Іван Багряний — Сад гетсиманський (стислий переказ)

Стислий переказ, виклад змісту

Іван Багряний

Сад гетсиманський

“Отче мій! Коли можна, нехай мимо йде від мене чаша ця!..”

Ще він говорив, коли се Юда, один з дванадцяти, приходить, а з ним багато народу з мечами й дрюччям од архієреїв та старших людських… Та й узяли його…

Єванг. від св. Маттея, гл. 26.

Скорочений стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ЧАСТИНА ПЕРША

Умираючи, старий коваль Яків Чумак хотів, щоб усі четверо синів з’їхалися додому. Батько так і не дочекався синів, але стара Чумачиха з 14-річною дочкою Галею чекали. До них часто приходив отець Яков, який потішав їх в горі. Коли одного разу отець Якось читав їм про сад Гетсиманський, про зраду Юди, про відступництво Петра, до хати увійшли усі три старші брати: Микола, Михайло і Серьога. Брати побачили, що батька вже нема, а мати оголосила його заповіт: щоб брати міцно купи трималися та найменшого брата рятували, адже найменший Андрій – інженер і авіатор, був каторжником. І тут раптом до хати увійшов Андрій. Отець Яков тихенько вийшов з хати.

Їдучи додому, Андрій і не сподівався побачити братів. Вже 6 років він не був вдома, а оце минуло 4 роки, як він утік з каторги і мандрував усім Союзом. Знав, що брати його бояться, бо він був політичним засланцем, каторжником. Брати могли через нього втратити свої посади. Галя найбільше раділа Андрієві і побігла по Катрю, яка колись була його дівчиною. Катря досі любила його, згадувала і плакала.

Не довго Чумаки раділи зустрічі, бо по Андрія прийшли сержант НКВД і міліціонер. Мати дивилася на старших синів і наче питала: “Хто видав Андрія?”.

Потрапивши у будинок районного управління НКВД, цілу ніч Андрій згадував дитинство з братами і мучився питанням, чи часом не котрийсь з братів видав його, як той Юда Іскаріотський. У камері він був сам і чув, як хтось грає “Місячну сонату” Бетховена. Мелодія нагадала йому Катрю.

Перший, у чиї руки потрапив Андрій, був начальник райвідділу НКВД Сафигін. Цей чоловік вдавав доброго і попереджав Андрія, щоб признався у всьому і видав спільників. Це було просто абсурдно. Андрій запитав, за що його заарештовано, коли його заберуть звідси, чи не буде вжито ніяких обмежуючих заходів супроти матері. Та Сафигін не дав відповідей.

На світанку Андрія мали везти з його рідного міста у Харків. Для від’їзду бракувало якихось паперів, і коли прийшла секретарка, Андрій побачив, що це Катерина. Якусь мить дівчина дивилася на Андрія, і її очі наливалися сльозами. Щось йому підказувало, що це вона його здала, але він не вірив у це.

У Харкові Андрій потрапив в управління НКВД, що знаходилося в центрі міста. У 24 роки він уже сидів тут цілий рік у камері самотнього ув’язнення.

Перед тим, як потрапити у камеру, Андрій був на допиті у майора органів, товаришки Нечаєвої. Вогненногрива жінка-фурія кричала на Андрія, вибухала дванадцятиповерховим жахливим матом. Під час допиту Андрій зрозумів, що його старої справи тут нема.

Андрія заштовхнули у камеру ч. 49, яка була повнісінька голих людей. Спершу Андрій подумав, що це божевільні, та виявилося, що всі ці люди порядні, а голі тому, що у камері, призначеній для однієї людини, було 28 чоловік, і стояла сильна задуха. Місця не вистачало навіть для того, щоб зручно сісти. У камері було повно блощиць, стояв неприємний сморід, змішаний із смородом поту, вогкої розпареної підлоги, “параші”. Вікно знадвору було завішене суцільним залізним коробом, потім заґратоване, зсередини ще й закрите заскленими рамами. Відчинена була лише невелика кватирка. В’язням було заборонено вставати, ходити, говорити. Андрій заприятелював з Охріменком – чоловіком велетенського зросту, який нагадував біблійного Голіята. Він сидів за те, що був колись в армії Нестора Махна. Від нього Андрій дізнався, що дехто тут сидить уже навіть по рокові під слідством, а більшість по кілька місяців, лише окремі особи прибули недавно. Багатьох б’ють, але вони не признаються, бо бояться.

Охріменко коротко розповів Андрієві про усіх чоловіків з камери. Більшість мали вищу освіту, тут були директори, професори, спортсмени, інженери, моряк, священник, доктор, поет, ігумен, навіть автор проекту цієї самісінької тюрми. Годували в’язнів жахливо, тримаючи майже в голоді. Три рази на день виганяли на “оправку” у маленьку вбиральню, призначену для однієї особи. Дуже часто в’язні не встигали зробити все, що кому треба, навіть помитися не входило в програму, тому чоловіки набирали воду в миски і поливали себе.

Андрій бачив, що майже усі його співкамерники були ні в чому невинні люди. Він вловив основну тенденцію цієї модерної інквізиції – це обернути людину в ганчірку, тварину, в безвольного пса, що скавулить і плазує, готовий лизати що завгодно, від чобіт починаючи. Обернути її в ганебну моральну руїну, розчавити й знищити те, що називається людською душею… А тоді вже викинути її на фізичний смітник.

У перші дні Андрія не водили на допити. Він бачив, як кожного дня усі зі страхом чекали, коли їх викличуть. Андрій узнав, що “розколюватись” означає не витримувати тортур і “признаватись” у всіх злочинах, “колоти” означає розколювати биттям людину психічно, мов поліняку. Андрій узнав, що багато з тих, що тут сидять, вже “розкололися”, уникаючи мук, цебто призналися. А ті, що ще не розкололися, бо не були на допитах, чекали своєї черги. Всі розколоті чекали вироків: заслання або розстрілу. Коли вночі десь за мурами, в тісному тюремному подвір’ї загула машина, хтось простогнав, що то розстрілюють.

Андрій був вражений, коли у камері помер один з в’язнів – Ягельський, якого перед цим жорстоко побили дошками. Труп не забирали з камери цілу добу.

В чадній саламасі днів в’язнів забирали “без вещей” і “з вещами”. Дехто твердив, що перші потрапляють на розстріл або до божевільні. А ті, кого беруть “з вещами”, йдуть або на етап, або до іншої тюрми, або до камери смертників. Про волю не могло йти й мови.

Одного дня до камери завітав Мельник – майже легендарний серед в’язнів черговий корпусу, бо здавався добрим і давав в’язням махорку. За махорку він не ставив ніяких умов і не вимагав ніяких зобов’язань. В цьому крилась якась велика загадка.

Якось Андрія, зовсім голого, повели до вартівні і наказали підписати документ. Андрій став читати “Протокол обвинувачення”, у якому його звинувачували по статті 54-й т. зв. Карно-Процесуального Кодексу УССР, пп. 2, 6, 8, 10 і 11. Та Андрій не підписав, а написав таке: “Це пред’явлене абсурдне обвинувачення читав”. Потім його завели в “брехалівку”, яка була натоптана бідолашними людьми. На Андрія навіть не звернули уваги, і він мусив стояти на параші, бо сісти не було де. Нормально в такій камері мусило б бути 15-20 чоловік, а було в ній тепер щонайменше 300. Минав день, а по нього не приходили. Люди позлипалися в суцільну масу і так стоячи спали. Десь біля півночі його повели на допит, та перед цим мусили піти в камеру по штани і одяг.

Скорочений стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ЧАСТИНА ДРУГА

Йдучи на допит, Андрій згадав, як вели його цими ж коридорами 1932 року. Тоді тут було Всеукраїнське управління ОГПУ. Саме тут він був побачив свого вчителя й натхненника – Миколу Хвильового, який йому ледь-ледь помітно кивнув головою…

Андрія завели на 5 поверх. У кабінеті сидів зовсім зелений юнак, досить симпатичний і добродушний з вигляду. То був слідчий Сергєєв. Він попередив, що Андрієва голова у його руках. Сергєєв став погрожувати, що їм усе відомо, що Андрій у “єжовських рукавицях”, що він тут згниє, що з цієї тюрми нікому немає виходу. Сергєєв хотів, щоб Андрій признався у контрреволюційній роботі, чистосердечно й до кінця. Минуле Андрія не цікавило слідчого, він хотів “зізнання” за теперішні злочини. Андрій став на шлях цілковитого й принципового заперечення.

Згодом у кабінет зайшли троє дебелих хлопців у цивільному. Всі вони “впізнавали” Андрія, віталися, казали, що вони футболісти. Потім до кімнати зайшов низенький, широкогрудий і широкоплечий чоловік, теж молодий. Це був начальник відділу Великін. Всі п’ятеро чоловіків накинулися на Андрія і немилосердно били. Андрій непритомнів, на нього лили воду і знову били. Згодом у кімнату зайшов ще й начальник групи Фрей. Був він підкреслено лагідний, і чемний, і по-начальницьки величавий. Фрей сказав, що знає рід Чумаків, і просив Андрія роззброїтися щиросердно. Андрій сказав, що його рід мріяв про інакшу долю й інакші права для себе й свого народу. Мріяв про інакше пролетарське правосуддя, про інакший “новий лад”, про інакших носіїв правосуддя.

Великін вимагав від Андрія говорити про контрреволюційні діла і про однодумців. Погрожував, що Андрій буде повзати і скавуліти, як пес. Великін готовий був кинутися на жертву, кипів увесь і сатанів. Він був фанатик і садист. Він називав Андрія проституткою, “паршивою петлюрівською собакою”, шматтям, падлом. Фрей був весь час присутній при екзекуції, але не втручався і взагалі не звертав уваги. А виходячи, порадив Андрію бути слухняним. Коли зайшла Нечаєва, Андрій запитав її, чи не можна написати лист матері. Вона дозволила, але потім слідчі лише насміялися з цього листа.

Після побиття Великін мучив Андрія тим, що він мусив дивитися на світло лампи і не заплющувати очей. Андрій довго стояв, дивився, потім падав, його били і знову підносили. Нарешті настала мить, коли його вже не могли ніяк поставити на місце.

Коли він опритомнів, над ним стояв Сергєєв і бив його дерев’яною лінійкою то по одному плечу, то по іншому. Цією лінійкою він набив “еполети, зробив його генералом”. Потім Сергєєв ставив запитання, ловив Андрія на якомусь слові, перекручував його й заносив у протокол. Закінчивши, став вимагати підпису. Андрій сказав, що він цього протоколу ніколи не підпише. На виклик зайшли два дебелих оперативники і оглушили Андрія. Його били, але він розумів, що їм не входило в рахубу убивати його зараз.

Згодом його посадили на копчик на кінчик стільчика. Копчик затерп, по хребту почав перебігати легенький струс, Андрій не міг пересунутись. Його чекав неминучий параліч. Раптом Андрій знепритомнів, його облили водою і знову посадили на копчик.