збірки схрещено золоті мечі двох поетових прагнень — неба і землі. Десь на межі першої і другої сфер закінчилося поетове дитинство, і талант доходить свого змужніння. Поет чекає, коли завершиться його світ, коли він перейде із напів-форми у форму. Світ поета вже починає двоїтися. У вірші “Іще пташки” найбільш точно засвідчено гіркоту перебування межи двох світів.

Третя сфера — на рівні землі або ж над самою землею. Це сфера виключного драматизму. Починаючи від “Енгармонійного” і закінчуючи поезіями “Скорбної матері” чи “Золотого гомону”. Вірші цього циклу — це миттєвий спалах радості від завершеної української національної революції і довгий розпач од її жорстокого задушення. Це було нищення найвищої поетової віри. Доба радості закінчилася. Настала звична для нашої національної психології трагічна доба.

Почався 1918 рік, а з ним — наступний етап складної Тичининої еволюції. “Соняшні кларнети” — це переважно книга передчуття сподіваного щастя, яке так і не справдилося. До збірки виявляли цікавість багато закордонних дослідників і високо її оцінювали. Англійський критик Джон Фут відзначав, що “своїми поетичними виразовими засобами цей поет України не нагадує нам нікого другого з цілої світової поезії…”.

Дослідники “Сонячних кларнетів” говорили про те, що на Тичину мали вплив О. Олесь, М. Вороний, В. Пачовський, М. Філянський, Г. Чупринка. Критики років перших п’ятирічок звертали увагу вже на Тичинине політичне реноме. Поета хотіли швидше пришити до нової виправленої історії української літератури, де вже не було ні Олеся, ні Філянського, ні тим більше Чупринки.

* * *

Поетика наступних двох збірок — “Плугу” і особливо “Замісць сонетів і октав” значно (а часом — і абсолютно) різниться від поетики “Соняшних кларнетів”. Ці збірки з’явилися 1920 року і значною мірою відмінні за авторською орієнтацією в тогочасних умовах.

Збірка “Замісць сонетів”, що об’єднує вірші 1918-19 рр., засвідчує пряму полеміку Тичини з практикою ширення соціалістичної революції, зі складною добою громадянської війни. У цій збірці міститься вірш “Пам’яти тридцяти” — поетична епітафія на могилу загиблих бійців студентського куреня, що 29 січня 1918 року полягли під Крутами.

Тичині болить трагедія української національної революції. Але вузько національна українська революція поета явно не задовольняла. І революція виявилась в очах Тичини часом розбурхання найзвірячіших людських інстинктів. Поет у цій збірці найбільш трагічний і людяний. Тичина приймав революцію, але не виносив її жахів.

Естет у найкращому розумінні цього слова, Тичина не уникає страшної прози. Він зображує страшні сцени: голодна смерть матері, ґвалтування дівчатка, мати, доведена голодом до людожерства (“синок ще не вварився”), розмова з мужиками “мого ж таки села” про “саму нужду та злидні”.

Соціальна проблематика була для Тичини не менш значуща за національну. Певною мірою це вже засвідчила “індивідуалістська” збірка “Замісць сонетів…” Надалі цей струмінь у його поезії ще більше посилюється. У збірці “Плуг” ця тема набирає значно більшої сили. Справді: коли розглянуті збірки були свідченням певності авторської позиції в світі (“Соняшні кларнети” — певність своєї радості від світу, “Замісць сонетів…” — певність свого сумніву), то збірка “Плуг” — це книга подвійного сумніву щодо себе в світі і світу в собі.

В голосі поета вчувається іронія, навіть самоіронія; дискутуючи з іншими, поет дискутує і з самим собою. Подекуди відчувається майже істеричний біль (“Месія”, “Паліть універсали”), а в інших випадках — прагнення епізувати свій світ, стати од нього трохи осторонь, аби зафіксувати очима те, чого не можна сприйняти душею. “В душі боролись два світи — гармонія і справедливість” — так поет пойменував свої тогочасні настрої.

Стус вважає, що Тичина зазнав якихось сторонніх впливів, які обумовили його занадто різку еволюцію. Адже не з доброго дива пишуться такі вірші як сонет “26-ІІ (11-ІІІ)”.

Прийшли попи, диктатори (о сором!), —

якраз всі ті, кого Ти не любив.

І хтось Твоє погруддя встановив

поміж монастирем, поміж собором.

Стоїш. У далеч дивишся з докором…

Який огонь в душі Твоїй горів,

коли будив Ти, кликав кобзарів

з насильством биться, з царствами, з терором!

Ну що ж, Тарасе! Рад єси, не рад —

дивись, який в господі нашій лад,

в сем’ї великій, у громаді вольній.

Дивись. Мовчи. Хоча б схотів і їсти —

нічого не кажи Первопрестольній. —

Бо ще й Тебе пошиють в шовіністи.

Як бачимо, Тичину вже тоді “шили” в шовіністи.

Безнадія Тичини — це безнадія загалом оптимістичної душі. Для такої ніжної духовної організації, як Тичина, революція і українська гекатомба були занадто жорстоким випробуванням, щоб не завдати його талантові невиліковної рани.

Поет увіходить у новий для себе світ — світ з багатьма невідомими. Україна ще не обрала для себе дороги майбутнього. А для Тичини це одне вже обумовлювало некондиційність його індивідуального думання. Світ — у стадії творення, він позбавлений чіткості, окресленості. Відповідно й чимало віршів збірки втаємничені у собі. Читаючи їх, мимоволі ловиш себе на думці, що поет свідомо уникав належної конкретизації. Поет приймає нову добу, нові зміни — так, як приймають світ: у людини сущої тут вибору немає. Але схвалення цього світу іще нема.

Збірка “Плуг” засвідчила, що поет перебуває на зламі. Цей злам був не раптовий і неоднорічний. Підготовлений ще в “досонячнокларнетівський період”, цей злам ішов по лінії наближення Тичини до реального життя. Напевно, остаточний злам Тичини слід датувати 1920-22 рр.

У “Плугові” з’явилися спроби нових стильових пошуків. Муза поета вбирає суворо-просту сукню. До Тичини приходить мужність. Тепер його не завжди обходить те, щоб проведена ним лінія була красива. З’являється лаконічна чорно-біла графіка. Збірка багато втратила на епітетах, відбувається деметафоризація стилю і водночас — ускладнення збережених метафор. Здається, поет доходить розуміння геніальності як простоти, але, з другого боку, дає зразки найдовершенішої техніки. У збірці багато прямої мови, розмовних інтонацій, масових сцен.

* * *

У поемі “Сковорода” поет на догоду часові пробує модернізувати мандрівного філософа, який вийшов пантеїстом і марксистом уводночас. “Поема, над якою поет працює ось уже кілька років” — так шанобливо говорили про неї і в 40-і, і в 50-і роки. І дійсно — коли-не-коли з’являлися “уривки” з поеми, здебільшого дуже гарні, і це підігрівало інтерес. Єфремов писав, що Тичина настільки викривив образ Сковороди, що письменник наче сам себе зґвалтував.

У 1921 році вийшла збірка Тичини “В космічному оркестрі”. В ній було вміщено 10 космічних віршів, свідчень нової поетової віри. Поет декларує інтерреспубліку і конфедерацію, звертається до теми космосу, яка у молодій радянській поезії була чи не генеральною. Тепер смисл людського існування — бути часткою. Уже не цілим, як було раніше, в часи “Соняшних кларнетів”, а — часткою. У світі “Соняшних кларнетів” людину було возвеличено в космічному масштабі, там існувала гармонія людини і всесвіту. Тепер космос у Тичини знелюднюється, а сама людина перетворюється на інфузорію, життєве призначення якої — свято дотримуватись своєї орбіти і великого закону.

Інколи в поета прокидається жаль за тим, що космічний струс переорав його рідну землю, але й цей жаль стає якийсь дивний. Весь жах часу для поета вже узаконений страшним світовим струсом. В країні панує голод — але це тільки “революції язик”, отож поета цікавить інше:

Хто, хто засміявся у Європі,

кого на кутні узяло,

що ми тут з голоду здихаєм,

а не даємся ворогам?

Поет обливає брудом тих, що програвши боротьбу за національне визволення України, пішли на еміграцію.

Ідеї світової революції, заради яких Тичина так квапливо відмовився від “рідного свого болота”, скоро виявилися фікцією.