Стислий переказ, виклад змісту скорочено
Розділ І
Цитата:
— Томе!
Ані звуку.
— Де ж це він, шибеник, подівся, хотіла б я знати… Томе, озвися!
Ані звуку.
Стара жінка зсунула вниз окуляри й, дивлячись поверх них, роззирнулася по кімнаті; потім підняла окуляри на чоло й поглянула з-під них. Вона пішла до відчинених дверей, стала на порозі й повела оком по грядках помідорів, зарослих дурманом, — то був її “город”. Тома не видно ніде.
Раптом позад неї щось шурхнуло, і вона обернулася — саме вчасно, щоб схопити за полу куртки невеликого хлопчиська й не дати йому втекти.
— А, ось ти де! Ти що там робив?
— Нічого.
— Нічого? А ти поглянь на свої руки. І на свій рот. Це що таке?
— Не знаю, тітонько.
— Зате я знаю. Це варення — ось що це таке. Сто разів тобі казала: не чіпай варення, бо шкуру злуплю! Ану дай мені оту лозину!..
Лозина зависла в повітрі. Здавалося, порятунку немає.
— Ой тітонько! Мерщій оберніться!
Стара рвучко обернулась і про всяк випадок сторожко підібрала спідницю. А хлопчисько миттю дременув геть, видряпався на високий дощаний паркан і зник з очей.
Тітка Поллі з хвилину стояла розгублена, потім тихенько засміялася:
— Ну й розбишака ж, хай йому абищо! Невже я так-таки нічого не навчуся? Це ж уже вкотре він отак мене дурить. Ой, не виконую я свого обов’язку щодо хлопця, бачить Бог! В ньому наче біс сидить, то помилуй мене Боже, він же, сердешна дитина, син моєї покійної сестри, і мені просто не стає духу лупцювати його. Щоразу, як даю йому втекти, мене гризе сумління, а як поб’ю його — аж серце кров’ю обкипає. Ось він сьогодні не піде до школи, то я повинна покарати його за це: доведеться йому завтра працювати. Хоч це й жорстоко — змушувати його працювати в суботу, коли всі інші хлопці гулятимуть, але ж праця — то для нього справжня мука, і я повинна бодай так виконувати свій обов’язок, а то геть занапащу хлопця.
Том справді не пішов до школи й дуже приємно згаяв час. Поки Том вечеряв, при кожній зручній нагоді тягаючи з цукорниці грудочки цукру, тітка Поллі діймала його підступними, повними прихованих пасток запитаннями, сподіваючись загнати хлопця на слизьке й вивідати в нього правду.
— Томе, — спитала вона, — сьогодні в школі було душно?
— Так, тітонько.
— І тобі, Томе, не захотілося піти скупатись?
Зачувши недобре, Том ураз нашорошив вуха. Він пильно глянув у тітчине обличчя, але нічого особливого не побачив і тому відповів:
— Та ні, тітонько, не дуже.
Стара простягла руку, помацала Томову сорочку й сказала:
— Ну що ж, тобі, я бачу, й тепер не дуже жарко. — А. сама тайкома тішилася тим, як зуміла перевірити, чи суха в хлопця сорочка.
Але Том уже збагнув, звідки вітер дме, і випередив її наступний хід.
— Дехто з нас поливав собі на голову з помпи. У мене й досі волосся вогке, ось бачите?
— Але ж, Томе, щоб полити собі на голову з помпи, не треба було розпорювати комір сорочки там, де я зашила, правда? Ану розстебни куртку!
З обличчя в Тома збігла тінь тривоги. Він розстебнув куртку. Комір сорочки був міцно зашитий.
— Що ти скажеш! Ну гаразд, нехай. Я ж таки була певна, що ти не пішов до школи й купався в річці. Та я не гніваюсь на тебе, Томе. Хоч віри тобі, як то кажуть, уже й немає, але часом ти буваєш кращий, ніж здаєшся. Принаймні сьогодні.
Вона й засмутилася тим, що проникливість зрадила її, і водночас була рада, що Том бодай цього разу повівся як годиться. Аж раптом обізвався Сід, його двоюрідний брат:
— Чогось мені здається, ніби ви зашили йому комір білою ниткою, а тут чорна.
— Та певне ж білою!.. Томе!..
Том не став чекати, що буде далі. Уже в дверях він обернувся й гукнув:
— Ну, Сідді, це тобі так не минеться!
Розділ VI
Цитата:
У понеділок вранці Том прокинувся дуже нещасним. Так бувало кожного понеділка, бо з нього починався новий тиждень нескінченних тортур у школі. І Том щоразу зітхав: краще б уже зовсім не було субот і неділь — тоді в’язниця і кайдани не здавалися б такими нестерпними.
Він лежав і думав. І раптом йому сяйнуло, що непогано було б захворіти — тоді б він не пішов до школи. Зажеврів тьмяний вогник надії. Том прислухався до свого організму. Ніде нічого не боліло. Том подумки обстежував себе далі. Аж раптом знайшов щось іще. Один з його верхніх передніх зубів хитався. То була щаслива нагода, і Том уже збирався застогнати — “для початку”, як то кажуть, — коли йому спало на думку: якщо він стане перед судом із цією заявою, тітка візьме та й вирве йому зуба, а це буде боляче. Тому він вирішив лишити зуб у запасі й пошукати чогось іншого. Якийсь час нічого не наверталося на думку, а потім він згадав, як лікар розповідав про одну таку болячку, що на два чи три тижні вклала людину до ліжка та ще й мало не залишила її без пальця на руці. Хлопець зараз же вистромив ногу з-під простирадла й пильно оглянув свою болячку на великому пальці. Щоправда, ознак тієї страшної хвороби він не знав, проте вирішив, що спробувати можна, й почав надсадно стогнати. Та Сід спав собі, наче нічого й не сталося. Том застогнав ще гучніше, і йому здалося, що палець ніби й справді поболює.
Сід і вухом не вів.
Том так старався, що аж захекався. Він звів дух, тоді набрав у груди повітря і так застогнав кілька разів підряд, що й мертвий прокинувся б. Тома взяла злість. Він покликав: “Сіде, Сі-де!” — і поторсав його. Це дало бажані наслідки, і Том знову застогнав. Сід позіхнув, потягся, хропнув востаннє і, спершись на лікоть, утупив очі в Тома. Том і далі стогнав. Сід гукнув;
— Томе! Чуєш, Томе!..
Відповіді не було.
— Томе! Гей, Томе! Що з тобою, Томе? — Сід труснув брата за плечі, з тривогою вдивляючись у його обличчя.
Том простогнав:
— Ой, не треба, Сіде. Не шарпай мене!..
— Та що ж із тобою таке, Томе? Я піду покличу тітоньку.
— Ні-ні… не треба… Може, воно й так минеться.
— Ой, не стогни ти так, Томе, це ж просто жах!
— Я все тобі прощаю, Сіде. (Стогін). Геть усе, чим ти переді мною завинив. Коли я помру…
Та Сід уже вхопив свою одежу й дременув геть. Тепер Том і справді страждав — так розпалилась його уява, — тому й стогін його звучав цілком природно.
Сід стрімголов збіг сходами вниз і закричав:
— Ой тітонько Поллі, йдіть мерщій! Том помирає!
— Дурниці! Не вірю!
Та все ж вона підтюпцем подалася нагору, а за нею слідом — Сід і Мері. Обличчя тітчине зблідло, губи тремтіли. Підбігши до ліжка, вона засапано мовила:
— Ну, Томе! Що з тобою, Томе?
— Ой тітонько, у мене на пальці гангрена!
Стара впала на стілець і спершу засміялася, потім заплакала а тоді посміялась і поплакала водночас. Це заспокоїло її і вона сказала:
— Ну й утнув же ти мені штуку, Томе!.. А тепер покинь свої вигадки, і щоб я такого більше не чула!
Стогін затих, і біль у пальці зник сам собою. Том почував себе досить ніяково і сказав:
— Тітонько Поллі, я ж таки думав, що це гангрена, і мені справді так боліло, що я й про свій зуб забув.
— Про зуб? А що там у тебе із зубом?
— Хитається і болить страшенно, просто несила терпіти.
— Ну, ну, стривай, тільки не стогни знову! Розтули рота… Атож, і справді хитається, але від цього не вмирають… Мері, принеси-но мені шовкову нитку та гарячу головешку з кухні.
— Ой тітонько, не треба! — заскиглив Том. — Не виривайте його! Не треба, тітонько! Я й так піду до школи.
— А, он воно що! То всю цю бучу ти затіяв для того, щоб не йти до школи, а втекти на річку рибалити?
Тим часом принесли зуболікарське знаряддя. Тітка зробила на кінці шовкової нитки петлю, наділа її на хворий зуб і міцно затягла, а другий кінець прив’язала до стовпчика ліжка. Тоді схопила вогненну головешку й рвучко тицьнула нею мало не в обличчя хлопцеві. Зуб вилетів і повис на прив’язаній до ліжка нитці.
Та за кожним випробуванням приходить винагорода. Коли після сніданку Том вирушив до школи, всі хлопці, яких він зустрічав дорогою, заздрили йому, бо тепер він мав між верхніми передніми зубами дірку й міг плюватися крізь неї зовсім по-новому, в дуже незвичайний спосіб.
Невдовзі Том зустрів юного відщепенця Гекльберрі Фінна, сина відомого в містечку пияка. Усі тамтешні матусі щиро ненавиділи й страшилися того Гекльберрі, бо він був нероба, безпритульник і розбишака, а ще тому, що їхні діти тяглися до нього, тішились його забороненим товариством і шкодували, що не можуть бути такими, як він. Том, як і всі хлопці з поважних родин, заздрив на привільне, безтурботне життя Гекльберрі і, хоч йому було суворо заборонено водитися з тим волоцюгою, не проминав жодної нагоди побути з ним. Гекльберрі завжди був одягнений в обноски з дорослих людей, укриті незліченними плямами й такі подерті, що аж клапті теліпалися з усіх боків. На голові в нього стриміла руїна здоровенного капелюха з напівобірваними крисами; куртка, коли він її напинав, сягала йому мало не до п’ят, а ґудзики позаду опинялися куди нижче від того місця, де їм належало бути; штани трималися на одній шлейці, звисаючи позаду порожньою торбою, і обтріпані холоші, якщо Гек не завдавав собі клопоту підкотити їх, волочилися по землі.
Гекльберрі був сам собі господар і робив усе, що йому заманеться. За сухої погоди він ночував на чужих ґанках, а коли дощило — у порожній бочці; йому не треба було ходити ні до школи, ні до церкви, не треба було нікого слухатись; він міг ловити рибу чи купатися коли завгодно й де завгодно і проводити на річці стільки часу, скільки сам захоче; ніхто не забороняв йому битися й гуляти хоч до ночі; навесні він перший починав ходити босоніж, а восени останній узував щось на ноги; ніхто не примушував його вмиватись і перевдягатися в чисте; а ще він був неперевершений мастак лаятись. Одне слово, цей хлопець мав усе, що робить життя прекрасним. Так одностайно вважали засмикані й скуті всілякими утисками добропристойні сент-пітерсберзькі хлопці.
Том привітався до цього романтичного обідранця:
— Здоров, Гекльберрі! Що це в тебе таке?
— Здохлий кіт.
— Слухай, Геку, а навіщо потрібні здохлі коти?
— Навіщо? Зводити бородавки.
— Та ну, невже? Як зводити бородавки здохлим котом?
— Ну, треба взяти кота й незадовго до півночі піти з ним на кладовище до свіжої могили, де поховано когось лихого; а рівно опівночі туди з’явиться чорт чи, може, й кілька чортів, але ти їх не побачиш, а тільки почуєш щось, наче вітер, чи якусь їхню балачку; і коли вони потягнуть того лиходія із собою, ти кидаєш за ними свого кота й кажеш: “Мрець за чортом, кіт за мерцем, бородавка за котом — і я вас знати не знаю!” Будь-яку бородавку так зведеш.
— Слухай, Геку, ти коли збираєшся пробувати кота?
— Сьогодні вночі.