Олександр Гаврош — Пригоди тричі славного розбійника Пинті (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Олександр Гаврош

Повість “Пригоди тричі славного розбійника Пинті”

Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Братові Юркові – на згадку про дитячі витівки

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Ой, я в свої мамунцюні єден єдиначок,

Або з мене буде ґазда, або гайдамачок.

ЯК ПИНТЯ СОБІ ДОЛЮ ОБРАВ

У ті часи, як сам цісар під стіл пішки ходив, в зеленій Верховині народився у селі Три Пеньки хлопчик на п’ять кілограм. Назвали його Григором на честь небіжчика діда. На хрестинах, за давнім карпатським звичаєм, стали йому до рук різні предмети тицяти: що візьме малий, то те з нього і буде. Мати простягала синові хлібну скоринку, щоб був хліборобом. Але немовля у відповідь відбилося ногами. Тато приніс свою сокиру: може син буде лісорубом? А Пинтя зосередився, та як порскне татові на сорочку святою водичкою зі свого невинного джерельцяти! Тоді отець Михаїл сказав, що з маляти виросте учений чоловік та й підніс до малого молитовник. Малий затих та й став рученята до книжки простягати. Боже, що тут зчинилося! Всі дуже зраділи, обіймалися, цілувалися, вітали. Але тим часом, як ніхто не бачив, Пинтя дожовував третю сторінку зі Святого Письма. Поруч лежало ще п’ять видертих сторінок. Отець побачив і скрикнув, бо цю книгу йому сам владика Рафаїл подарував! Притискаючи до грудей свій найкоштовніший скарб, отець побіг додому.

На тому гості й вирішили: як Бог дасть, так і буде. Аби лише росло щасливе. А між тим ніхто за гостиною і не помітив, що малий Пинтя вже знайшов собі забавку. То була стара люлька, що її курила товаришка матері, яку за щиру усмішку прозивали Зубанею. Жила вона сама віддалік від села. Зубаня зналася на травах, в селі вважали її ворожкою. Зубаня була доброю з матір’ю Пинті, тож покликали її за куму.

Посмоктуючи люльку, Пинтя цілком заспокоївся та й заснув. Ніхто і не довідався, що ж означає, коли немовля обирає відьмацьку люльку.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Та іще ня ніхто не бив і не буде бити,

Поки буду бирувати топірець носити.

ЯК ПИНТЯ РОДИНУ ШАНУВАВ

Впала на Верховину холера і забрала силу-силенну людей, а поміж ними і батьків Пинті. Тож залишився він круглим сиротою. Його забрала до себе хресна мати (по-карпатськи – нанашка) Зубаня.

Пинтя завжди був битий, бо не слухався. Якщо нанашка благає його чогось не чіпати, то він обов’язково туди залізе з головою, а якщо попросить щось зробити, то ані пальцем не кивне.

Уже Пинтя й парубійком став. Нівроку на харчах нанашки відгодувався. Буде з нього хлоп на ціле село.

Якось прийшли в гості до Зубані дві її подружки з третього села – відьми Глуханя і Сліпаня. Замкнулися звечора в коморі, а Пинтя захотів почути відьмацьку раду. Він заліз на стріху, звідти – на горище, відкрив ляду та й дивиться згори, що в коморі діється. А три ворожки вирили ямку і щось посадили. Потім бабці собі добряче випили, закурили і задрімали. А з ямочки тим часом виросло три квіточки, наче звичайні ромашки. І тут легінь зрозумів, чому їх три: для кожної з відьом. Хлопцеві було образливо, що для нього не було.

Коли відьми прокинулися, Зубаня сказала, що зілля додасть їм сили, і вони почуватимуться, як у сімнадцять років. Аж тут заспівав сусідський півень. Відьми поспішили. Але було вже запізно. Бо Пинтя так вихилився з горища, що покотився аж під ноги заціпенілим босорканям.

Баби заверещали. Пинтя, вхопивши три відьмацькі квітки у жменю, прожогом кинувся з комори. За ним побігли баби. Нарешті вони зупинилися, махаючи йому вслід кулаками, важко дихаючи і вигукуючи лайки. Пинтя зупинився аж під лісом. Усе тіло його боліло. І від падіння з горища, і від нестримного бігу. Упав він на траву та й задумався, чого такий дурний. А через хвильку Пинтя спав, аж носом висвистував.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Та й будемо, товаришу, гуляти, гуляти,

Хліб із торби витягати, на камені спати.

ЯК ПИНТЯ ПІШОВ У СВІТИ

Збудили Пинтю вівці і пастух Янко Причмелений, якого в селі вважали дурником. Бо мав уже років тридцять, а дівчат десятою дорогою обминав. Хлопець запросив Пинтю до юшки. Янко був диваком. Більше тримався хащі, як села. Він попросив Пинтю подивитися до юшки. Пинтя підійшов до киплячого кітлика і кинув квітки до окропу.

Коли юшка трохи вистигла і її вже можна було споживати, серце Григора аж стрепенулося від страху. Дерев’яною ложкою Янка вони сьорбали її по черзі.

Янко з’їв не більше десяти ложок. Певно, їдець із нього був кепський, тому й худий був як жердина. А Пинтя наминав чарівну юшку, аж за вухами лящало. Але лишилося ще пів казана. Не встиг Пинтя заперечити, як вівчар віддав її собаці – чорному кудлатому Люциперу.

Пинтя став думати, як йому з’явитися на очі нанашки. Вирішив попросити вибачення. Пинтя попрощався з Янком, погладив Люципера та й, весело насвистуючи, почимчикував у долину.

Вдома Зубаня була чорніша за хмару і зліша за турка. Вони кинулась до хлопця і спитала, де квітки. Григір витягнув три ромашки, які завбачливо нарвав у сусідському городі. Баба замкнулася в коморі, зварила відвар і стала його пити. Допивши, закурила люльку і півгодини подрімала. А далі встала і намагалася піднести скриню. Їй у попереку щось хруснуло. Вона закричала, що Пинтя обдурив її. А тоді вигнала його з дому і сказала, щоб не приходив. Пинтя взяв пару окрайців хліба та кілька цибулин, улюблену пищавку та й рушив до Причмеленого.

Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Одну-м річку перескочив, другу-м пересвиснув,

Та я буду паном в горах, хоч би-м і повиснув.

ЯК ПИНТЯ СИЛУ ДІСТАВ

Так і зажили вони удвох з вівчарем. Спали у колибі, що Янко змайстрував посеред лісу. Люди казали, що Зубаня вже пересердилася. Та парубійко не поспішав повертатися. У горах було добре. Можна було цілий день лежати і вправлятися на пищалці, збирати ягоди чи грибочки, варити юшку чи бавитися з Люципером. А головне – ніхто нічого тобі не каже.

Янко був повною протилежністю Зубані. Здається, він ніколи й голосу не підвищував. Ані комахи не образить – не те що людини. З якогось дива Причмелений умів читати і потрохи вчив сеї науки і Пинтю. Як не дивно, Григір виявився здібним учнем.

Якось до них приїхав Шикарош, панський економ. Він порахував овець і сказав, що однієї не вистачає. Економ узяв Причмеленого за вухо і боляче стис. А тоді пригадав хлопцеві, що за кожну пропалу вівцю відрубує палець. Економ уже витягнув шаблю, а хлопець виставив руку, але раптом Пинтя велетенською колодою завбільшки з людину вдарив економа просто в чоло. Тоді вдарив ще раз, але на третій раз Янко спинив Пинтю, щоб не вбив Шикароша. Янко здивувався, як Пинтя підняв величезну колоду. Легінь згадав про зілля. Причмелений радив тікати у ліс або в інші краї, бо Шикарош такої ганьби ніколи не забуде. А Янко планував відвезти економа в село і попросити заступництва у пана, бо коли Пинтя втече, то думатимуть на нього.

Пинтя просив Янка йти разом, але Причмелений сказав, що їх оголосять розбійниками. Янко віддав Пинті свого собаку, склав приятелеві у бесаги всі харчі, що мав, подарував і свого вівчарського ножа. На прощання вони міцно обійнялися. Пинтя пішов на Чорну полонину.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Не знаємо волі краю, не знаємо межі,

Підем, брате, погуляти між ґаври ведмежі.

ЯК ПИНТЯ НОВЕ ЖИТТЯ РОЗПОЧАВ

Чорна полонина височіла над селом, однак було до неї далеченько. Зазвичай, ішли туди два дні. Але селяни її не любили і овець там не пасли. Одні казали, що там чорти водяться. Інші згадували про розбійників, які, мовляв, мають на полонині свої сховки.

Пинтя переживав за Янка. Єдиною втіхою для хлопця був Люципер. Заночували вони в лісі під старим буком. Зранку перекусили бринзою та хлібом, попили водиці з лісової криниці та й рушили далі.

Пополудні ліс став закінчуватись, і ось Пинтя з Люципером нарешті вийшли на Чорну полонину. На радощах вони забігли на самий її вершок, і перед ними відкрилася велична панорама зеленої Верховини.

Пинтя об’ївся полонинських чорниць і ліг спати. Мав він одну дуже гарну рису: нічим довго не журився. Як казав Янко Причмелений, добре бути дурним та міцним. Прокинувся від вітру і вирішив зійти нижче.

Біля невеличкого болітця парубок побачив сіру козу і збирався її подоїти, а тоді засмажити. Як не дивно, коза виявилася зовсім не дикою. Та не встиг хлопчина зробити кілька останніх кроків, як почув сердитий голос, який говорив не чіпати кози Мані.

Пинтя побачив дивну істоту – пелехату, бородату, у козячій шапці, козячих штанях і постолах. За поясом був застромлений довгий ніж, а в руках була рушниця. Розуміючи, що іншого виходу нема, Пинтя опустив ножа у траву. Дідусь наказав, щоб Пинтя сам собі зв’язав руки. Коли Пинтя щось наплів собі, стариган спритно підскочив до нього і міцно зв’язав йому руки ще й своїм мотузком. Дід повів Пинтю, як корову. Люципер слухався цього чоловіка, а Пинтя проклинав у думках пса. Чоловік говорив, що вже роки три людської морди не бачив, тому хлопця не вбиватиме. Та й пороху мало у рушниці лишилося.

Вони підійшли до скелі, яка вибивалася просто з гори. Тут був добре замаскований зеленню вхід до печери. Дідусь відтягнув козячі шкури, і вони залізли всередину. Люципер заскочив за ними. У печері була справжня розбійнича нора! Дід сказав, що Шикароша колись теж мало не повісив, бо економ – справжній кровопивця. Пинтя сказав, що хотів би тут жити, і дід прийняв його, розрізавши мотузку. Дід сказав, що хлопець втрапив до гірської барлоги опришка Андрія Мухи.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Закувала зозулиця, голосок полетів,

Присягали легіники та й на пістолеті.

ЯК ПИНТЯ СТАВ РОЗБІЙНИКОМ

Вуйко Муха виявився доброзичливим і говірким. Видно було, що за три роки він украй втомився без товариства. Пинтю прийняв як власне дитя, тож інакше, як “синок”, його не кликав. Дуже тішився і Люципером, бо, крім кози Мані, більше ніякої живності не мав. Час від часу дід ходив на полювання з луком.

Вечорами вони довго сиділи біля ватри, слухаючи байки старого Мухи. Навіть Люципер нашорошував вуха на розповіді про відважні пригоди і сміливі розбої, помсту і кару, великі скарби, любов і зраду.