Улас Самчук — Марія (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Книга про народження Марії

Дні цієї Книги — блискавичні за швидкістю, святкові за настроєм, незважаючи ні на що. Марія народилася у сім’ї у звичайних людей: мати — селянка, батько працював у каменоломнях.

“Батька кликала татом, матір — мамою. Любила це робити безупинно”. Може, передчувала, як недовго доведеться їй тішитися цими словами. Незабаром батька привалило у каменоломнях, а мати, захворівши на сухоти, померла невдовзі після того. Дівчинці було лише шість років. Вночі, залишившись із сусідкою Катериною, вона плакала й кликала маму. Так почалося її сирітство. Жила спочатку у тітки Катерини. “Забрала і спочатку нічого було. Добра, лагідна. Але ж не може людина вічно бути доброю і лагідною, а ще коли маєш п’ятеро крикливих ротів”. І про Марію стали забувати у чужій хаті. “Чорні м’якенькі її кучері довго не милися і збилися у твердий ковтун. У них завелися пасожери, які гризли й мучили Марію. Дівча дерло на собі шкуру, поробилися гнійливі струпи”. Та й їсти недуже було що: їла сухий хліб, недоспілі овочі та бараболю, призначену для курей та веприка. Через рік вже пасла гуси, щоб не їсти дарма чужий хліб. Та Марія не сумує. Саме життя навчає дівчину боротися з неприємностями та діставати щоденний хліб свій, а інакше і бути не може. Тільки іноді, коли діти часом ображали її, а вона не могла сказати, як інші: “Як скажу мамі — побачиш!” — дівчинка плакала. Та в Марії вже така вдача — ніколи не сумує довго. А голосок мала дзвінкий, сильний.

Вже у дев’ять років Марія пішла у найми до Мартина Заруби. Тут її прийняли як свою: “Господар порядний. Марію мили, чесали, відкормлювали. За це пасла літом дванадцятеро худоби, зимою носила воду, підстеляла в хлівах, помагала прясти вовну, клоччя, пряла на мішки валі, мотала клубки”. Так у щоденному клопоті, у праці і зросла. “На дванадцятій весні відчула дівочий сором і при зустрічі з хлопцями опускала на очі довгі вії”. Дівчина вийшла ловка, роботяща, мала лагідну вдачу, до того ж і співала добре. Але себе тримала гідно. Поводилася як годиться кожній порядній дівчині: працювала добре, поважала старших, ходила до церкви.

“Та що Марії праця? Жне, в’яже за косарями і, мов дзвінок, гомонить. Виграють оті чорнезні, оті бездонні… Гляне — опалить… А щоки повні, округлі, з ямочками. Кучері чорним полум’ям горять. Картина — невгамовна, співоча картина”. Про дні голоду забуто. Здавалося, попереду тільки щастя. На неї вже задивляються хлопці, а найбільше — Гнат Кухарчук. Він невеличкий на зріст, до того ж кульгає на праву ногу, хоч і хлопець вправний, працьовитий. Вона не помічає його. Навколо таке живе, таке цікаве і різнобарвне життя. Інколи Марія плаче. “Але не тому Марія плаче, що сирота. Ні, Марія не тому плаче. Марія плаче, коли на широкому світі тісно стає, а душа вимагає простору”.

Час іде. “Дні, дні, дні… Марія йде, співає, працює, спить”. В один з таких днів побачила вона Корнія і покохала. На увесь вік запам’ятала вона свій перший поцілунок біля колодязя, з якого брала воду. Тут, серед хутірських садків, освідчився їй Корній у коханні. Але до щастя було далеко. Корнія забирають у рекрути на сім років, бо прийняли у матроси. Останні поцілунки, сльози, обіцянки. А потім потяглися дні чекання. Вимір часу, як завжди: “Поорали, посіяли, зняли яблука й сливи, викопали буряки, бараболі, порубали капустини”. А від Корнія нема ані звістки, ані листа. Часто плаче Марія та все виглядає. Повірити не може, що забув.

Зате Гнат Кухарчук не обминає її своєю увагою. Чекає на неї коло церкви, пригощає цукерками. Одного разу купив коралі, потім шовкову хустку… Марія спочатку ніяковіє, тікає від нього й не хоче брати подарунків, але Гнат все—таки доганяє і віддає їй усе, що приготував. Він кохає її. Безнадійно і палко. По селі чутки про них пішли. Одарка, дружина Гнатового брата, вже й вичитує парубкові, що, мовляв, Марія — не пара йому, бо сирота. А Марія й сама не дуже прихильно ставиться до Гната, у серці yge ще Корній, хоч від того й досі нема звістки. Марії хотілося діставати цукерки і подарунки, але не від Гната. Та Корній мовчав десь далеко, а Марія поступово звикла до Гната. І одного разу, коли той уже й гадки не мав, щоб Марія на нього зглянулась, вона покликала до себе на колодку.

“А Марія все—таки листів від Корнія чекає. Ночі! Ох ви, дівочі ночі! Пришли, подай вістку, не покинь!.. Чи чуєш ти? Не чуєш і не бачиш! Гуляєш удалеких краях, забув, перестав навік думати. Дні, тижні і місяці — і хоч би один листочок. Не поспала кілька ночей і вийшла з Гнатом моторить”.

Коли Гнату і Марії проспівали весільних пісень, то прийшли “буденні дні”. Те ж село, ті ж люди, та ж праця, ще й поля дві десятини дав Мартин за Марією. За лагідну вдачу і сумлінну працю хазяїн нагородив свою наймичку гарним приданим.

“То у мене так… у мене роби, як у себе, але й дістанеш, як у себе. Коли б за голодранця виходила, не дав би нічого… За господаря, якого знаю, що не змарнує, на! Май, працюй і доробляйся, щоб твої діти і внуки мали…” Однак дні втратили свою святковість, вони були позбавлені смислу, бо не хотілося Марії бути поряд з Гнатом. Життя ніби повеселішало від часу, коли Марія відчула, що стане матір’ю. Дитина заповнила порожнечу Маріїного серця, принесла нову істину любові. Вона усією душею любить свого сина Романа, пророкує йому майбутнє вченої людини. Гнат і Марія любили первістка, але кожен по-своєму. Гнат вбачав у дитині Марію, а вона — своє “я”, свій замкнений світ любові. Зі смертю сина щось умирає в Марії. Порожнеча, яку на час заповнила дитина у серці жінки, заполонила її душу знову. Гнат це розумів і тяжко страждав. З часом Марія народила неживу дитину. “Але ця подія не так доткнула її, як минула. Саме тоді прийшов у відпустку Корній”. Марія переслідувала його, шукала зустрічі з ним, але нічого в неї не вийшло. Через два тижні Корній від’їхав.

І тоді заціпеніння Марії змінюється бунтом. Марія прагне припинити потік “мізерних днів”, повернути святкові дні. “Буднього робочого дня Марія одягає святочні одяги. Кудись іде”. Повернути свято дівочої волі — значить збунтуватися проти моральних традицій. Вона відкриває усім те, про що лите здогадувались люди, — нелюбов. “Дні, мов краплини крові, капали з пораненого життя”. З чийого? Мабуть, з життя обох — Марії і Гната. Гнат викликає співчуття в односельців.

Одного разу заговорила з ним сусідка Гапка Хомиха, яка пообіцяла допомогти повернути в сім’ю Марію. За допомогою свого гострого язичка, який “вертівся спритно і невгамовно”, вона зуміла такі чутки розпустити, що Марія не витримала одного вечора і запитала в Гната, до кого це він щовечора ходить. З того часу все ніби влаштувалось на краще. Життя спокійнішало. Тоді й народилася третя дитина, на якийсь час повністю примиривши подружжя. Але померла й ця дівчинка. Гнат лежав хворий у лікарні (дерево потрощило йому якраз хвору ногу). Спочатку Марія щотижня їздила до нього й приносила щось поїсти, адже хворий потребував доброго підживлення. Та знову приїхав Корній, цього разу назовсім.

“Марія зустріла Корнія. Глянув на неї:

— А—а! Здраствуй! Как пожіваєш? Що ж, саломянной вдавой осталась?.. У Марії від несподіванки занімів язик.

— Малчіш? Да! Многа лєт тєбя не відал, а всьо-такі нічево!.. Красавіца”. Корній став працювати у Марії, бо вдома навіть хліба не було. Вештався по господарству Гната, яку себе дома. “Хлопець, що служив у Марії, оповідав цікавим сусідкам, що Корній серед ночі скидав Марію з ліжка, лаяв її матірною лайкою, а Марія цілу ніч стояла розібрана коло порога, тремтіла і навіть не сміла голосно плакати”.

За Гната Марія зовсім ніби забула. Провідувати його приїхав брат Михайло, який розповів йому про витівки дружини.

На Зелені свята Гнат повернувся. Марія просить у нього розлучення. “А ти ж все—таки присягнула мені… в церкві ж присягнула…” — з болем промовив Гнат.

Марія з відчаєм відійшла до Корнія. “Гнат думав, чекав, сподівався і порішив дати їй розвід. Хай розводиться. Все одно. Але витрати на розвід має взяти на себе”.

По дорозі до консисторії Гнат звернув увагу, що Марія змарніла, під очима синці, погано вдягнена, голодна. Розвід вони одержали, в обох папірці про розлучення, але Гнат все—таки сподівається, що вона повернеться до нього. Але ні. Усміхнулась і промовила: “Хіба ж можна про це говорити, Гнате?”

Книга днів Марії

Почалися дні праці. Корній не мав багато поля, та й хату мав поганеньку. Правда, мав він ще гармонію, матроський “кльош” і кілька сорочок з відкладними комірами. “З часом прийшлось відложити гармонію. Прийшлось відложити і кльош. З руки зняв годинник і повісив його в хаті на цвяшку під образами.

Так само прийшлось розлучатися з московською мовою. Залишив собі “да, вєрно, например”. Решта по—людськи було. Так тепліше”. Навіть руки його почорніли від селянської праці. Але в хаті все чулася лайка, він ніби мстився Марії за те, що не дочекалася його. І вона це розуміла, а тому терпіла. Лагідно, терпляче повертала його до звичайної селянської праці, до звичайних клопотів по господарству. І в неї це вийшло. Разом з працею на землі приходить думка про мораль. “До цього часу жили “на віру”. Тепер же сам виявив бажання “обкрутитися”… Марія впертою працею, самовідреченням добилася нарешті права бути законною власністю свого чоловіка”. Буденність більше не лякала її — вона була сповнена любов’ю. Кожна дрібничка тепер тішить Марію. До того ж вона вагітна. Народжується хлопчик, якого Корній називає Демком. Марія працює, майже не відпочиваючи. Люди її не розуміють: у Гната ж стільки не працювала. Та їй байдуже. Вона щаслива.

Та й Корній змінився: “Все більше пізнається смак і радість праці. Відходять і забуваються босяцько—пролетарські звички. Земля втягує у своє нутро і наповнює жили, розум і ціле єство твердими звичками. Корній чує вже це. Матроство забувається, і він стає людиною. Поволі забуває матюки, переходить на рідну мову, яка вертає йому родинний утулок”. Минулися і лайка, і крики. Нове відчуття гідності не дозволяє так себе поводити. Тепер вони їдять свій хліб, а все зароблене власною працею набагато смачніше. На Святу Вечерю сідають усі до столу, і з самого серця ллються слова подяки: “Дякую тобі, Боже, що сподобив мене ласки своєї і дав змогу лити піт свій на ниві моїй, щоб їсти цей смачний хліб”.

Незабаром поставили нову хату, бо в сім’ї народилися близнята Максим і Надійка.