Оксана Забужко — Дівчатка (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Оксана Забужко

Дівчатка

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Якось Дарка вгледіла в тролейбусі знайомий дівочий профіль. По-підлітковому непропорційно довга шия настороженого оленяти (оленя – від Олена: казати Лєна, Лєнка чи Лєночка, як казали всі, Дарці не повертався язик) нагадала Дарці шкільну подругу. У кабінеті хімії Ленка, Леник-Оленятко сиділа біля вікна, і світло падало їй на обличчя й шию, аж до темної западинки під другим ґудзиком, що глибшала, коли вона нахиляла голову.

Дарка подумала, що це не може бути Ленка, бо їй зараз, як і Дарці, порядно за тридцять. Хто знає, на що Ленку перетворило життя. Ленця, оленятко. Отроковиця – ось точне слово.

Ленця-не-Ленця з тролейбуса повертає голову. Звичайно ж, це не вона. Дарка відводить очі, чемно туплячись за вікно, де в зелені Маріїнського парку показується кам’яний Ватутін – скульптурний епіграф до цілої хрущовської доби: ровесничок, подумки форкає Дарка, і вирішує піти на шкільний збір випускників. Хоч що може бути цікавого в сивіючих і лисіючих дядьках, радих на часинку обернутись на хлопчаків, і штучно вистроєних цьотках, які крадьки ревниво пасуть зором твої зморшки в надії, що в них їх куди менше? Але вона піде, щоб дізнатися, що сталося з Ленцею-оленятком.

Коли в їхньому четвертому “Б” з’явилась Ленця, Дарка вже мала за собою біографію, цілком гідну майбутнього кримінального або політичного лідера: аж дві дівчинки з її класу мусили змінити школу, одна навіть посеред навчального року. Тоді ж у Дарки розпочався період запійного читання аж до кінця навчального року. А з початком нового в класі з’явилась новенька.

Скільки б не порпалася в пам’яті, Дарка ніколи не могла знайти там уперше побачену Ленцю. Ленця не прийшла ззовні – вона розвинулася зсередини Дарки, як її власний орган. Що Дарка запам’ятала – це Ленчині капронові колготки: більшість дівчаток у класі ще носила бавовняні, білі й коричневі. Ленчині ноги були довгі, беззахисно цибаті, як у новонародженого оленяти. У заллятому вранішнім сонцем класі вони здавалися золотими. Ленця мов не мала дитинства: всі ті вискубування брівок, переміряння на себе різних стрижок, підбір лаку для нігтів, – все воно якось від роду було при ній. Вчительки не долюблювали Ленцю, ставили її в куток. І Ленця стояла там у своїй куценькій формі, на виду в цілого класу, злегка розгойдуючись на золотих оленячих ногах. Маринка Вайсберг сказала якось Дарці, що в Ленки аж на дванадцять сантиметрів довші ноги, ніж у неї, бо вони мірялися. Від цих слів у Дарки під грудьми повільним вогнем розтікався опік: ще вчора вони з Ленцею допізна сиділи над озером у парку, і Ленка говорила, що у світі багато краси, і як це все вмістити в собі, коли світ такий величезний? Ленка казала: “Знаєш, Дар, мені здається, зі мною от-от має трапитися щось дуже прекрасне або дуже страшне, щось таке, таке, від чого я нарешті зумію все вмістити, охопити, розумієш?” Дарка слухала і тремтіла від відчуття, наче в долонях у неї ворушиться метелик. Їй отілося захистити Ленку. А може, здогадується тепер Дарка, може вона хотіла бути старшою сестрою Ленці, адже Дарка була одиначкою в батьків. Тоді в класі Дарка не могла зрозуміти, як могла Ленця мірятися ногами з дурепою Маринкою, Дарці вона ніколи не пропонувала такого. На перервах Дарка не говорила з Ленкою, але уже після уроків вони знову сиділи в парку над озером. Ленка пристрасно запевняла Дарку, що з Маринкою то все “глупості”, які не мають жодного значення, і Дарка якийсь час іще вдавала ображену, а потім почула власний крик: “Прости мені!”. Далі було сповзання вділ уздовж Ленчиних колін, обіймаючи їх руками, і одночасне жадібне вдихання, крізь сльози, їх несподівано рідного, хлібного запаху. Згодом вони лежали під одною ковдрою, перешіптувалися, сміялися. Ось щó таке сестра. У парку Ленця, зціловуючи вологі доріжки з Дарчиних щік, притислась губами до її губ і на мить завмерла, задихнувшись, її серденько гупало Дарці всередині, й обидві злякано заклякли, не знаючи, що робити далі. Потім Дарка враз відчула в себе між губами Ленчин язик і затряслася вже од якогось нового, незрозумілого плачу, з силою вхлипуючи його в себе разом з Ленчиним язиком, ще дужче стискаючи руками худеньке тільце.

Іншого разу, в Ленки вдома, перед великим дзеркалом, вона першою розщіпнула сукенку на грудях, оголивши дві атласисті бретельки на плечі. Ленка давно вже носила ліфчик, Дарка бачила, коли вони перевдягались перед фізкультурою. Дарка побачила ніжний, перламутрово-рожевий вершечок груді, і водночас Ленчині пальці стали обережно розстібати кофтинку на Дарці. Ленця легко-легко нахилилась над її грудьми, і Дарка відчула її мокрі, вбирущі вуста. Все зненацька попливло, а чи то сама вона, Дарка, пливла, зсувалася кудись у невідомість, у щось чадне й гаряче, щось недозволене й владно-притягальне, порівняно з чим уся її дотеперішня воля-до-влади, її першість у класі, олімпіади, капітанство в шкільній команді – все було смішним і мізерним.

І так воно все й почалося. І закрутило, й понесло… Всі їхні великі перерви пліч-о-пліч на підвіконні, блукання парком після уроків, запійні розмови про сенс життя, про майбутнє людства, буде війна чи ні, про власне дитинство. То був, здається, шостий клас: якраз коли в дитячому гурті починається нестримний процес хаотичного бродіння, злипання й розлипання молекул по двоє, по троє, незбагненні здружування й роздружування по кілька разів на рік, так що ніхто з учителів на цих двох особливої уваги не звертав.

Всі Дарчині і Ленчині тремтячі припадання до себе, всі палкі поцілунки й пестощі вибухали не самі собою, тобто не з чисто тілесного інтересу, як то потім було з хлопцями, а, щоразу розв’язкою якої-небудь чергової емоційної накрутки: в нападі замирення після нової сварки, в екстазі порозуміння під звуки “Doors”. В той рік вони обидві умудрялися ще й добре вчитися і багато читати. Ленка була “дівчинкою з заможної родини” при розлучених батьках, що пестили її, мов змагаючись між собою наввипередки: стереосистема, французька білизна в дванадцять років…

…Аж ген пізніше, дорослою, Дарка вирішила врешті розвідатися в матері до пуття, що ж то такого направду страшного було тоді відкрилося (ох, краще б не відкривалось…), від чого цілою школою понад місяць достоту штормило? Адже ж ніби й банальна, як на зрілий розсуд, історія: “дівчинка з заможної родини”, неповних чотирнадцяти років, потай від усіх (і від Дарки теж!) водить компанію з цілком статевозрілими хлопчиками з десятого, їздить з ними в неділю на Труханів острів, а потім мама одного з цих хлопчиків зчиняє рейвах на цілу школу, бо коханому синуньові порвано, чи пак перегризено, вуздечку на члені. Про вуздечку тільки й спромоглася згадати Дарчина мама, для якої це, схоже, стало незабутнім анатомічним потрясінням. Що запам’ятала сама Дарка – то, крізь прочинені двері директорського кабінету, вперше тоді побачену, викликану до школи маму Ленці – молоду і сліпучо вродливу, в чомусь обтисло-шкіряному, в блиску циганистих дармовисів, у сизих паволоках тютюнового диму. Дарчина мама, однак, запам’ятала ще й появу в школі слідчого. А раз слідчий, значить, не тільки здорові підліткові розваги на свіжому повітрі. А що ще могло бути? “Жувачка”, джинси, значок з американським прапором? Плюс явний душок політичного доносу.

Про жодну вуздечку Дарка тоді, звичайно ж, не знала – та й ніхто в класі не знав, крім, звісно, батьків. Дарка знала тоді тільки те, що Ленцю зганьблено, безповоротно втоптано в якийсь темний кошмар, у хлань, що нагло розверзається під ногами там, де має бути твердо, сухо й добре освітлено, і тато з мамою вголос обурювались “цією малою проституткою”, ба навіть ходили, в складі делегації від батьківського комітету, до директора з вимогою, аби Ленцю негайно забрано зі школи.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Дарка почувалася тоді знехтуваною, споневаженою, бо Ленця вибрала хлопців для якогось іншого життя. І Дарця махом опинилася в смішних, незграбних, сутулих відмінницях. Коли на класних зборах Дарка, як голова ради загону мусила оголосити “пєрсональноє дєло” Ленці Скальковської й першою забрати слово, вона здала Ленцю так, як од неї не сподівався ніхто – ані сама вона од себе. “Ти сама поставила себе понад класом! понад колективом! ти вирішила, що ти краща за інших, що тобі більше, ніж іншим, дозволено, і ось до чого це привело, – твоїм товаришам сьогодні соромно за тебе!” – говорила тоді Дарця. І не був то адміністративний раж а тільки яра, всепереможна хіть, хай і востаннє, а таки м а т и Ленцю – наверненою й розкаяною, ревно благаючою прощення за зраду. Але Ленця Скальковська мовчала. Вона взагалі не дивилась на Дарку – дивилась у вікно, на спортмайданчик із тополями, від часу до часу, закусивши спідню губку, починала плакати – і ясно було, що про щось своє. Двері, що в них, не ввійшовши проханою, Дарка заповзялася вломитись, так і лишились зачинені.

…Може, припускає тепер Дарка, вона була вагітна?.. Але цього, слава-тобі-Господи, вона вже ніколи не знатиме. Бо не підкотишся ж на ювілейній вечірці випускників, зі шклянкою вина в руці, до, вважай, незнайомої тітки, щоб звичайненько в неї поцікавитись: слухай, тоді, пригадуєш, – чи в кінці шостого, чи на початку сьомого класу – тобі часом не робили аборту?..

Тепер Дарка може припустити й дещо інше, а саме: що Ленця, з її родженою, м і ч е н о ю крихкістю, Ленця-оленятко просто мусила, і то дуже рано, віднайти свій спосіб боронитися, зокрема й від все-і-вся-під-себе-підминаючої Дарки, – затуляючись тим єдиним, чим мала: тілом. Виставляючи його між собою й іншими, як щита-обманку: ось, візьми, ну візьми, помацай, хочеш?..

Рік, два, три, чи що, після того – сьомий, восьмий, так, здається, дев’ятий клас – вони проходили повз себе, віталися кивками. Дарка довший час уникала зустрічатися з Ленцею очима, або, крий Боже, зоставатися наодинці. У старших класах вони почали перемовлятися. Якось все вщухло, хоч якийсь час іще зберігався в класі круг Скальковської режим ізоляції, але – розсоталось помалу-малу.