Марко Вовчок — Маруся (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Марко Вовчок

Маруся

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Те, що я розповім, діялося давним-давно на Україні. Це мені оповіла дуже стара бабуся.

Давним-давно на Україні стояв хутір. В хуторі жив козак Данило Чабан із жінкою та дітьми. Хутір був дуже гарний і перейшов Данилові у спадок. Цей хутір розкинувся між степом та лісом, річкою та лукою, горою й долиною. Літнього ранку, коли сходило сонце, тут було дуже красиво. А який був красивий вечір, коли зорі висипали на небо. Крім цієї краси було ще добре сусідство хороших людей козацького роду.

Кожного свята або Чабани вибиралися у гості, або до них приходили гості. На хуторі життя було дуже гарне, ніхто не хотів його міняти. Але життя не завжди рівний і гладкий шлях.

І от по Україні почали діятися негарні речі: всякі вороги линули до неї і шматували її. За Богдана Хмельницького Україна немов відпочила, але після його смерті знов настала розруха. Хто стояв за великоросів, хто за поляків, хто за приятельство з татарами.

II

Одного вечора зібралися гості у Данила Чабана. Усіх огорнули одні й ті самі думки. Зрідка зверталися до Андрія Крука з запитанням про місто Чигирин, котре він добре знав. Жіноцтво шептало про всякі січі, про спалені міста, зруйновані села, про полеглих у січі людей. Жінки плакали. Діти теж притихли, не пустували.

Надворі було темно, й у хаті стало тихо-тихо. Раптом хтось постукав у віконце. Подорожній втомлений чоловік просив дозволу відпочити. Господар дозволив, і в хату зайшла велетенська людська постать. Цей височезний на зріст чоловік був струнким і гнучким, мав засмалене суворе обличчя з вогняними очима, чулість та обачність до всього і заразом вільний, безпечний спокій. Мандрівця посадили і почастували.

Мандрівець визначався простотою, і скромністю, і доброчинністю, і звичайністю. Якщо й вів розмову, то все про справи спільні, що всіх тоді цікавили й хвилювали: про вороже грабіжництво, руйнування і пустошення України, про грабежі та ґвалти, які він бачив дорогою; спитав господаря, чи тихо поки що у них і чи безпечні окружні дороги. Ніхто не турбував подорожнього запитаннями. Чоловік мав шрамище на всю щоку, від горбатого носа до сторожкого вуха.

Подорожній почав описувати недавні битви. Раптом різко пролунали два постріли з пістоля звідкілясь зі степової далечини, і знову настала тиша.

Тим часом жінки почали прощатися і розходитися. З гостей лишилися тільки Андрій Крук та Семен Ворошило.

III

Подорожній запитав, як добратися до Чигирина. Господар відповів, що тяжко, скрізь польські ватаги. Мандрівець признався, що він посол в Чигирин із Січі. Усі шляхи були перекриті, але його не лякали труднощі. Потрібно було пробратися до Петра Дорошенка. Раптом гість зустрівся з утопленими в нього очима, немов двома величезними діамантами. Очі ці сяли з темного неосвітленого кутка хати, і січовик розглядів там ставну постать дівчинки, що ніби застигла. Це була дочка господаря Маруся. Це була справжня дівчина українка, з темними оксамитними бровами, з засмаленими щічками, у вишитій сорочці з широкими рукавами, у синій запасці й у червоному поясі. Густе біляве волосся заплетене у коси, і в косах трохи було кучеряве та лисніло, як шовк. На голові був вінок із квіток.

Батько наказав дівчині нікому не розказувати те, що вона почула. Раптом почувся тупіт копит. Господар, сказав, що діло пропало. Тоді хутко господар наказав козакам “спати”, жінці – щось шити. А січовикові сказав, що знає вихід у степ.

В одну мить Андрій Крук та Семен Ворошило лежали на лавках і спали завидним сном, хазяйка сиділа над роботою, Маруся теж. Данило з січовиком швидко переступили темні сіни, відчинили й зачинили за собою двері у світлицю.

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

IV

Тим часом ватага пригналася і мало не скинула двері з одвірків. Ватага чужоземних солдатів вдерлася до хати й з галасом та гамом кинулася нишпорити по всіх кутках. Господиня, зібравши коло себе малу дітвору, стояла осторонь і байдуже дивилася, як усе хазяйське добро били й нищили.

Андрія Крука і Семена Ворошила будили, питали де господар. Господиня сказала, що господар пішов зранку до приятеля. Крука, потім Ворошила вдарили нагаєм. Крук і Ворошило казали, що прийшли купувати волів. Козаків уже хотіли пов’язати, коли до хати раптом вступив Данило. Його запитали, де бунтівник-запорожець. Данило був спокійним і сказав, що не знає ніякого запорожця. Господині наказали готувати їсти, бо офіцери були голодні. А вона шукала очима Марусі й тепер лише примітила, що дівчина непомітно зникла під час метушні.

V

Маруся спішно випорснула з хати у ніч. Чекала, поки перестане колотитися серце. Раптом перед нею виросла здоровенна постать січовика. Марусине серце радісно затремтіло. Січовик не бачив її і пішов до виходу з саду на річку. Маруся пробиралася й собі слідом за січовиком. Так обоє перейшли вони через увесь сад і опинилися коло річки.

Тут січовик почув позад себе дитячий тихий голосок і в ту ж мить почув дотик дитячих ніжних рученят. Дівчинка сказала, що може допомогти. В степу стоїть батьків віз із сіном, з волами. Січовик ляже у сіно і дівчинка відвезе його до Книшевого хутора, там є річка, а за нею – чигиринська сила.

Рука об руку вони почали пробиратися берегом. Маруся розпочала розповідати казку. Жив собі козак і віддав свою дочку заміж. Козачці не до душі був молодий, але вона покорилась батькові. Дім молодого стояв серед густого лісу, шляхів не було. Тяжко зажурилася молода. Їй не треба було розкошів, а заманулося їй довідатися, куди це чоловік її щовечора їздить із товаришами. Ходила вона по всьому домі й дізналася, що їздить чоловік на розбій. Куди втікати молодиці? Коли чує: їдуть! А в чоловіка кров на рукаві. Тільки діждалася наступного разу, що всі поїхали з дому, зараз вона щільно позачиняла все й пустилася бігти лісом. Усю ніч вона все йшла, коли це чує — за нею погоня, і все ближче та ближче. Вилізла на самий вершечок одного дерева і притаїлася. Чоловік почав мечем поміж гілля колоти. Поранив її, але не знайшов. Злізла вона, коли чоловік з товаришами зник. Довго вона бігла, зустріла старого козака на возі з сіном. А козак каже: “Лягай на возі, зарийся якнайглибше та тільки лежи тихо”. Аж тут і погоня надбігає. Взяли сіна для коней, закурили. Але молодиці не знайшли. А старий козак поїхав далі і привіз молодицю до батькового двору.

VII

Маруся добре знала місцевість і незабаром вивела січовика в чистий степ. Згодом вони прийшли до людського житла, знайшли дві пари волів. Воли, виведені з загороди, пішли до воза високо накладеного сіном.

Маруся була невеличка, а серед безкрайого степу, коло величезного воза, запряженого дужими волами, поруч із велетенським січовиком вона здавалася ще дрібнішою, ще хрусткішою і ще більш безпомічною.

Маруся знайшла мамину хустку, зав’язалася, щоб виглядати бабою. Дівчинка знала шлях: просто до озерця, а коло озерця шлях поверне праворуч, і тоді видно буде хутір пана Книша, а за хутором уже вільна путь до Чигирина. Січовик боявся за дівчинку, бо тепер скрізь військо стоїть, скрізь вороги. Маруся сказала: “Я не боюся ворога, я тільки боюся невдачі!”. Дівчинка мала вдавати, що везе сіно Книшеві. Коли приїдуть до Книша, дівчинка мала сказати: “Чудові руна у вас, хоч і неспілими жати, то добре!” Січовик зарився в купу сіна на возі, Маруся сіла за погонича, воли рушили.

По дорозі їх зупинила погоня, але Маруся спокійно відповіла, що вона Чабанова Данилова дочка, везе сіно на хутір Гони, до пана Книша. Ватага рушила, й під її вартою рушив Марусин віз.

Куди дівчина тільки й обертала свої очі, всюди бачила вона коло себе похмурі, зловіщі постаті, грубі, суворі обличчя.

Уже виступав хутір пана Книша. А офіцери дивувалися, що українські дівчата дуже мужні. Коли кров хлющить, земля дрижить, і січуться, і вмирають, а вони собі ходять поміж них та визбирують своїх, наче в саду ягоди.

Потім офіцери приставили до воза Івана, а самі поїхали, бо почули десь постріли. Маруся вгляділа якісь намети й шатра, а над ними стояли сувої чорного диму й вибухало полум’я. Було чути людський голос і стогін, жалібне ревіння худоби, й дитячий плач. Вона побачила село у полум’ї. А просто перед нею зеленів і пахнув хуторець пана Книша.

IX

Книш підійшов до воріт. Трохи похилий, простодушний дідок у сільському полотняному вбранні, в сорочці та широких штанях, у солом’яному брилі. Він впізнав Марусю. Почав говорити про їжу, і Іван став не таким суворим, пішов за господарем. Маруся заїхала в двір і теж пішла за ними, а за Марусею хлопчик Тарас. Дівчинка сказала: “Пане Книш! Яка чудова ярина у вас. Хоча б нестиглою жати, то все добре!”. Маруся боялася, чи часом Книш не зрозумів нічого.

Ввійшли до хати з широкими лавами, із столом, застеленим білою скатеркою, з глиняною долівкою. Книш накривав стіл, ніби нічого не сталося. Хлопчик Тарас поглядав у вікно та рахував постріли, що ясно долітали до хутора. А Маруся сиділа на лаві.

Іван усе їв, а Книш сказав Тарасові піти підкинути волам сіна. Маруся побігла за хлопчиком. Перед цим Книш погладив її по голові, і дівчинці повернулась впевненість. А Іван вимагав викуп за сіно, Книш погодився.

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

X

Маруся ходила коло воза, потім – по великому дворі, щоб не викликати підозри. Довго так ходила, поки в садку, за купою каміння, почула голос: “Спасибі, Марусю! Не бійся нічого, все гаразд!”.

Марусине серце виповнилося радістю. Навіть Тарас здивувався, думаючи, може дід Книш щось їй таке дав гарне. І вони пішли у садок, і гуляли там, і рвали ягоди, і обмірковували всячину.

XI

А сонце тим часом височенько підбилося. У хаті спав нагодований пан Іван. Коли прокинувся, покликав господаря. Після сну Іван почувався не до ладу, боліла голова. Він нашвидкуруч випив горілки, взяв гроші і поїхав конем.

XII

Книш провів Івана і побачив дітей у саду. Привів їх до хати і пригостив варениками і коржами. Маруся все дивилася на обличчя Книша.