Анатолій Дімаров — На коні й під конем (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Розповідь ведеться від першої особи − хлопця Толі. На початку твору йому 5 років.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ЧАСТИНА ПЕРША. ЧЕРЕЗ МІСТОЧОК.

Колись оповідач чув казку про чарівний місточок, який висів над безоднею. По один бік жила людина, а по другий було все, що потрібно їй для життя. Щодня переходила ту прірву людина. І жити б їй вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем. Стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів. Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим − місточок. От і оповідач зараз стоїть над таким урвищем, і по той бік − його прожиті роки.

БІЛЯ ВІКНА

Взимку Толик і його дворічний брат Сергійко мусять сидіти у кімнаті цілий день, бо їхня мама, вчителька Марія Олексіївна, на роботі. Батька у хлопців нема, живуть вони бідно. Хата, у якій вони живуть втрьох, має лише одне вікно, і хлопці люблять взимку хукати на шиби, заглядаючи надвір. Толику інколи страшно в хаті, він уявляє за своєю спиною когось великого і патлатого. Та коли Сергійко заплаче, бо хоче спати, Толик набирається мужності і своїм дерев’яним мечем січе тіні під лавкою та в усіх куточках, а потім вкладає брата.

СТОРОЖИХА

Коли мама захворіла і її повезли до міста, за братиками почала доглядати сторожиха зі школи. Товстелезна тітка з завжди сердитим обличчям викликала у хлопців страх, бо вона часто била учнів−бешкетників мокрою ганчіркою. Сторожиха лаяла при братах “драну тілігенцію”, але насправді жаліла хлопчиків і була доброю: готувала їм їсти, завжди приносила з дому гостинці.

ДВАДЦЯТЬ КОПІЙОК

Одного разу вчителька Галина Петрівна дала Толику листа і попросила вкинути в поштову скриньку. Коли хлопчик виконав доручення, вчителька пообіцяла дати йому 20 копійок, коли візьме зарплату. Відтоді хлопчик щодня бігав до крамниці і думав, що ж собі купити. Крамар сміявся з Толика, а хлопець зрештою вирішив купити собі кілька блокнотиків, олівців і фарби, Сергійкові − барабан, а на здачу − цукерок.

Настав довгожданий день зарплати. Та чомусь Галина Петрівна грошей не давала, а Толик не смів нічого сказати. Згодом хлопець наважився написати до сільради заяву: “Хай Галина Петрівна віддасть двадцять копійок, що не віддає”. З цим “документом” він пішов до голови сільради. Спершу чоловік думав, що хлопця прислала його мама−вчителька, а коли прочитав “заяву”, то щиро розсміявся і сам віддав 20 копійок.

ВАНЬКО

Якось на греблі брати познайомилися з хлопчиком Ваньком, який вдавав, що ловить рибу довгим прутом з прив’язаною до нього ниткою. Другого дня хлопці вже втрьох завзято вимахували лозинами, хвиськали нитками по воді. Риби не навудили, зате подружилися. Толик вважав нового друга дивним хлопцем, бо досить було згадати про маму, як Ванько одразу ж перебивав і розповідав про власну матір. Він хвалився, що вона дає йому все найкраще, хоч виглядав дуже бідним і ходив у подертому одязі.

Якось Ванько прийшов до братів і грався у них вдома. Коли повернулася мама, Толик і брат наввипередки кинулися до неї. Мама усміхалася люблячими очима, ласкаво запитувала, чи хлопці скучили за нею, і Толик, сповнений гордощів за свою маму, переможно оглянувся на Ванька. Той сидів зіщулений, а потім скривився, зірвався на ноги і вибіг з хати. Толик знайшов його аж на греблі. Уткнувшись обличчям у широкий стовбур, як у мамину спідницю, Ванько тихенько плакав…

НЕ ХОЧУ РАЮ

В один з літніх днів Толика і Сергійка застукала посеред степу гроза. На степовій дорозі був невеликий глинобитний сарайчик. Сховатися туди братів покликав Микола − син їхнього сусіди. Микола був на два роки старший від Толика. Він переконав братів, що потрібно молитися, щоб закінчився дощ. З того часу Микола почав прилучати Толика і Сергійка до релігії. Затамувавши подих, слухали вони про бога та янголів, про чортів і святих, про пекло і рай.

Толик часто мріяв про рай, хотів мати крила. Бентежило лише одне: для того, щоб потрапити в рай, неодмінно треба померти. А вмирати чомусь не хотілося. Якось Микола сказав, що до раю можна потрапити й живцем, тільки для цього треба стати святим. У Миколи була стара баба, яка весь час лежала вона на печі і мріяла померти. Одного разу вона сказала, що діти в раю вічно співають, прославляючи Бога. Почувши, що треба співати, Толик згадав уроки музики, на яких йому нічого не вдавалося. В той же день, збунтувавшись проти релігії, Толик люто побився з Миколою.

СИН УЧИТЕЛЬКИ

Узимку Толик зібрався на ковзанку, прихопивши дерев’яні ковзани, підковані товстою дротинкою. На ставку зібралося багато дітей, серед яких були чотири хлопці − багацькі синки. Всі вони були в ковзанах, змайстрованих сільським ковалем, − з тонкими, високо загнутими шинами, що так і врізаються в лід. Один з цих хлопців витяг білий пиріжок, і всі діти почали просити дати хоч шматочок. Толик не втримався і попросив собі. Хлопець−багач почав глузувати, що син вчительки просить. Уся компанія підхопила: “Дивіться, він просить! Син учительки, а просить!”. Толик засоромився і поїхав геть.

КАРНАВКА

У крамниці появилися пугачі, великі, двоствольні, з двома курками, вони приворожили хлопчаків усього села. Кожен хлопець мріяв про таку зброю. Микола зробив собі карнавку − своєрідну скарбничку, куди складав гроші на пугач. То був невеликий глечик, обмотаний брудною ганчіркою. Посередині ганчірки був проріз. Микола кидав туди копійки. Толику теж захотілося мати карнавку. Микола дав йому глечик, яких у його погребі було багато.

Якось Микола похвалився, що він знайшов на стежці аж десять копійок. Це був його перший вклад у свою карнавку. А Толик якось знайшов вдома на підлозі три карбованці. Він одразу вкинув їх у свою карнавку, та скоро виявилося, що ці гроші шукає мама (вони були потрібні їй на ліки). Толик не признався, що гроші знайшов він, але йому було шкода мами. Пізно вночі, коли вона вже спала, він дістав з глечика три карбованці і поклав під одну з книжок. Вранці він побив глечик.

ПОМСТА

У Толиковому селі був скляр, який жив без сім’ї. Його вважали несповна розуму, але він був вправним майстром. Коли у селі закінчили будувати нову школу, велику, простору, з широкими та високими вікнами, скляр узявся за працю. Робота йому подобалася, а діти бігали довкола нього і спостерігали. Толик з Миколою так заглядали, що перечепилися і полетіли на велике скло, яке скляр саме збирався розрізати. Хлопці вже хотіли дременути, але розгніваний скляр встиг вліпити їм по міцному потиличнику. Друзі полетіли сторчака в кропиву.

Вночі хлопці влаштували помсту: підкралися до школи і розбили двоє вікон. Зранку друзі залізли у бур’яни біля школи і почали чекати на скляра. Коли той з’явився і побачив шкоду, то раптом заплакав. Друзям моторошно було дивитись, як плаче доросла, стара людина, навіть не витираючи сліз. Вони відчули, що зробили щось дуже погане, дуже зле, далеке від звичайної помсти.

ПАСТКА

В найдальшому кінці городу, під тином, що виходив на вузьку безлюдну вуличку, Толик любив сидіти в гарячі літні дні. Тут росло багато городніх рослин, був тин з зеленим моріжком. Там Толя відчував себе мандрівником у невідомій країні. Йому було цікаво виглядати з–за тину, спостерігати за лінивим життям вулички. Та тин був трохи зависокий, тому хлопець зробив у ньому щілини для очей, а потім − діру для голови. Толя запхав у діру голову і став розглядати безлюдну вулицю. Коли ж він хотів витягти голову назад, у нього нічого не вийшло. А надворі була спека, і стояти було важко. На щастя, на вулиці появився дід. Він спершу налякався Толі, а потім допоміг пропхнути голову. Після допомоги дід схопив палицю і уперіщив хлопця по спині, щоб більше такого не робив.

ЗЕМЛЯНІ МЛИНЦІ

Весною, коли був голод, діти не бавилися в свої звичайні ігри, а гралися в їжу. З землі випікали перепічки та млинці, варили з назбираних камінців галушки та вареники. Потім ходили одне до одного в гості. Якось Толик і Сергійко йшли в гості до Ваньки і зустріли сусідську дівчинку Ганнусю. Вони взяли її з собою. Ганнуся була дуже худа. Брати пообіцяли їй, що в гостях будуть млинці, галушки і вареники з сиром, а потім − пиріжки з яблуками та медом, сметана, шулики… Ганнуся повірила і спитала, чи дадуть і їй.

Ванько зустрів гостей і почав пригощати. Ганнуся вхопила “млинець”, швидко надкусила і почала жувати. І раптом Ганнуся гірко заплакала, бо хотіла справжніх.

ПО ДРІЖДЖІ

Одного разу мама дала Толику гроші і попросила побігти до крамниці і купити дріжджі. Затиснувши в руці гроші, Толик біг вулицею і весь час повторював: “Дріжджі! Дріжджі! Дріжджі!” Майже перед крамницею він зустрів Ванька, який копав ямку−колодязь, щоб не ходити далеко по воду.

Хлопці разом пішли до крамниці, бо Толик забув, що мав купувати. Прочитавши на вітрині слово “драже”, Толик купив цих цукерок на цілого карбованця. Дорогою додому хлопці вирішили спробувати, які цукерки на смак. Чим ближче було до хати, тим менше було цукерок. Вдома мама насварила сина і відправила обміняти драже на дріжджі. Надворі Толик помітив, що драже залишилось зовсім мало, тому доїв його. Мусив засолодити душу, бо все одно мама битиме.

ПОХОРОН

З усіх дорослих діти найбільше боялися діда Стратона і ніколи не ходили коло його хати, що стояла біля річки. Дід мав великого качура, над яким він дуже трусився. Коли дід Стратон пошкутильгав аж сусіднє село до дочки, Толик, Микола, Ванько і Сонька прийшли до річки на полювання, щоб ловити уявну дичину.

Залігши в траві, друзі стріляли з рогаток, аж раптом з дідового двору вийшов качиний табунець. Красень−качур йшов попереду. Друзі так стріляли, що качур здох. Тоді Сонька запропонувала зарити його в землю. Друзі справили справжній похорон і насипали високу могилу, поставили в головах хрест з перев’язаних навхрест ломак. Ввечері занепокоєний дід Стратон гасав по селу, шукаючи качура. Повертаючись уже додому, він набрів на могилу, розрив її і знайшов “покійника”. На другий день розгнівані батьки покарали дітей.

ОТАКА МОЯ ДОЛЯ

Якось мама зібрала Толика і Сергійка в гості. Хлопці одягнули чисті штани і білі сорочки.