Стислий переказ, виклад змісту
Починається повість з філософських роздумів автора про людське життя, про те, що немає на сім світі нічого вічного: сьогодні живеш, а завтра — помер. Кожний батько виховує свою дитину, щоб вона була розумною, доброю. Так само і отець небесний: оберігає людей від усякої напасті, а “коли вже й пошле за гріхи яку біду, то він же і помилує! Тілько покоряйся йому!”
За цими заповідями жив і Наум Дрот. Коли його постигла лиха біда, він хвалив Бога і не вдався в тугу. З тим і прожив свій вік, тоді як інший, письменний, не стерпів.
Наум Дрот був “парень на усе село”. Добрий слухняний син, горілку не пив, з ледачими неводився. Дуже любив до церкви ходити. Хоч маленьке свято, а він свічечку у церкві поставить, гроші старцям роздасть. Саме за це Бог милосердний його нагородив.
“Наградив його жінкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; і що було Наум ні забажа, що ні задума, Настя (так її звали) ночі не поспить, усюди старається, б’ється і вже зробить і достане, чого мужикові хотілось. Поважав же і він її, скільки міг, і любив її, як свою душу”.
Одне було погано: вони не мали дітей. Через це Настя дуже сумувала, часто плакала. Були у них і воли, і нива не одна, та вони не знали, кому після них таке добро дістанеться. Наум намагався заспокоїти дружину.
І ось, мабуть, за їхні молитви, Бог дав їм донечку. Які ж вони обоє були щасливі!
“Оті виросла їм на втіху. Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки, як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки, неначе жорнівки, як одна, на ниточці нанизані. Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно, так, неначе сопілочка заграє стиха, що тільки б її й слухав…”
Звали її Марусею, ходила вона у біленькій сорочечці, яку сама пряла і вишивала. Схоже була на панночку. Коли зустрічалась із старшими, то низько вклонялась і віталась: “Здрастуйте, дядюшка!” або: “Здорові, тітусю!” Ніхто з парубків не смів її зачепити, бо так подивиться, що той тільки мовчки поклониться їй і відійде далі. Ходити на вулицю не любила. Любила вдома батькам допомагати, варити їжу та прясти.
Коли ЇЇ запрошували до подруг на весілля, то була там не довго, а тільки посидить, пообіда, а як виведуть молодих надвір танцювати, то вона мерщій додому.
Одного разу, на клечальній неділі, Маруся була у своєї подруги дружкою на весіллі. Навпроти дружечок сиділи бояри. Старшим боярином був парубок з города, свитник Василь. Це був гарний парубок, русявий, рум’яний, одягнений у синій жупан. Коли пришивали боярам до шапок квітки, то Василь поклав аж цілісінький гривеник. Всі дуже здивувались, а він став спокійно їсти, буцімто копійку дав. Потім почав Василь дружечок розглядати. І ось його погляд зупинився на Марусі, що була старшою дружкою.
“Став наш Василь і сам не свій і, як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на приклади — поперед усіх: тільки його й чули, від нього весь регіт іде; тепер же тобі хоч би півслова промовив: голову посупив, руки поклав під стіл і ні до кого нічичирк; усе тільки погляне на Марусю, тяжко здихне і пустить очі під лоб”.
Прибрали страви, поставили на стіл горіхи. Дружечки почали з боярами цятаться, сміятися, щебетати, а Василь сидів, немов у лісі, ні до кого не говорив, тільки дивився на Марусю.
А що ж Маруся? Вона теж змінилась. їй стало чогось нудно, млосно, а коли гляне на Василя, то так їй жаль його. А чого, і сама не знає. Невдовзі дівчина зібралася додому, але, як подивиться на Василя, то знов не може піднятися з—за столу.
Аж ось Василь насмілився, набрав у жменю горіхів, підійшов до Марусі і запитав: “Чи чіт, чи мишка?” Маруся промовила: “Чіт!” і взяла із Василевої жмені горіхи. Тут стали якраз виводити молодих із хати. Марусі полегшало на душі, бо і вони з Василем вийшли надвір. Молодь почала танцювати, веселитися. Василь вийшов із хати, але не пішов танцювати, бо на думці в нього була одна Маруся. Він став розпитувати про неї підстаршого боярина Левка Цьомкала. Левко розповів, яка ця дівчина багата, як її батько любить, а вона байдужа до розваг і гуляти на свята не ходить. Згадав і про те, яка Маруся роботяща: добре шиє, пряде, варить і пече, а мати п сидить та відпочиває.
Маруся теж не схотіла танцювати, а сіла біля хати і стала перебирати горішки, що дав їй Василь. їй часом ставало то весело, то сумно, і вона сама не знала, що з нею діється.
До Марусі підійшла її подруга Олена Кубраківна і почала розповідати, як танцювала з боярином. Маруся подумала, що йдеться про Василя, але дівчина відповіла, що танцювала не з ним, бо отой старший боярин дуже неприступний.
Олена сказала, що Василь з міста, він свитник; як на неї, то хлопець дуже гарний, має гнучкий стан та на сільських дівчат і не дивиться. Нібито його хазяїн хоче взяти Василя в прийми, віддати за нього свою доньку—красуню.
Почувши про це, Маруся ще дужче засумувала. Вона вирішила зберегти на пам’ять горіхи, що дав їй Василь. Струснувши їх у жмені, дівчина голосно промовила: “Чи він мене любить? Чіт чи мишка?” Василь почув ці слова і обізвався до неї: “Чіт! І любить тебе від щирого серця!”
Засоромившись, Маруся запитала: “Хто такий? Про кого ви говорите?” Парубок відповів: “Той тебе любить… про кого… ти думала…”
Саме в цю хвилину її покликала Олена, і дівчата вирішили іти додому, домовившись завтра вранці піти до міста, бо треба було дещо купити.
Василь, який чув їхню розмову, довго стояв, гадаючи, чи немає у Марусі когось іншого на прикметі. Маруся ж, ідучи додому, разів зо два зупинялась і оглядалась.
Сумна повернулась дівчина до своєї хати, бо думала, що Василь ЇЇ не любить.
Мати нездужала, лежала й стогнала, а дочка прийшла з весілля і, нічого не розповідаючи, сиділа мовчки. Треба було йти по зілля на город, а вона з кошиком пішла по воду. Прийшла додому, затопила піч і почала ставити в неї порожні горшки, замість пшона стала терти сіль — усе в цей день робила не так як слід. Настя розказала Наумові, що щось негаразд з їхньою донькою. Чи не з очей їй сталося? А чоловік розсердився і нагримав на жінку, наказавши їй краще помолитися Богу: “…то й гляди, що Маруся наша завтра зовсім здорова буде”.
Маруся, прочитавши на ніч молитву, лягла спати, аби завтра раненько встати. Дівчина лежала та все думала про Василя і тихенько плакала, а потім таки заснула.
Вранці Василь чекав дівчат на дорозі, що вела до міста. Він вирішив будь—що поговорити з Марусею. Нарешті з’явились подруги. Маруся побачила Василя. “Руки й ноги затрусилися, у животі похолонуло, і дух зайнявсь, і сама ні з місця”. А подрузі сказала, що спіткнулась.
Василь, зустрівши дівчат, наплів їм, нібито по дорозі бігав якийсь собака і кидався на людей. Маруся і Олена злякались і хотіли вже повернути назад, та парубок пообіцяв провести їх і оборонити від собаки.
Прийшли вони до міста, на базар. Олена стала скуплятися, а Маруся тільки ходила і нічого не купувала. Василь розпитав, що їй потрібно, сам усе купив і поскладав Марусі у кошик. Коли дівчата зібралися додому, хлопець сказав, що проведе їх, бо йому нібито треба у їхнє село до якогось чоловіка.
Вирушили укупці в дорогу, аж тут Олена згадала, що забула забрати у шевця батькові чоботи. Вона пішла собі, а Василь з Марусею стали чекати біля дороги.
Коли Олена залишила їх на самоті, Василь наважився відкрити свої почуття:
— Марусю! Чи я ж один був такий на світі, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро? Люблю я тебе, Марусенько, усім серцем моїм, люблю я тебе більш усього на світі… Не сердься на мене, не відворочуйся, не затуляй очиць твоїх білою рученькою; дай ЇЇ мені сюди, нехай пригорну ЇЇ до свого серденька, та тоді хоч і вмру, коли тобі невгодна щирая моя любов!..
Почувши такі слова, Маруся затремтіла, серденько в неї забилось, але вона все ж таки промовила до нього:
— Адже ж ти просватаний?
— Ні, Марусю, ні на кому я не сватаний і ні об одній дівчині до сієї пори і не думав.
Освідчившись Марусі у коханні, Василь став допитуватись у неї, чи вона його любить. Але дівчина відповіла, що не скаже цього ніколи, бо їй соромно. Хлопець обнімав, цілував її і не міг намилуватися нею. Маруся хотіла вирватись з його обіймів, та не могла, була “неначе прикована до Василе-вої шиї”. Але потім схаменулась і звеліла відпустити її, бо вона боїться, що це гріх, за який Бог може на неї прогніватися.
Василь же відповів їй так: “Та я ж тобі, моя Марусенько, тим же Богом божуся, що нема у сьому ніякого гріха. Він повелів бути мужу й жоні; заповідав, щоб вони любили один одного і щоб до смерті не розлучалися. Тепер ми любимося: дасть Бог, сполним святий закон, тоді і не розлучимося на вік наш…”
Після цих щирих слів Маруся сама тричі поцілувала Василя.
Аж ось з’явилась Олена. Пішли додому, а дорогою Олена дивувалась, чому це Маруся стала такою веселою, балакучою та ще й з парубком: колись вона їх цуралась, а тепер сама жартує.
Прийшли у село, Василь попрощався з дівчатами, віддав їм їхні речі, які ніс, і пішов. Тільки-но він відійшов, Маруся згадала, що забула забрати у нього синій камінець. Побігла, наздогнала і сказала, щоб приходив сьогодні на озера, вона прийде до нього на побачення.
Вдома дівчина швидко приготувала їсти, розповіла матері про місто, про базар. Прийшов батько і здивувався: ніколи ще Маруся не варила такого смачного боршу.
По обіді Маруся попросилася піти по суниці. Ідучи лісом, бачила ягоди, але не збирала їх, а бігла, аби швидше побачити свого Василя. Зустрілися, поцілувалися. Сиділи, говорили, аж поки стало вечоріти. Тут тільки Маруся згадала, що не назбирала ягід. Василь просив її поки що не розповідати батькам про нього, запевнивши дівчину, що, як прийде пора, він сам їм скаже. Маруся з ним погодилась, а потім сказала, що більше не буде з Василем потайки зустрічатися, бо це вже гріх. Попрощавшися, Маруся пішла додому. Хотіла про Василя розповісти Олені, але ту несподівано швидко звінчали і разом з батьками повезли на хутір, де мали справляти весілля.
Прийшла Маруся додому, весь час думаючи про Василя.
“Се на мене любов напала, а матуся казала, що любов — як сон: не заїш, не заспиш і що робиш, не знаєш, мов вві сні.