Стислий переказ, виклад змісту
ПЕРША ЗАПИСНА КНИЖКА
1941
Обірвані брудні румунські й італійські полонені солдати кинулися на таких же жалюгідних німецьких полонених і стали бити. Це було огидне видовище і символічне. Полонених німців били жінки і діти, і конвоїри нічого не могли вдіяти. Жінки були злі і страшні, сама ненависть. Полонені мовчали, бо знали, що давно вже заслужили ще гіршої кари.
— …Я тільки зольдат…
— От за це ми тебе і розстріляємо. Нам не потрібні солдати, потрібні просто люди.
Чим більше німці боялися населення, тим більше його нищили. Філософія нищення у тих, хто відступав,— підривали заводи—гіганти, палили хліб.
Фашисти прикрили свій наступ нашим населенням. Його гнали перед собою. Чути було голоси жінок: “Стріляйте по нас, не жалійте! Рятуйте себе і Україну — скривавлену Матір!” Німці відкрили церкви, школи, де вчили німецької мови і закону божому.
Гине Харків. Населення тікає від голоду. Висять повішені.
Коло Запоріжжя німці посилали по воду голих жінок до Дніпра, щоб наші не стріляли.
1942
“Змучені, зганьблені, голодні, нещасні жінки плакали, цілували наших бійців…, цілували зброю, припадали до холодних танків на снігу і поливали їх горючими сльозами. І на все це не можна було нікому дивитися без сліз. Радість і горе. То сльози наших матерів, нашої розтерзаної многостраждальної України”.
Допитують начальника партизанського загону. Він мовчить. Йому обіцяють катування: обрубати руки, виколоти очі і т. д. І тоді воїн сміється з окупантів, бо безсмертний. Душа його вільна, і її не купити і не завоювати.
Скрізь нашестя пацюків і мишей. Це злидні.
“Основна ідея — непереможна, незламна сила нашого народу, його непохитний дух, його віра у тимчасовість окупації і його здатність до визвольної боротьби”. Мина Нечитайло після жахливих катувань звернувся до німців з такими словами: “Плохі ваші діла. Ви діло програли”.
Робили німці очну ставку полонених партизанів із кимось із рідних, а ті, не здригнувшись і не змінившись в обличчі, відповідали, що не знають цю людину, вперше бачать. Це свідчить про їхню велетенську духовну силу. “Кари і страти людей проводилися обов’язково прилюдно. Людей зганяли насильно”.
Усі йшли на схід, а дехто не міг пройти мимо своїх осель, залишався на горе і сором матерям дезертиром. Потім не витримував знущань німецьких окупантів і йшов у партизани.
“Дівчата — краса землі нашої… Завмирали серця дівочі у німій тузі, і світ плив у їх очах од передчуття наруги, ґвалтувань, сорому і ненависних передчувань вагітності од ворогів”.
Люди не раділи своєму звільненню. У них не було на це сили. Вони були бліді, змучені, й на них лежало тавро ганьби, знущань, морального розкладу.
Самогубства німців.
У бабусі в клуні був шпиталь. Коли питали, чи не страшно їй мертвих, відповідала, що тепер живі страшніші. “Німецькі офіцери — скоти і мерзотники як на підбір… Перед ними тремтіло наше населення і німецькі солдати теж”.
Корів гнали на схід. Вони вмирали, і над ними плакали баби, згадуючи, як пестили і мили їх, готуючи до виставки.
Горить село. Зима. Вибігає з хати боса дівчина, за нею женуться німці. Не наздогнавши, вбили.
“Що ж буде з народом нашим? Виживе він у цій страшній війні чи загине од німців, од хвороб, од вошей, од голоду, знущань і катувань, і прийдуть свої, і гинутиме він від розстрілів та засилань за участь у співробітництві. Чи пропадуть марно наш і жертви?”
Людська душа — це чаша для горя. Коли чаша повна, скільки не лий — уже більше не поміститься. Тому в якийсь момент людині стає усе байдужим. Дійсність страшніша за всяку уяву. “Книги і фільми про нашу правду, про наш народ мусять тріщати од жаху, страждань, гніву і нечуваної сили людського духу”.
Бійці так втомлювалися, що падали в сніг при 22 °С морозу і тут же засинали. їх треба було будити, щоб не позамерзали.
Треба зобразити в п’єсі чи романі такого пишномовного суб’єкта, у якого кожен крок розрахований на ефект, пафос і “глубокомисліє”. Або товстого, жирного “журналіста”, якому байдужа доля українського народу і людини зокрема. “Це в;оша. Вона невдоволена тим, що ми взимку мало просувалися вперед… А піди просунься сам, падлюка”.
“Війна стала великою, як життя, як смерть. Воює все людство. Ніби земна куля влетіла в яікусь криваву божевільну туманність”. Тема війни на довгі роки стане основною для мистецтва. “Україна мусить родити най-сильніші твори про народу війні, бодай один твір. Чи вистачить сили у письменників? Гей, хто в лузі, озовися!”
“Краще вмерти — загинути героєм, ніж жити рабом”.
Вивозять усе зерно до Німеччини. На обліку все — кури, поросята.
Коло села табір полонених. Б’ють жінок, які приносять їжу і кидають за колючий дріт. Полонені втратили людську подобу. їм кидають дохлих коней, і вони розривають їх зубами. Тиф.
Ніхто в селі не згоджувався бути старостою. Призначили полоумного. Німці переконують, що прийшли остаточно. Кличка “Іван” для всіх.
Двоє поранених бійців забрели до оселі старої жінки. Вона їх нагодувала, перев’язала рани і залишила у себе. Сусідки навідувалися, приносили молока. А одна побігла в управу й виказала. Прийшли німці, спитали, що за люди. Жінка сказала, що це її сини поранені, затулила собою. Просила людей, щоб визналіи їх за її синів. Хтось сказав, що вона бреше. Бійців розстріляли разом із безсмертною матір’ю своїх синів, “що десь на фронті німців б’ють і матір споминають”.
“Найдися, письменнику, рівний талантом” красоті материної душі, і напиши для всіх грядущих літ цей кришталевий прояв материнської душі, генія української матері”.
Безсоромність у фашистів безмежна. Роздягаються догола, дають жінкам прати одяг.
Треба якось показати у фільмі таку сцену. Біля села табір за колючим дротом. Військовополонені в жахливих умовах. Стережуть набрані з числа зрадників. Підходить один із вартових, починається тиха, але гостра своєю ненавистю розмова. Нарешті вони не витримують і зчіпляються битися через колючий дріт, говорячи про владу, соціалізм, колгосп, про історію, про Сибір. “Це символічна одвічна картина: многосотлітній двобій двох українців, ожорсточених од довгої важкої, тернистої дороги”.
Раптом обох знаходять мертвих — в обіймах, обкручених дротом.
Людей використовували як тяглову силу, як коней.
Сьогодні всі газети переповнені описами таких жорстоких фактів, таким жахом людських страждань, що викликає вже не гнів, а огиду й обурення. Те, що робиться, не вміщається ні в одну душу і вміститися не може.
Є загроза того, що після війни з’явиться письменницька пошесть на побутово—описове чтиво. “І, може, зараз уже слід продумати дальші шляхи нашої літератури”.
“Народу треба показати його зсередини, в його стражданнях, в його сумнівах, в його боротьбі, оновленні, і показати йому шляхи і перспективи. Народ треба возвеличити, заспокоїти, і виховувати в добрі, бо зла випало на його долю стільки на одне покоління, що вистачило б на десять колін. Щоби вправи в жорстокості, в злі і горі не ожесточили його душу, не притупили її, і щоб радість перемоги не приспала його пильність, не заколисала в самозакоханості молодців од пера, і стола, і кабінету, і щоб не забув він своїх помилок, і не втратив оптимізму”.
Питаю, що пишуть, що фотографують кореспонденти. Кажуть, що увічнюють страждання народу, трупи, порізаних і побитих. Говорю, що це ж страшно і гидко. Може б, не треба більше жаху, адже мертвих не повернеш? “Треба жити чимсь добрим. Ви нам про добре напишіть та научіть нас доброму і красивому. Хочеться радості хоч крапельку… Пожалійте нас”.
Треба написати про долю і характеристику народу, що протягом століть втрачав свою інтелектуальну верхівку, яка кидала його з різних причин і діяла на користь культури польської, руської, залишаючи свій народ темним і немічним на фоні передової культури. Слід написати про відсутність вірності, легку асиміляцію і безбатьківщину. Пригадати занедбані пам’ятки старовини, розбазарювання ЛаЕфи, занепад музеїв. Витравлюється все українське в Художньому інституті. А ще написати “про безбатченків, і лакиз, і дурників убогих, і про холодних боягузів з замками на душевних вікнах і дверях”.
Треба змалювати оцю точну і правдиву неприглядну картину, подати її уряду, щоб після війни по-новому підходити до свого культурного господарства. “Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу є ознакою нікчемності правителів, шкідлива і ворожа інтересам народу. Однаково, свідома чи несвідома, бо не хлібом, і не цукром, і не бавовною, і не вугіллям єдиним буде жив чоловік…”
Треба написати про українську жінку, про її довгий, але почесний шлях від плачу Ярославни до трибуни Верховної Ради. Про її роль у красі ланів, у чистоті сортів рослин і худоби. Згадати Ганну Кошову. Про ті страждання, які довелося винести підчас війни,— тяжку роботу, голод, образи, ганьбу, долю дітей і навалу ворога.
Треба написати і про “дівчину в шинелі, про сестру милосердя, сестру—жалібницю, про партизанку, про зв’язківця. Ти красива в своїй незграбній шинелі, і нам жалко тебе. Ти викликаєш почуття жалю, хочеться поклонитись тобі, дівчинко, що витягаєш нас з бою, що несеш нам добрі вісті, що годуєш нас”.
“Сьогодні паска. Найпоетичніше свято людей, що обробляють землю… Свято весни, свято тепла, свято оживання життя, роду — народження, продовження”. Люди у цей день були незвичайними — раділи, ніхто не здійснював крадіжок, вбивств, навіть не лаялися.”
“Сотня наркомів. Всі молодого і середнього віку. Короткошиї, товсті і однаково одягнені. Багато їдять і часто, гімнастикою не займаються, і робить нічого. Вигляд повітовий. Багато з них у душі не вірять у свої високі посади… Мови не знають і не знатимуть. Розмовляють і думають суржиком”.
Сталося найстрашніше, чого так боявся. На південному фронті стали потрапляти в полон разом із німцями українці. їх розстрілюють. “Проклятий Гітлер! Скільки ж народу спантеличить і загубить, скільки сліз, скільки буде розстрілів і які страшні козирі знову даються негідникам… сміттю, мотлоху людства вперед на много літ, скільки поживи для помсти і нищення народу”.
Інколи дехто з тих, хто цитує Кобзаря, “нагадують мені чортів, що знаходять у святому письмі тексти на свою користь”.
Думаю, що змарнував своє життя, віддавши його кінематографії.