Олександр Гаврош — Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу (фрагменти)

Стислий переказ, виклад змісту

ЧАСТИНА ПЕРШA

РОЗДІЛ І,

в якому хтось невдало втікає

Столиця вразила Івана Силу з першого погляду. Не встиг їхній потяг, що тягнувся аж добу із найдальшої околиці держави, пригальмувати на пероні, як усе довкола загуло, наче у розтривоженому вулику. Стільки облич одночасно хлопець ще в житті не бачив. І куди вони всі їдуть? Цілі натовпи бідно і багато вбраних людей заполонили вокзал. Хтось дрімає на валізах, тут обіймаються й цілуються, там несуть дітей на руках, поруч сваряться, збоку штовхають у плече клунком. Одне слово, звичайний ранок на головному залізничному вокзалі.

От тільки для двадцятилітнього парубійка, що в домотканій білій сорочині та темних штанях уперто тюпав за невеличким дядьком у потертій сірій крисані, пропихаючись крізь живе море, цей день був особливим. Великі зеленкуваті очі під шапкою чорного волосся, зачесаного геть по-простому, чіпко вихоплювали з юрби селянський капелюх, що правив для юнака за орієнтир. Кругле обличчя з м’якими рисами виражало подив і хвилювання.

Зате міцно збита постава та широчезні плечі вселяли повагу стороннім, і всі вони мимохіть намагались вступитися з дороги.

Нарешті дядько з обвислими вусами та гачкуватим носом вибрався на вільніше місце на порозі почекальні й зупинився, очікуючи на земляка.

— То що, небораче, будеш чинити? — вправно скрутив старий саморобну цигарку, коли Іван опинився біля нього.

— Лихо його знає, вуйку Микульцю, — пошкрябав Іван свою величезну долоню. А була вона в нього немала, бо й сам парубійко мав під два метри зросту.

— Тут таке твориться, що аж в голові макітриться!

— А як ти думав! — усміхнувся теплими карими очима дядько. — Це тобі не мамині галушки трощити! Тут, брате, треба ніс за вітром тримати!

— Руки є, піду роботу шукати.

— І треба ж тобі було зачіпатися з тим дурнем, — розпушив дядько вуса. — Сидів би собі зараз удома, коровам хвости крутив!

— Але ж він перший поліз! — здвигнув плечима Сила. — Та я його й не сильно того… Так. струснув злегка.

— Еге, струснув! — вуйко Микульцьо засміявся, показавши рідкі зуби. — Ледве відкачали. Та ж він тобі не просто сусідський дурень, а начальників синок. Думати треба головою! — постукав він себе кривим пальцем по чолі, вкритому хвилями зморшок.

— Та що вже тепер базікати, — зітхнув на повні груди легінь. — Тато сказали: йди, синку, у світ. Маємо вас багато, а ти їси за чотирьох.

— Такого, як ти, справді легше забити, ніж прогодувати, — глузував вуйко, закидаючи зв’язані клунки на плече.

— Поліція! — раптом пролунав схвильований окрик. І залізничний натовп миттю стих, а далі почав розсипатися.

— Еге, починаються столичні чуднації! Ходімо швидше, — кивнув обвітреним, наче вирізаним з каменю, лицем старий, і вони почали пробиратися до виходу крізь лантухи, скрині, валізи та сплячих пасажирів, чиї одяг, мова та звички виказували, що то були мешканці гір. Верховинці, як вони себе називали.

Далеко не відійшли, бо й не знали, куди спрямувати свої звиклі до тривалої ходьби ноги. На першій боковій вуличці у затінку слив сіли поживитися, чим Бог послав, і розпрощатися. Однак не встигли витягти свій нехитрий селянський харч, як новий ґвалт привернув їхню увагу.

Назустріч їм біг обірванець, здіймаючи босими ногами куряву. За ним гналося троє у білих фартухах.

— Злодій! Тримай злодія! — кричали задні. Переслідуваний у вилинялій сорочині та обтріпаних закоротких штанях гнав щодуху, час від часу озираючись. Раптом, на своє нещастя, він зашпортався і простягся серед пилюки. Велика булка з його пазухи покотилася в траву.

— На тобі! На! — посипалися удари на голову нещасного.

— Красти? У мене красти?! — найбільше репетував вгодований молодик з рум’яними, як у поросяти, щоками, що аж тряслися від обурення. — Бий його! Товчи! Трощи!

— М-м-м! — лише стогнав у відповідь, звиваючись на землі, бідолаха, прикрившись худими рухами від копняків.

— Та він же німий! Досить! — піднявся Іван і почав відтягати крамарів від лежачого. Ті, зауваживши не так каліцтво злодія, як ширину плечей незнайомого селюка, втратили запал до розправи.

— Ходімо. Штефане! — промовив старший із них і взяв за рукав свого розлюченого спільника. — Гадаю, йому досить. Це буде добра наука для злодіїв, — з підозрою глипнув він на вуйка Микульця, що спокійно шматував ріденькими жовтими зубами сало.

— От бридота! — замахнувся кулаком Штефан на обірванця, але вже не вдарив. — Ще раз побачу біля булочної — розчавлю, як таргана! Тьху! — плюнув він на лежачого і, підтягуючи штани, почвалав з булкою в руці навздогін приятелям.

— Хлопці, з мене пиво! — продзявкотів удалині його півнячий голос.

РОЗДІЛ 2,

в якому німий починає говорити

[…] Людоньки добрі, а вас звідки Бог послав? — раптом озвався німий, сплюнувши цівку крові.

— От тобі маєш, псяюхо! — вдарив рукою по коліні вуйко Микульцьо. — То ти — говориш, паскуднику? Чудеса!

— А що я мав робити, дядьку? — шморгнув розбитим носом малий, утираючись рукавом. — Казати, що другий день нічого не їв? Ото насмішив би цих гевалів. Диви, як роз’їли пики на маківниках та кренделях, розмочених у молоці! — глянув він сердито у бік, де вже зникли три чималенькі постаті.

Підліток мав тонкі бліді губи і загострений ніс, що свідчило про його нужденне вуличне життя.

— Усе одно красти — гріх! — погрозив перстом вуйко Микульцьо.

— А здохнути з голоду — не гріх? — важко підіймаючись, почав обтріпуватися від пилюки упертюх з русявим розколошканим волоссям та сірими жвавими очима. — Ех, дядьку, нема хвороби гіршої за голод!

— Ти диви, яке тямуще! Гаразд, не бурчи! — подобрішав вуйко. — Сідай. Набивай тельбухи. Може, щось цікаве розповіси.

— З дорогою душею! — малий театрально встав, зробив жест, ніби знімає капелюха, і вклонився. — Шановний публік! Один маленький хвилина уваги! Дозвольте відрекомендуватися: Міха Голий з Привокзальної.

Його слова викликали щирий регіт верховинців.

— Мішку, — хрустячи цибулею, звернувся до нього вуйко. — Чому не йдеш працювати? Люди за роботою (дуть до вас казна-звідки, а ти дурня клеїш.

— Від роботи, дядьку, й коні здихають! — шморгнув носом Міха, запаковуючи до рота ціле варене яйце. — Працювати — дуже втомлива справа. А я, відколи живу на світі, ще й півгодини не мав спокою.

— От яка цяця! — похитав головою вуйко. — І чим ти такий зайнятий?

— Моя фірма не купує. Тільки продає, — підморгнув хлопчина. — Заробляю рівно стільки, аби в кишенях не мати жодної копійки.

— Овва! Ти, я бачу, говорити мастак! То, може, порадиш, куди Іванові податися?

Міха окинув оком могутню постать верховинця.

— Такому здоровилові хіба мішки тягати. В кінець вокзалу — третє вікно зліва. Запитаєте пана Кривальського. Скажете, що я порекомендував.

— Ти диви, яке цабе! — усміхнувся вусами вуйко Микульцьо. — Ми думали, що ти — голодранець, а ти, виявляється — перша людина на вокзалі.[…]

РОЗДІЛ 3,

в якому Іван Сила демонструє силу

[…] Біля мосту, прикрашеного різнокольоровими прапорцями, Іванову увагу привернув гурт людей, всередині якого щось відбувалося. Звідти долинав гамір і сміх. Іван почав протискатися, щоб і собі побачити, що там таке. У центрі кола стояв кумедно вбраний вусатий дядько у довгому зеленому циліндрі і горланив на весь рот: “Атракціон! Атракціон! Хто переможе Велета, отримає кругленьку суму! Виходьте, хто хоче заробити!”.

Та охочих не знаходилося.

[…] Запримітивши невинне обличчя та широкі Іванові плечі, оповісник радісно зарепетував:

— Ось! Ось хто перший вийде на ринг! — потягнув він верховинця за руку до кола. — Як тебе звати? — запитав він очманілого парубійка.

— Сила, Іван, — пробелькотів Іван.

— Хо-хо! — прогуде кумедний вусань зі старанно вимальованим рум’янцем на щоках. — Це буде поєдинок знаменитих витязів. Іван Сила проти Велета! Підходь, не скупись, а грошима долучись! Підморгнувши Іванові, він із перевернутим зеленим циліндром пустився по колу. Глядачів ставало дедалі більше, і брязкіт монет явно тішив його вухо. Повеселілий оповісник оголосив:

— Оскільки боротимуться славетні борці, ставка виграшу подвоюється!

Натовп схвально загув.

— Починайте!

— Ану вріж йому, Сило!

— Велете, виходь!

Велет […] співчутливо глянув у майже дитяче обличчя верховинського хлопця, але що тут поробиш — годувати сім’ю якось треба. Його напружені м’язи заходили по тілу, мов кролики, яких щойно проковтнув удав.

— Почали! — гукнув крикун, і Велет спокійно наблизився до Івана, незмигно дивлячись йому у вічі.

Він вирішив обійтися з цим дітваком лагідно, уклавши його на килим простим прийомом. Та ба, хлопець стояв, як дубок, і зігнути його чи звалити підніжкою не вдалося. За кілька хвилин обидва бійці важко дихали, вчепившись один одному в плечі, не в змозі повалити суперника.

Натовп підбадьорливо ревів, а оповісник почав нервово крутити свого прямого й довгого, як шпиця, вуса. На його лобі виблискували краплинки поту.

— Зважаючи на рівні сили, дозволяються всілякі прийоми, — несподівано оголосив він.

Велет різко відскочив убік і з розмаху гупнув Івана кулаком у груди. Той заточився, але на ногах утримався. Образа й біль були такі сильні, що Іван, не довго думаючи, з усією силою тріснув у відповідь. Велет цього не очікував, тож кулачище парубійка поцілив йому просто в щелепу. Пролетівши зо два метри. Велет гучно брязнувся до ніг вражених глядачів.

Вусань ще намагався спонукати його продовжити бій, але той тільки стогнав у відповідь. […]

Натовп почав вигукувати ім’я переможця, і невдоволеному власникові атракціону нічого не лишалося, як врунити хлопчині повний капелюх грошей.

Іван незграбно почав розсовувати їх по кишенях. Ошелешений, він стояв посеред цієї галасливої купи людей, які щось викрикували, сперечалися, жартували, плескали його по плечу, поки хтось рішуче не потягнув Силу за рукав полотняної сорочки.

Перед ним стояв елегантно вбраний панок з відкритим поглядом, від якого приємно пахло вишуканими парфумами. У руці він тримав гарну тростину.

— Молодий чоловіче, ви мене здивували! Я вас чекаю завтра по обіді у себе вдома, — він простяг Іванові візитну картку. — До зустрічі! — усміхнувся незнайомець і галантно торкнувся свого сірого фетрового капелюха. […]

РОЗДІЛ 6,

в якому головний герой почувається незручно

[…] Іван невпевнено рушив у двір.