Богдан Лепкий — Мотря (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Історична повість “Мотря” є першою з п’яти повістей про українського гетьмана Івана Мазепу (1639–1709)

ТОМ ПЕРШИЙ

Пам’яті батька

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ЦАР

Київ. Половина липня. У бенкетному залі гетьман Іван Степанович Мазепа приймає московського царя Петра І. Цар сидів у голові столу, наліво біля царя − Олександр Данилович Меншиков, а направо − Мазепа. Цар був високий, мав буйну темну гриву, обличчя його було жовтувато-бліде, широке, з нього струмками спливав піт.

На бенкеті було багато старшин, серед яких: полковник Данило Апостол, генеральний суддя Василь Кочубей, гетьманів племінник Войнаровський.

Цар уже таки добре був випив, і в його що було в серці, те й було на язиці. Він хвалився, що переможе шведського короля Карла ХІІ, завоює Царгород, почепить на хрест Софії, Середземне море флотом своїм замкне і на Індію піде. А ще він хотів розбити дніпровські пороги і пустити флотилію під ніс турецькому султанові.

Гетьман виголосив тост, і за командою вистрелили 12 сальвів. Цар пригорнув гетьмана до себе та поцілував. Під кінець бенкету цар заснув у фотелі, а всі решта навшпиньки вийшли з залу.

СЛУХАЙ, ЩО МЕНШИКОВ СКАЖЕ

У іншій кімнаті усі гості, крім царя, пили каву і розмовляли. Сиділи гуртками генеральні старшини, і полковники, і другі гості, розмовляючи півголосом із собою. Стародубський полковник Скоропадський і генеральний суддя Кочубей розмовляли про своїх дружин. Недалеко від них сидів гетьман Мазепа з Меншиковим. Вони пошепки про щось говорили.

Меншиков радив гетьману старатися не втратити царської ласки. Ці слова не сподобалися Мазепі, він відповів, що вже надто старий, щоб підбігати за ласкою царя. Меншиков натякнув, що цієї ласки може запобігти хтось другий з гетьманських старшин. Мазепа сказав, що свою вірність цареві доводив багато разів: ходив з Голіциним на Перекоп, будував кріпості на річці Самарі і на Орелі, брав Кізікермен, посилав 15 тисяч козаків на Азов, а Іскру на Лівонію, а 10 тисяч козацтва у Псков… На це князь сказав, що сумніву у вірності цареві нема, але він натякав на гетьманових людей, які задуже в пір’я вбилися і зависоке хочуть літати. Гетьман кинув оком по залу і помітив, що старшини вловлюють кожне слово їхньої розмови. Тоді гетьман сказав, що не хоче визивати на бій домашніх ворогів, не пора починати хатньої війни, бо треба думати про заграничного ворога, маючи на увазі Карла ХІІ.

У кімнату зайшов цар і сказав, що їм з Меншиковим пора їхати. Коли гетьман і цар опинилися наодинці в бенкетному залі, Петро подякував за розкішний прийом, а потім наказав готувати кулі і порох, ремонтувати мости, реквізувати коней, а найголовніше − людей своїх крізь густе сито перепусти: хто не цілком надійний, того геть. На прощання цар сказав: “Тепер пора на діло. Числю, гетьмане, на тебе… Слухай, що Меншиков скаже…”. Ці слова він вимовив з притиском, надаючи їм окремої ваги. Гетьман повторяв у душі: “Слухай, що Меншиков скаже”. Ці слова чимраз глибше всвердловувалися йому у серце і − боліли…

Старшина віддала честь, цар сів у карету і поїхав. За ним рушили у каретах його люди. “Перешуміла буря”, − сказав Данило Апостол до гетьмана, оглядаючись, чи їх хто не чує. Гетьман відповів, що буря лиш починається. Дехто прощався з гетьманом і їхав додому, дехто від’їздив до полку, бо часи були вельми неспокійні. Старшини розійшлися у добрій злагоді, кланяючись гетьманові в пояс. Розпрощався і генеральний суддя Кочубей, бо казав, що у Ковалівці в його новому дворі чимало всілякої роботи. Там порядкувала його жінка Любов Федорівна.

НЕ ЛИШ МОЛОТОМ, АЛЕ Й МЕЧЕМ

Біля гетьмана залишилися найближчі до нього: миргородський полковник Данило Апостол, лубенський − Зеленський, компанійські полковники Кожухівський і Андріяш, генеральний хорунжий Іван Сулима і найближчі з усіх Орлик і Войнаровський. В їх товаристві гетьман пішов на вал, щоб подивитися, як буде відпливати на галері цар.

Петро уже відплив, а гетьман з друзями ще стояли на валі й дивилися перед себе. Їх наче причарував Дніпро. Всі знали, що Мазепа дуже любить Київ. Гетьман промовив, що багато їздив по світі й чимало всякої краси надивився, але Київ найкращий. Гарний та нещасливий город, немає йому спокійного життя. Що одне покоління збудує, то друге руйнує, і навіть свої не вміють свого пощадити, не знаючи ціни йому.

Мазепа сказав, що коли Бог дозволить йому ще декілька літ прожити, то збудує в Києві камінну бібліотеку і галерею. Але будувати треба не лиш молотом, а й мечем. Полковники і решта старшин, почувши останнє слово, мимохідь шукали руками своїх щабель, а їх не було, бо відпоясали, сідаючи з царем Петром до обіду.

НЕЗНАЙОМІЇ

Смеркалося, як гетьман зі своїми вернувся до двора. Тут зустрів його молодий Чуйкевич і доложив, що цар щасливо доїхав до Дніпра, а там ступив на свою галеру. Та от коли царя стрічав по дорозі народ, царські драгуни кнутами розганяли людей. Хто не вспів податися назад, попадав коням під ноги. Декілька людей покалічено, одного хлопчика переїхала карета. Гетьман доручив довідатися, чия це дитина, та допомогти батькам. Зеленський, Войнаровський і Орлик не здивувалися з того, що розповів Чуйкевич: вони дають цареві їздити по собі, а він і їздить і, мабуть, лиш набирає розгону. І хто має спинити його? Недарма називають царя антихристом. Орлик назвав його несамовитою людиною.

У столовій біля гетьмана зібралися його найвірніші люди. Всі сіли вечеряти, розмова зі звичайної робилася політичною. Чомусь ніхто не мав відваги явно висловити свою думку. Коли розпустили прислугу, Войнаровський позачинював двері, а Апостол попросив гетьмана говорити.

Мазепа сказав, що усі чули слова Меншикова. Апостол спитав, що ж хоче цар, невже вони не служили йому вірно. Мазепа відповів, що москалів манить українська родюча земля, ріки, Чорне море, і всі чули, що цар мріє розбити пороги. А для чого? Щоб його кораблі могли, як бджоли в улик мід, усяке добро, з усіх сторін світу до його зимної і бідної столиці привозити. І в Україну він хоче поселити своїх людей. А його, гетьмана, хоче піддурити герцогством цісарським, короною, щоб могти керувати, наче лялькою.

Раптом у сінях почувся шум. У кімнату зайшов старий сивий дід, ростом ще вищий, ніж цар. Вуса, як з клоччя, аж на груди звисають, на грудях пірвана сорочка, крізь діри видно велику незгоєну рану. Дід не назвався, не сказав, скільки йому літ, а говорив дивно. Та гетьман дозволив йому сказати своє слово. Старий сказав, що прийшов сюди, бо йому жаль гетьмана і цілої України, великої руїни. Дід приказував до Мазепи: “Не бійся, гетьмане, ізміни! Бійся, щоб не змінив її!”. “Кому?” − спитав Мазепа. “Ідеї. Будь вірним її до сконання, умри для неї…” − відповідав дід. Він сказав, що цар Петро хоче з’їсти Україну. Вказуючим пальцем на груди гетьмана, де висів орден св. Андрея, дід гукнув: “Двигни цей камінь, двигни! Він тяжкий, але ще тяжче наше життя…” Дід пророчив, що буде великий бій. Потім старий вийшов, а Войнаровський пішов за ним, щоб провести крізь варти.

Орлик сказав, що дід знав, чого приходив, і хотів того, що хочуть усі, хто є зараз у світлиці. Гетьман попросив старшин говорити ясніше. Коли Орлик став перед Мазепою на коліна, гетьман наказав встати і принести хрест, що його Хмельницький зі зборівського походу привіз. Усі присяглися постояти за свої права, за волю й за славу України. “Сталося!” − сказав гетьман і підняв хрест угору, щоб покликати у свідки Бога і всіх святих. Мазепа заприсягся робити так, щоб старшини з жінками і дітьми, весь край рідний з військом преславним Запорозьким ні під царем, ні під королем, ні під ханом, ні під жодним ворогом не загинули, лиш осталися вольними і незалежними однині і довіку віков!

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

НІЧ

Уночі вартовий сердюк біля спальні Мазепи усе думав, чому ж гетьман не спить. Якась нечиста сила підштовхувала сердюка вбити гетьмана, і тоді можна б було повернутися додому, одружитися… Вартовий перехрестився і сплюнув, щоб позбутися поганих думок. Він почав думати про те, що зараз нема такої різанини, як за Руїни бувала, і гетьман лад тримає. Коли б не московські постої та не ті здирства, що вони спокійним людям чинять, то, може б, і в Україні було, як у людей.

Гетьман не спав. Боляче було Мазепі, що поставив Господь Україну на порозі з Азії в Європу. Кують її, мов залізо, а тепер появилося двоє ковалів − Карло і Петро. Один геніальний варвар, а другий фантастичний герой. Обидва хочуть підбити весь світ і перетворити його на свій лад. Оба молоді, а він поміж ними, як батько… Гетьман вирішив дуже уважно приглядатися до того великого двобою і коли доля перехилюватиме успіх на бік одного з них, і собі перейти туди. Щастя, видимо, хилилося на бік Карла XII. Це було гетьманові по душі. Гетьман не любив Петра−варвара. Найбільший клопіт для гетьмана був зі старшиною. Ці зажиточні люди мали маєтки, землю, двори і боялися втратити. Таких, що на них можна покладатися, було небагато: Войнаровський. Орлик, Горленко, Ломиковський, Кожухівський, Андріяш і ще, може, дехто. Та чи й вони певні?

До гетьмана зайшов карлик, якого колись Петро прислав Мазепі в подарунок за валку дичини з гетьманських лісів. Карлик говорив, що скучно тепер на світі, та незабаром зробиться весело: “Уважай, Мазепа, щоб не вийшла халепа!”. Карлик натякав про Кочубея: “Кочубей птичка невеличка, високо літає, низенько сідає. Кочубей птичка невеличка, він навіть знає, що його чекає…”. Гетьман розумів, що карлик, хоч маленький, усе добре розуміє і дуже хитрий! Кочубей дійсно птичка невеличка, але Кочубеїха − велика і рідка птиця. Саме вона керує чоловіком і мріє стати гетьманшею. Треба її зацитькати, щоб Кочубей через неї не накоїв якогось лиха. Мазепа вирішив поїхати до Кочубеїв у гостину, нібито щоб дізнатися про здоров’я і привітати у новому дворі. Також гетьман планував побачити там свою хрещеницю Мотрю Кочубеївну.

РАНКОМ

Зранку гетьман покликав свого пажа Петруся, красивого хлопця−сироту, і наказав запросити на сніданок генерального писаря Орлика.